7 листопада команда Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA опублікувала лист, у якому закликає організаторів кінофестивалю IDFA прибрати з програми фестивалю фільм російського виробництва, де стверджують, що війна в Україні почалася у 2022 році. Лист підписали близько 30 дієвців культури.
Про те, що сталося та як, коментує програмерка Docudays UA Юлія Коваленко — у матеріалі Суспільного Культура.
IDFA: що це за фестиваль і чому він важливий
IDFA або ж Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі — найбільший світовий фестиваль документального кіно, який щорічно проводять із 1988 року. Фестиваль просуває креативні документальні фільми та демонструє їх широкій аудиторії. Упродовж 11 днів демонструється більше ніж 200 документальних фільмів, а кількість глядачів фестивалю перевищує 120 000 людей.
Окрім того, фестиваль має й окремий фонд — IDFA Bertha Fund, який надавав підтримку українським документальним проєктам.
"Ми вдячні за те, що команда IDFA Bertha Fund не лише підтримала значну кількість українських кінопроєктів на етапах їхньої розробки та виробництва, а й додатково, попри непрості логістичні обставини, надала екстраможливості для українських менеджерів/-ок сектору кіно й люб’язно запросила до себе делегацію українських кінокураторів/-ок у 2022 році — спеціалістів/-ок, які безпосередньо займаються формуванням сенсів на фестивалях, налагоджують і розвивають міжнародні зв'язки, будують мости між українським і світовим кіно", — йдеться у листі.
Також цього року українські фільми будуть у програмах фестивалю. Вперше в історії українська стрічка відкриє IDFA — це кінокартина "Фото на пам'ять" Ольги Черних. Українські фільми також значаться у програмі Best of Fest та низці інших секцій, зкорема й індустрійних.
Російський фільм та його заборона
Причиною для написання листа став російський документальний фільм з промовистою назвою Mud (що перекладається як "бруд"), який потрапив до програми Envision Competition.
"У синопсисі творча команда фільму Mud стверджує, що війна в Україні триває лише з 2022 року: «It is October 2022, and the war in Ukraine has been underway for seven months». Це цинічна теза від представників/-ць країни, яка розв’язала війну проти України у 2014 році, окупувавши Крим, розпочавши воєнні дії у східних областях, влаштувавши фільтраційні табори й катівні і вбивши сотні тисяч людей в Україні за ці майже дев’ять з половиною років. Це цинічна теза, що продовжує пропагандистські наративи Кремля щодо України, про «не все так однозначно», про «захист російськомовного населення в Донецьку й Луганську», про «референдум у Криму». Ми віримо, що слова важать, а точність у формулюваннях — це першочергова відповідальність, яку не може зняти з діячів/-ок культури жодна диктатура", — зазначає команда Docudays у листі.
Команда фестивалю стверджує, що продовжувати надавати простір для представників і представниць російського культурного сектору на міжнародних майданчиках означає нормалізувати нерівні умови, в яких живуть і працюють сьогодні кінематографісти й кінематографістки в Росії та в Україні.
"Участь російського кіно на міжнародних майданчиках демонструє, що серед іноземних колег існує дещо наївне сприйняття російсько-української війни, яке редукується лише до путінського режиму. І, мовляв, якщо російські фільммейкер(к)и не підтримують Путіна, то значить проблему знято. Але проблема значно глибша. По-перше, кремлівська пропаганда вже неодноразово демонструвала, як вона легко може перетворити ці «критичні до режиму голоси» на свідоцтво російської культурної міці в очах у свого населення. Це ставалося, наприклад, зі Звягінцевим — улюбленцем західної аудиторії, що уособлював культурну опозицію до Путіна: перший, хто привітав його з нагородами за фільм «Левіафан» на Каннському фестивалі, був Медвєдєв. По-друге, йдеться про колоніальну війну Росії проти України, в якій культурна суб'єктність України відіграє важливу роль. Демонструвати російське кіно на міжнародних фестивалях, допоки російські війська руйнують нашу країну і вбивають наших людей — це зрощувати в діяч(к)ах російського культурного сектору впевненість, що проблема виключно в Путіні й немає підстав переосмислювати імперський модус існування російської культури. Саме ж українське кіно наразі має і попит, і підтримку на світових майданчиках — з цим я не бачу проблем. Ну і, власне, зокрема й тому, що кіно у нас і справді часто цікаве і потужне, воно не потребує «знижок». Єдине чого воно потребує — підтримки у деколоніальній боротьбі. Бо це питання безпосереднього виживання української культури", — каже програмерка Docudays UA Юлія Коваленко у коментарі для Суспільного Культура.
За один вечір лист підписало близько 30 людей, серед яких українські кінокритики, режисери, продюсери та інші кіномитці. Наприклад, Єлизавета Сміт, Марина Степанська, Лук’ян Галкін та інші.
У листі був також список імен українських працівників та працівниць кіносфери, які загинули у 2022–2023 роках від російської війни проти України.
"Важливо насамперед не опускати руки і продовжувати доносити свої аргументи, перестороги і позиції. Для українського культурного сектору це одне з головних завдань зараз — демонструвати і виборювати свою суб'єктність. Це дуже виснажливо, бо це постійна робота, значна частина якої лишається за кулісами — і складається відчуття якоїсь герметичності й марності. Але це не зовсім так. Ті ж колеги з IDFA — це наші союзники, вони готові чути, готові обговорювати і дослухатися, якщо їм намагатися щось донести", — додає Коваленко.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
