Етнографка та писанкарка Софійка Зєлик розповіла Суспільне Культура традиції святкування Різдва у своїй родині. Вона народилася в Нью-Йорку, в Українському селі — або ж "Маленькій Україні", яку жартівливо також називає "українським гетто", адже тут у певний час лунала лише українська.
Саме тут українці намагалися розбудувати свою спільноту: створювали нові організації, культурні осередки, магазинчики та ресторани. Найбільш відомий — "Веселка" — навіть фігурував у кількох популярних фільмах та серіалах і досі пригощає варениками.
Кожен, хто приїхав сюди, мав свою історію у наплічнику. Зрідка її виймали, щоб поділитися з іншими — але здебільшого працювали на межі зусиль. Для тих, хто приїхали до США після тривалого перебування у таборах для переміщених осіб, це місце стало новим домом, спробою нарешті віднайти свій дім та побудувати у ньому затишок — свою Україну, ту саму, якої не було.
Саме тому, особливо на Різдво, хотілося, щоб бажане нарешті опинилося у руках, мов маленька мандаринка, подарована на свято Святого Миколая і збережена аж до 7 січня, коли тоді святкували Різдво.
Це було років 70 тому, як не більше.
Своє перше спільне Різдво у США родина Зєликів святкувала у родичів, у Коннектикуті. Батько Софійки, Любомир Зєлик, приїхав в 1949 році, а мати, Лариса Зєлик, роком пізніше. Зустрілись вони у 1954-му, перед тим Любомир брав участь у корейській війні, що тривала у 1950—1953 роках. Тоді серед американських солдатів було й багато українців — тих, хто, як і Любомир, пережили і війну, і табори. Тоді, на початку 1950-х, вони вперше сіли за святковий стіл після п’яти років таборів ді-піДі-пі від англ. displaced persons (DP) — переміщені особи, а перед тим — війною, і змогли перевести дух. Вони знали, що Різдво — це чарівне свято для дітей, якого давно не мали, але яке колись подарують своїм дітям.
Кожна хвиля міграції українців до США була різною, навіть у родині Зєликів є кілька дуже різних поколінь: хтось був частиною економічної міграції, хтось переїздив з інших причин; але Лариса Палідвор та Любомир Зєлик приїхали саме через політичну міграцію. Кожної хвилі українці везли з собою не лише речі, але й власні традиції, передаючи їх через пам’ять із покоління в покоління уже тим, хто народилися у США. Так і на Різдво усі знали, що в кожного були свої особливі традиції. Наприклад, українська письменниця Докія Гуменна, чия творчість розпочалася у 1920-ті, виїхала з України наприкінці Другої світової війни: спочатку до Австрії, а потім до США. Вона була з Черкащини — там любили ставити на святковий стіл більше риби. А от родина Зєликів робила на Різдво рідкий борщ, якого не робили ні на сході, ні в центрі України — такий, щоб можна було пити з філіжанки. І боже борони заморожувати вушка чи вареники! Але насправді усі, хто звідки не були, ліпили пироги з самого ранку перед Святим вечором.
Той самий раз, своє перше Різдво у США, Зєлики святкували саме 25 грудня. Усі наступні рази — вже "по-українськи", 7 січня. Цього ж року разом з усіма сядуть за стіл 25-го за новоюліанським календарем. Це буде вже 92-ге Різдво для мами Софійки Зєлик, більше ніж 70 Святих вечорів вона провела поза межами України.
У середині 1950-х Зєлики переїхали до власного дому — до "Маленької України" у Нью-Йорку, району, заселеного від Першої до Чотирнадцятої вулиці й від Юніон-сквер до Іст-ривер. Це місце, де раніше постійно звучало українське слово і дуже зрідка звучала англійська. Тут, у "Маленькій Україні", вони збиралися своїми родинами, щоб засвідчити свою вдячність Богу та одне одному.
Зимові свята починалися ще з Миколая, потім був Новий рік, потім Різдво і через тиждень свято Василя, а також Йордан — майже родинне свято, адже дід Василь, за маминою лінією, мав своє свято. На Різдво він завжди купував всім подарунки: все, чого бракувало і потребувала родина — одяг чи взуття.
"Ми між собою кликали дідуся Василя «Миколаєм на землі» — він був дуже добрим і клав під ялинку шоколадки. А ми, діти, приходили та «крали»". Але він був добрий не лише до своєї родини.
Татова мама теж любила дарувати подарунки. Отримавши онучок, постійно їх задарювала сукенками, які майстерно шила сама, та ляльками. Софійка любила гратися маленькими — могла сидіти з ними годинами. Вона пам’ятає, як щоразу, приїздивши до них у гості, знаходила на ліжку подарунки від бабці та дзядзя.
На Святвечір чекали.
Ялинки у місті починали продавали за кілька тижнів до американського Різдва, родина Зєликів купувала святкове дерево 25 грудня. Батько ніс його додому, але дітям казали, що то ангелики принесли. Серед прикрас — багато яєчок, козаків, дівчаток, когутиків, павучків — всього, що є важливим в українській міфології. Діти знали, що ангелики принесуть не лише ялинку, але й подарунки — лишалося почекати. Не було Діда Мороза, та й Санта Клаус в "українське гетто" не доїжджав.
Щоранку малеча прибігала й питала, чи не завтра народиться Ісусик.
"Не завтра", — повторювала мати.
"Чи вже завтра народиться Ісусик?", — на наступний ранок знов питала малеча.
"Ні, не завтра", — повторювала мати.
І так кожного дня, допоки не наступав Святий вечір. То був найкращий день.
Накривали стіл: клали сіно та монети під скатертину, яблучка та горішки — під стіл. Обов’язково під ялинкою мав бути вертеп. Софійка Зєлик розповідає, що тоді це її вразило настільки, що протягом всього свого життя вона збирає вертепи по всьому світу, адже у всіх є свої традиції — десь зебра, десь кактуси. І згадує, як її похресниця, коли була малою, цілувала кожну фігурку: щоправда, верблюда цьомала аж десять разів!
На ранок 6 січня вставали рано. Усією родиною місили тісто, а потім ліпили пироги (вареники). Робили вареники з картоплею, з квашеною капустою, з солодким, часом з гречаною кашою, часом з макою, але то дуже рідко. Кілька вареників кидали у кип’ячену воду так, щоб аж розварилися — спеціально для дітей, щоб одразу могли їсти. Ліпили до третьої години по обіді.
Для колядників готували тістечка та медівник.
Пекли також колачі: але хоч на Гуцульщині зазвичай робили подугасті, вони ліпили круглі. На столі завжди стояло дванадцять страв. Всюди ставили свічки.
Але найважливіше — кутя.
"Моя бабця Маруся мала свій рецепт: на початку треба приготувати пшеницю, тоді додати мак та мед. Дуже багато горішків. А от родзинки моя бабця не любила давати, хоча дзядьо Василь давав. Вона казала, що вони квасніють за якийсь час. Секретний інгредієнт мого діда — мандаринка. Взимку в Україні було важко знайти помаранчу. На Миколая то був найкращий подарунок. Відтоді зберігали ту помаранчу, щоб було на Різдво. Сік та цедру, яку протирали, додавали у кутю. Я кожного року додаю трошки помаранчі. Знаю, що деякі люди додають ром, а хтось коньяк. Я так не роблю — але помаранчу додати треба обов’язково. І, безперечно, прикрасити все навколо горішками. Наша кутя не є дуже густа, але вона не схожа на зупу. Моя бабця була з Бойківщини, а там кутя подається як остання страва, а не як перша", — говорить Софійка.
Дідусь мав ще один фірмовий рецепт — рецепт медівки.
"Один раз і сама пробувала зробити, але тоді не знала, що її треба тримати кілька тижнів. Ми ж випили через кілька днів — тоді я думала, що й горло запалиться", — розповідає Софійка.
Після третьої вбиралися й чекали на першу зірку та коли можна буде відкривати подарунки. Чекати було нестерпно.
Але й коли сходила зірка, не починали їсти. Дідусь Місьо (Михайло Зєлик) брав тацю з усіма різдвяними стравами та йшов зі святою вечерею вітати сусідів, усіх, що опинилися самотніми цього дня.
"Ми, як діти, не розуміли, чому це так важливо. Тепер я дуже добре розумію", — продовжує Софійка.
"Щасливого українського Різдва! Будьте здорові", — вітали його на вулицях перехожі. Всі довкола знали, що 7 січня настає українське Різдво.
І от коли дідусь вертався, наставав час вечері. Старший у родині бажав усім добра. Усі причащалися просфорою — хлібом із медом. Кожного року дякували Богові. Дякували за те, що були на місці — і воно було своїм. Що могли почуватися у безпеці. Молилися, частували, і вже після вечері хтось дзвонив у дзвоник. Діти одразу розуміли, що треба бігти й відкривати подаруночки, дивитися, що цього разу їм принесли ангелики.
***
Усі, хто вже народилися у Нью-Йорку, з дитинства знали кожну колядку та кожну стрічку. У родині Зєликів вчив співати дітей композитор та диригент Ігор Соневецький — Софійчин вуйко. Він саджав дітей на диван — усіх по черзі, та по черзі співав із ними усіх пісень: "Нова радість стала", "Небо і земля", "Возвеселімся" та інші.
Але найкраще було, коли приходили колядники. Усі приходили у святковому одязі, хтось був у вишитих сорочках; але обов’язково мали з собою зірку. Приходили як діти з місцевих шкіл чи "Пласту", так і дорослі. Співали гарно, але Софійці подобалось, коли хтось фальшував. Зєлики теж колядували.
Софійка пригадує історію сестри Марти, яка була сестричкою у "Пласті". Це було Різдво 1975 року. Того дня хтось із дорослих повіз дітей колядувати за місто — заходили у кожну хату та просили колядувати. Адреси мали записані на листочках, але на деяких квартирах та поштових скриньках прізвища були стерті. В одному домі жила літня жінка. Ніхто до неї не приходив на Різдво. Заспівавши, дівчата побачили, що жінка заплакала. Марта, як каже Софійка, дістала сльози. Жінка не мала нічого, чим могла б віддячити колядникам, тож віддала звичайну консервну банку для перцю — старомодну, з червоним верхом і печаткою схвалення "хорошій господині", у якій тримала дрібні монети у сумі 99 центів. З того часу той дорогий сувенір зберігається у Марти вдома на пам’ять про той час, коли вона співала колядки українським родинам в еміграції. Кожного наступного Різдва та у кожен наступний Святий вечір вона думала про ту сивочолу жінку, що не очікувала гостей.
***
На перший день Різдва йшли до церкви. А після приходили до бабці Марусі та діда Василя — коли на столі вже стояла печеня й обов’язково голубці. Або як хто не хотів, то якесь інше м’ясо: курка чи індик. Мати, що пекла найсмачніші у світі торти та пампухи, приносила смаколики. І тоді знов приходили колядники.
"Ми святкували і другий день, і третій день. А тоді вже свято Василя — велике свято дідуся. Я пам’ятаю, як у сімдесятих роках приходили його друзі — я пам’ятаю елегантних жінок у сукенках, мов «Шанель», та перлах. Приходили на свята усі — одного дня у маленькій квартирі в українському селі опинилося більш як тридцять осіб", — згадує Софійка.
Тримали ялинку аж до лютого, до свята Стрітення, коли вже всі голки з неї впали. Тоді прибирали та зносили її на Шосту чи Сьому вулицю, де її далі забирало місто.
Це був кінець різдвяного сезону.
Але щороку до Святвечора родина Зєликів прокидається рано та обов’язково ліпить вареники. Коли не стало бабусі, на себе це перебрала мати Софійки, а за нею перебере сестра Ксенія, а далі — її донька. Адже пироги треба ліпити з самого ранку, і обов’язково — кутя, що має присмак мандаринки.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
