"Важко говорити про фільм, який ніхто ще не бачив", — каже Іван Тимченко, режисер стрічки "Киснева станція". Її прем'єра відбудеться під час міжнародного Талліннського кінофестивалю "Темні ночі".
Фільм засновано на біографічних подіях з життя Мустафи Джемілєва — одного з провідників кримськотатарського національного руху. Про те, як готувалися до зйомок, як обрали фокус фільму, та про багатогранність "Кисневої станції" —Тимченко розповів в етері програми "Культура на часі".
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
З чого і коли розпочалося ваше знайомство із долею кримськотатарського народу — це було задовго до зустрічі з Мустафою Джемілєвим чи вже після?
Деякі речі я знав і до знайомства, але набагато більше дізнався вже після знайомства, коли розпочалася робота над фільмом. Був збір матеріалів, були інтерв'ю з різними людьми, були дослідження не тільки кримськотатарського народу, але й всієї епохи: як ця система тоталітарної країни ставилася до своїх громадян, які в ній проживають.
У 2016 році вийшов документальний фільм про Мустафу з однойменною назвою. Знімали його за участі самого Джемілєва. Команда "Крим SOS" ставила за мету розповісти історію українського політика і громадського діяча, який уособлює боротьбу за права кримських татар. Ви перед собою ставили таку саму мету, тільки досягали її уже за допомогою художніх прийомів?
Не зовсім. Згадаємо 2014 рік, анексія Криму, потім окупація Донеччини та Луганщини. В інформаційному просторі, на жаль, був такий російський наратив про те, що Крим — це лише території, що вони можуть нам за нього заплатити, якщо попросимо. І якось забувалося, що Крим — це насамперед люди, а не тільки території. Більше того, що він не російський. Депортація кримських татар — це величезний злочин, який Росія досі приховує та намагається виправдати. Ми цього не очікували, але ми зіткнулися зі страшенним спротивом взагалі, проти цієї теми. Тільки ти порушуєш тему кримських татар, росіяни не готові про це говорити, вони одразу підіймають розмову на рівень якоїсь істерики — і діалог далі неможливий. Ця тема для російської влади — табу абсолютно.
Сценарій фільму "Киснева станція", за словами сценариста Михайла Бриниха, почався як спроба знайти відповідь на екзистенційне питання, яке свого часу ставив філософ Альбер Камю, — чи може Сізіф бути щасливим і що таке щастя взагалі? Чи вдалося вам з Михайлом знайти на нього відповідь?
Нам з Михайлом вдалося, але глядачу треба подивитися фільм, щоб знайти свою відповідь на це запитання.
Розкажіть про труднощі, які виникали в процесі написання і дослідження постаті Мустафи Джемілєва та історії кримських татар, як ви вже зауважили — вона доволі масштабна і свого роду трагічна. Що для себе ви вирізняли, відокремлювали, що пішло саме у стрічку?
Насправді проєкт був дуже важкий. Одна з причин — шалений спротив багатьох людей. Ми між собою жартуємо, що це нам так доля допомагала краще зрозуміти героїв фільму, щоб ми відчули, як воно буває.
Робота над фільмом триває десь із 2015 року. У 2017-му був написаний перший синопсис. Це вже доволі довгий період. Було дуже багато різних моментів, але хочеться говорити про позитивні. У нас зібралася дуже гарна команда. Навіть була конкуренція між акторами. Всі, хто читали сценарій, дуже хотіли взяти участь у цьому проєкті, бо сам фільм — він дуже багатогранний. Сізіф — це одна сторона, а розказати та показати, якою насправді є Росія — це інша сторона. Мені здається, це досі актуально, хоча Росія і без нас робить це дуже добре. Знов можна пригадати і Бучу, і Маріуполь, і все інше — але ж не всі дивляться новини, не всі дивляться документальні фільми, багато людей уникає конфліктів. Мені здається, через художні фільми можна доносити меседжі до широкої аудиторії не тільки в Україні, а і у світі.
Ми тішимося, що нас відібрав Таллінн (Талліннський кінофестиваль "Темні ночі" — ред.) та що прем'єра відбудеться на одному з найкращих світових майданчиків, де показують кіно.
У фільмі йдеться про період, коли закінчилося 300-денне голодування Мустафи Джемілєва і він перебуває на засланні в Якутську. Це один із переломних періодів життя лідера кримськотатарського народу, якого ув'язнювали шість разів. Чому саме про ці біографічні події Мустафи Джемілєва вам було важливо розповісти у фільмі?
Насправді ми розповідаємо історію знайомства Мустафи й Сафінар. Навколо цієї історії знайомства і розгортаються різні події. Там є і детективна лінія, є і мітична лінія. Сьогодні, коли ми звикли до соціальних мереж та до знайомств онлайн, історія їхнього знайомства виглядає просто неймовірною. Коли Михайло про неї почув, то набрав мене, ми домовилися про зустріч, і він сказав: "Я знайшов тему. Я нарешті знайшов тему".
Фільм замислювався як біографічна драма. Ми планували показати ширший проміжок життя, але [Михайло Бриних] знайшов тему і ми показали коротший проміжок життя. І напевно, правильніше казати, що це сюрреалістичний байопік. Бо Михайло як сценарист додав дуже багато авторських поглядів на події того часу, на країну, в якій ми жили, на те, як люди в цих умовах між собою існують.
Які спогади дружини пана Мустафи увійшли до фільму? Хоч глядачі ще його не бачили, але що можете розповісти? Що найбільше вас вразило у спогадах дружини? Яка саме лінія, якою хотілося би поділитися і розказати зараз?
Фактично ми розказуємо їхню історію, яка не є секретом, вона є у відкритому доступі. Люди між собою лише листувалися та ніколи не зустрічалися. У якийсь момент Сафінар вирішила приїхати до нього з Узбекистану. А Радянський Союз — це величезні території. Цей потяг, автобуси. Зараз мені уявити це дуже важко.
Чи дотримувалися ви суворо хронології подій, які відбувалися в житті Мустафи?
Ми, скоріш, брали певні факти з їхнього життя та загортали в художній фільм. З одного боку, все, що ми показуємо у фільмі, так чи інакше відбувалося, але з іншого боку — воно не відбувалося одне за одним. Плюс є метафоричні речі: головний антигерой уособлює систему, а не конкретного персонажа. Він уособлює Радянський Союз, Росію. Важко говорити про фільм, який ніхто ще не бачив.
Як довго тривала робота над дослідженням біографії Мустафи Джемілєва? Що було найважливіше в дослідженні? Можливо, якісь драматичні події, які впливали на вас, коли ви дізнавалися про це, вам треба було ще відчути, відрефлексувати всю цю історію, тому що спогади Мустафи-ага доволі трагічні. І те, що ця людина може про це ще говорити, має сили — це також неабиякої поваги заслуговує. Що ви можете сказати про це?
Можу повернутися до міфу про Сізіфа, як його трактував Альбер Камю — що це не зовсім покарання, він щасливий від того, що робить. Власне, тому і з'явилася ця асоціація з нашим фільмом. Дослідження тривали близько року: розмовляли, шукали, обговорювали.
Для мене кіно — це ідея, яких багато виникає кожен день, але до тексту доходять одиниці, до сценарію — взагалі крихти. Врешті-решт, щоб вони стали фільмом — це велика праця багатьох людей, не тільки режисера і сценариста. З цим проєктом були моменти, коли опускалися руки. Вже здавалося — все, простір навколо не дає рухатися далі, але завжди або продюсерка фільму, або хтось інший казав: ми це зробимо. Просто знаходили інший шлях, як із цим камінням, продовжували його штовхати. Врешті — зробили.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
