Стрічка "Фото на пам'ять" Ольги Черних 8 листопада відкриває Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі (IDFA), уперше в історії заходу фільмом-відкриттям є саме український проєкт.
Ірина Сорока в етері програми "Культура на часі" на телеканалі Суспільне Культура поспілкувалася з режисеркою Ольгою Черних про роботу над стрічкою та її сенси.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
У перші хвилини фільму глядачі повертаються у миті початку повномасштабної війни. Ви використали архівні відео як з камер спостереження, так і власні. Коли зрозуміли, що треба фіксувати усі моменти, які проживаєте ви та ваші близькі?
Я працюю над цим фільмом вже 4 роки, тому думки про фіксування постійно були в голові. Це ввійшло у звичку, притаманну документалістам: ми весь час щось знімаємо — і це допомагає переживати хороші чи погані події. Це органічно відбувається весь час. Ви використовуєте у документальній стрічці "Фото на пам'ять" кадри з фільму про роботу мами. Ви казали, що, мабуть, цей фільм ніколи не вийде. Коли ви зрозуміли, що фільм про роботу мами не вийде, тому треба будувати іншу історію, з новим матеріалом?
Уже після повномасштабного вторгнення. Я почала переосмислювати фільм і те, як я хочу розповідати історію глядачам. Почала більше додавати архівного матеріалу, рефлексійного матеріалу, абстрактних, поетичних кадрів і сцен. Тоді зрозуміла, що те, що ми знімали протягом двох років до цього, потрібно мінімізувати і використовувати з іншим балансом.
Ви є і оповідачкою у фільмі, саме ви ділитеся з глядачами власною історією. Чи не було страшно впускати у свої спогади незнайомих людей?
Страшно, але якщо ти хочеш робити чесне та відверте кіно, маєш бути чесним із собою і глядачами. Це єдиний шлях, з яким можна робити документальне кіно. Якщо ти показуєш чиєсь інше життя і твоє життя дотичне цієї історії, то маєш не боятися розповідати про себе, наскільки це вимагає історія.
Чи не було у вас переогляду стрічки, щоб не надавати їй особистих сенсів, а навпаки — крізь призму масштабних проблем показати війну, окупацію?
Ми пройшли через переосмислення розповіді та структури фільму. Дійшли до того, що чим більше персонально ми говоримо, тим більш універсальним стає фільм і тим більш універсальною стає історія. Це парадоксальна річ з інтимною оповіддю.
Упродовж фільму ви ставите собі одне і те ж запитання: "Ми жили у місті мільйона троянд та вугілля. Чи пам'ятаю я його?" Однак відповідь щоразу різна: "Так, звісно", "Не пам'ятаю", "Ні". Чому вирішили додати лінію віддаленості з рідним містом?
Я це відчуваю. Мене бентежило питання: як це — бути на відстані від рідного дому, а особливо коли не маєш змоги туди повернутися? Я не могла після 2014 року і зараз повернутися в Донецьк. Це загальне питання втрати дому, втрати місця, яке було для тебе рідним, незалежно від того, Донецьк це чи ні. Я ставлю це запитання і не можу знайти на нього відповідь, але я знаходжу шлях для відповіді наприкінці фільму.
"Фото на пам'ять" — це фільм-сповідь, зізнання в любові батькам та місту. В кінці ви показуєте квартиру, у якій виросли, де живе бабуся, яку побачать глядачі. Яка доля бабусі та квартири?
Усе так само, як і у фільмі: бабуся в Донецьку, їй 81 рік. Вона працює лікаркою в тому ж відділенні, де працювала все своє життя. У квартирі час від часу вибиває вікна від обстрілів, вона їх вставляє назад. Життя прифронтового міста, на жаль, знайоме всім українцям як на окупованих територіях, так і ні. Я сподіваюсь, місто повернеться в Україну.
Вона в мене дуже активна онлайн, користується всіма месенджерами. Вона намагається тримати з нами зв'язок через відеодзвінки, ланцюжок листівок, фотографій.
Ваша стрічка — певною мірою дослідження вашого родинного дерева. Чи ставили ви собі за мету пробуджувати в глядачів бажання дослідити своє родинне дерево?
Мені дуже б хотілося спонукати людей подумати про те, щоб зберігати спогади про власну сім'ю та її історію. Можливо, зробити сімейний альбом, частіше повертатися до якихось розповідей. Це дуже важливий скарб, який ми маємо зберегти, оскільки історично знищували нашу колективну пам'ять та пам'ять окремих родин. Ще більше проблем було з архівами, з накопиченням інформації. У нас дуже велика проблема, щоб знайти історію власної родини шостого, сьомого покоління, адже архіви або згоріли, або знищили, або їх і не було.
Стрічка, крім вас як оповідачки, російською мовою. Чи буде дубляж картини під час премʼєри в Україні?
Якщо у нас буде кінотеатральний реліз, на що я дуже сподіваюсь, то так, бо це умова нашого законодавства. У фестивальному прокаті, наскільки мені відомо, стрічка може йти в оригінальному варіанті: у нас є частина українською і частина російською з українськими субтитрами.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
