Культурна дипломатія — один із важливих стратегічних напрямів, які протягом останніх двох років набули особливого значення. Окрім традиційних дебатів, виставок, дискусій та фестивалів за кордоном, цьогоріч Україна відкрила Український інститут у Берліні, а також заявила про можливу присутність у країнах Африки та Латинської Америки.
Важливим партнером у контексті не лише військової підтримки, але й культурної стала Великобританія. Зокрема, для такого міжнародного партнерства знаковою подією було проведення "Євробачення" у Ліверпулі: Великобританія прийняла міжнародний пісенний конкурс замість України.
Дарія Бадьйор розповідає про те, яким був дипломатичний рік 2023 та чи вдалося посилити голос України за кордоном.
Текст опубліковано у партнерстві з Британською Радою та Українським інститутом у межах "Сезону культури Велика Британія / Україна".
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року відзначання такого тривалого і продуктивного партнерства набуло масштабнішого характеру, адже Велика Британія стала міцним союзником України у війні, підтримуючи її фінансами та зброєю. Культура не лишилась осторонь, і на тлі широких дискусій про місце культури у нинішній війні "Сезон" розрісся — замість шести українських проєктів у Великобританії відбулось 42, у співпраці з 49 британськими організаціями, — і змінив свій фокус.
"Відкриття «Сезону» ми планували на травень 2022-го, більша частина програми мала відбутись в Україні, — розповідає Анна Бубнова, керівниця мистецької програми Британської Ради в Україні. — Головною метою тоді була вибудова нових партнерств, перехід співпраці між Британією та Україною в культурній сфері на новий рівень. Лише невелика частина програми у співпраці з Українським інститутом мала б відбуватися у Великій Британії та сприяти посиленню впізнаваності України та її сучасної культури там. Після лютого ми змістили акценти: посилення голосу України та підтримка українського мистецького середовища стали основними пріоритетами програми".
"Сезон" охоплював усі сектори культурних та креативних індустрій, і кіно не могло не бути одним з ключових напрямів. Деякі проєкти відбулись на ґрунті українсько-британської співпраці, яка вже тривала до того, деякі відбулись вперше і зав’язали нові зв’язки.
Щоб підсумувати "Сезон культури Україна / Велика Британія" у кіно, ми поговорили з шістьма професіоналами та професіоналками, які брали в ньому участь, і виокремили п'ять головних моментів, на яких важливо акцентувати увагу.
Децентралізація makes sense
Проєкти, які Україна представляла у Великій Британії у секторі кіно, не мали зосередитись лише на Лондоні: географічне різноманіття було пріоритетом для організаторів. Звичайно, влаштувати українську програму в межах Лондонського кінофестивалю або українську ретроспективу в Британському кіноінституті було б масштабною подією, але досвід показав, що фокус на менших фестивалях та майданчиках приносить неабияку користь.
"На початкових етапах зміцнення суб'єктності України в міжнародному полі нам важливо налагоджувати співпрацю з найбільшими гравцями в країні, подіями та локаціями, — коментує Наталія Мовшович, керівниця напряму "Кіно" в Українсьому інституті. — Ми хотіли зробити програму на великому фестивалі, і зробили — не в Лондоні, але в Единбурзі, одному з найстаріших кінооглядів світу. Утім, з мого досвіду, цього разу краще спрацювали проєкти у партнерстві з меншими ініціативами, такими як фестиваль Cinecity в Брайтоні і їхня мережа локальних фестивалів в Англії".
Cinecity, двотижневий кінофестиваль на південному узбережжі Англії, був заснований у 2003 році і з тих пір знайомить своїх глядачів зі світовим кіно. Примітно, що того ж року Тім Браун, засновник Cinecity, провів у десяти містах Великої Британії повну ретроспективу Олександра Довженка.
"Я приїздив до Києва кілька разів на Тиждень британського кіно, представляв там кілька фільмів, — розповідає Тім. — А також співпрацював із документальним кінофестивалем «Контакт» у Києві, куди привозив кілька програм британського документального кіно з Брайтону".
Довгий, хоч і не безперервний, фокус Тіма на українському кіно зумовив покази свіжих та архівних українських фільмів у Брайтоні, Лідсі, Корнволлі та Кембриджі 2022 року. "Коли почалося повномасштабне вторгнення, я сконтактував з Українським інститутом і сказав, що був би радий показати на Cinecity програму українського кіно, підсвітити українську кінокультуру в Британії, — додає він. — Регіональні кінофестивалі відбуваються приблизно одночасно — в жовтні-листопаді, тож я запропонував також скоординувати організацію показів і там". Для кінофестивалю в Брайтоні Тім зібрав програму з чотирьох фільмів: "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука, "Клондайк" Марини Ер Горбач, "Короткі зустрічі" Кіри Муратової та "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Інші фестивалі спрограмували свої добірки самі.
Фокус на історію українського кіно був не лише в Брайтоні: архівне кіно показали також в академічному центрі Кембриджського університету Cambridge Ukrainian Studies та на кінофестивалі у Белфасті. "Ми хотіли показати і нові фільми, і класичне кіно, щоб дати аудиторії розуміння історії кіно в Україні, — говорить програмерка кінофестивалю в Белфасті Роуз Бейкер. — Ми артикулювали програму як окрему добірку українського кіно, але разом з тим хотіли вплести ідею про потужну культурну історію України в тіло фестивалю. Ми ставились до українських фільмів так само, як і до інших своїх прем’єр".
Вплетення українських фокусних програм в основне тіло кінофестивалей виявилось важливим викликом для української культурної дипломатії минулого року. Великі кінофестивалі люблять відокремлювати тематичні або фокусні події, відповідаючи на порядок денний, але не завжди турбуються про те, щоб на ці події приходив хтось, окрім самих українців. Для Белфасту прихід українців на покази став приємним сюпризом та успіхом, який вони б хотіли закріпити. "Ми змогли залучити аудиторію, яка ніколи до нас не приходила, і ми не хочемо її втрачати, тож зацікавлені в нових українських стрічках і в тому, щоб додавати українську класику до програм також", — додає Роуз.
У цьому — одна з переваг роботи з невеликими кінофестивалями. У них є віддана аудиторія, яка довіряє відбірникам та ставиться до походу на кінофестиваль як до особливого досвіду — особливо після локдауну, коли всі сиділи по своїх домівках. Хтось реагує на запровадження конкурсних програм, дивиться всі фільми і вболіває за улюблені, як у Белфасті. Хтось — залишається надовго на фестивальних локаціях, щоб обговорити побачене і запустити "сарафанне радіо", яке підвищує продажі квитків на наступні сеанси, як у Шеффілді. У цьому сенсі після пандемії кінофестивалі в Британії відновили свою відвідуваність значно швидше, ніж нішеві кінотеатри, де лишилось дуже мало місця неангломовному і неголлівудському кіно.
Кінотеатри після пандемії: чи є місце для "маленького кіно" на великих екранах?
На питання про те, чи є місце для українського кіно в британському кінопрокаті, наші співрозмовники відповідають те саме: прокат сильно змінився після пандемії не лише для міжнародного кіно, але й для малобюджетних фільмів, навіть якщо вони зняті англійською мовою. Показовими в цьому сенсі є твіти Марка Казінса, відомого північноірландського кінознавця та документаліста, чий новий фільм — “Моє ім’я — Альфред Гічкок” — вийшов у прокат того самого тижня, що і "Барбенгеймер". Він пише, що 21 липня в Единбурзі було 110 показів "Барбі", 54 — "Оппенгеймера" і 0 — його фільму. У відповідях йому навели статистику, що в перший тиждень прокату в Лондоні було заплановано 7000 показів "Барбі", і 3800 — фільму Крістофера Нолана, тоді як документальний фільм про Гічкока отримав лише 30 показів.
Така диспропорція — наслідок пандемії та кризи, яка настала для кінотеатрів у зв’язку з локдаунами та вимушеними паузами в роботі. Популярна мережа кінотеатрів Cineworld, яка була змушена тимчасово закрити двері своїх 127 кінотеатрів у Британії на час локдауну, зазнала втрат в розмірі 3 мільярдів фунтів стерлінгів за 2020 рік. Після того кінотеатри поволі відновлюються, заохочуючи глядачів, зокрема блокбастерами. Люди хочуть мати гарний привід для виходу з дому, тож перегляд фільму має бути подією, атракціоном, задоволенням. Ціни на квитки теж впливають на це рішення: походи в кіно родинами стали дорожчими, і не всі можуть собі їх дозволити, на відміну від щомісячної плати за стримінгові сервіси.
"Ціна квитка в кіно [в Британії] варіюється залежно від міста — від 10 до 13 фунтів стерлінгів, — розповідає Тім Браун. — Тож не всі британці можуть собі дозволити регулярно ходити у кіно. Виживання кінотеатрів наразі пов’язане з великими голлівудськими релізами, водночас документальне кіно почуває себе не так добре, як до пандемії. Можливо, в індустрії є впевненість у тому, що «менші» фільми можна подивитись і вдома. До того ж, є глядачі, які вже ніколи не повернуться до кінотеатрів".
Слід враховувати і те, що ми живемо в епоху перевиробництва кіно. У 2019, доковідному, році на великі екрани у Великій Британії вийшло 916 стрічок (18 нових прем’єр щотижня), тож конкуренція, коли кінотеатри повністю відновляться, буде шаленою.
Вихід "великих" фільмів на екрани супроводжується потужними промокампаніями, тиском агентів з продажу та піарників на більші кінофестивалі, які хочуть робити гучні прем’єри з червоними доріжками для запрошення зірок, заохочування спонсорів та залучення більшої кількості глядачів. Менші кінофестивалі позбавлені цього тиску і, хоч і мають певні складнощі з узгодженням прем’єр для фільмів, які можуть привабити більшу частину глядачів, мають також велику свободу у відборі фільмів.
"Наш фестиваль — повністю курований, — говорить Роуз Бейкер. — Ми приймаємо заявки лише у дві програми, усе інше відбираємо самі. У нас є певна свобода, якої немає у великих фестивалей, де все наперед визначено розкладом релізів і більшими фільмами, які домінують на ринку. Нам натомість буває іноді важко отримати велику прем’єру, якщо вона прямо не пов’язана з Північною Ірландією: для дистриб’юторів ми надто маленький фестиваль. Стримінги теж становлять для нас загрозу, але це ми намагаємось використати на свою користь, роблячи ставку на спротив алгоритмам: «Прийдіть на фільм, про який ви раніше нічого не чули, і отримайте задоволення»".
Фільм — це привід для розмови
"Для документальних фільмів наразі важко знайти дистриб’ютора у Великій Британії, але я вірю в документалістику і вболіваю за неї, — говорить Рауль Ніньйо Замбрано, голова програмного відділу кінофестивалю у Шеффілді. — Що більше ми показуватимемо документальних фільмів, що кращий контекст для них створимо, то кращою буде ситуація".
Рауль впевнений: показ фільму має бути більшим за просто показ. Тому на Шеффілді зробили непростий вибір — брати в програму менше фільмів, але робити довкола них більше подій: Q&A з членами знімальних груп, панельних дискусій, кураторських передмов.
"Процес відбору — теж виклик. Загалом кураторство — це виклик, — додає він. — Утім, ми бачимо, що цього року на фестиваль прийшло більше глядачів, ніж торік. Це означає, що на наші фільми і на їхнє обговорення є запит. Це не означає, що всі покази мають бути веселі і з музикою, щоб потішити глядачів. Фільм — зірка сам по собі й говорить багато. Але мати гарну панельну дискусію, запросити режисера і мати доброго модератора на показі дуже сприяє документалістиці".
Кураторська поміч у відборі українських фільмів на майбутні фестивалі — затребувана річ, як і наявність каталогів готових нових фільмів та програм класичних стрічок, над якими працювали б кіноархіви. "Кураторська експертиза допомагає, — впевнений Тім Браун. — Цього року ми зробили програму короткометражних фільмів спільно з Київським фестивалем короткометражного кіно: покажемо її в Брайтоні і запропонуємо іншим колегам".
Така довготривала розмова між професіоналами з обох країн спростить контакт між українською документалістикою і британським глядачем.
"Ділитись досвідами, розмовляти одне з одним — це була наша основна мета, коли ми готували українську програму у 2022 році, — каже Рауль. — Ми показували фільми, які не говорили прямо про війну: вони були про спільноти, про людей. Думаю, у глядачів є нині ресурс включитись в перегляд одного-двох фільмів про Україну за фестиваль. Спростити їм шлях до цих фільмів — одне з наших завдань. Я впевнений, що рівень емпатії до України зріс за останній рік, і документалістика може до цього долучатися. Люди дивляться фільм, мають після нього розмову, орієнтуються, що і в якій частині країни відбувається, як себе почувають люди і так далі. Фільми — дуже хороше медіа для того, щоб показати, чим країна є насправді”.
Аудиторії невеликих кінофестивалів більш відкриті до різноманітного кіно, і куратори намагаються це підтримувати. "Думаю, люди сильно змінили свої глядацькі стратегії за останній час. Вони водночас стали перебірливішими, але й відкритішими до нових досвідів. У них є впевненість в тому, що показ фільму — це запрошення до розмови і можливість дізнатися щось нове”, — говорить Рауль.
Таймінг
Найбільшим викликом для минулорічних подій "Сезону культури Україна / Велика Британія" в кіно були стислі строки підготовки. Через початок повномасштабного вторгнення та непевну ситуацію програму перекроїли, і фокус змістився на презентацію української культури за кордоном.
"Зміни відбувались занадто швидко, часу на планування та правильно вибудувану комунікацію не було. Все робили з коліс, — коментує Анна Бубнова. — Наприклад, нам забракло сил на комунікації всередині України, але саме завдяки публікаціям у британських ЗМІ ми змогли охопити аудиторію в понад 190 мільйонів”.
"Часу на організацію було не дуже багато: треба було передивитись запропоновані фільми та проєкти, підготувати публікації і так далі. Але ми зробили все, що могли", — говорить Рауль Ніньйо Замбрано. Коли почалась повномасштабна війна, кінофестиваль у Шеффілді сконтактував з Docudays UA, з яким працював уже кілька років до того, і запропонував допомогу. "Ми точно хотіли зробити окрему програму українських фільмів на знак солідарності, дати їм майданчик — для того і потрібні кінофестивалі, зрештою, — додає Рауль. — Ми також вирішили запросити українські проєкти в усі індустріальні програми фестивалю".
“Я б хотів, щоб мій зв’язок з Україною не переривався протягом 20 років, — коментує Тім Браун. — Шкода, що інтерес до різних країн та їхніх культур зростає, лише коли відбуваються трагедії: Британія зацікавилась Україною по-справжньому у 2014 році і у 2022-му". Програму для кінофестивалю в Брайтоні теж збирали доволі швидко, тож часу на промо не вистачало і на солдаути розраховувати не доводилось, хоча на покази приходило доволі багато людей.
Горизонт планування в західноєвропейських країнах зовсім не такий, як в Україні, тим більше під час війни. "Вони планують навіть не на п’ять років — на п’ятнадцять. Британці створюють хаби, вирощують кадри для креативних індустрій. Культура для них — частина економіки, яка розвиває індустрію, надає сенси, відчуття ідентичності. Для них культура — щось sustainableЗ англ. "стійке", "стале", вона допомагає підтримувати ментальне здоров’я. Вони вміють вимірювати свої успіхи. Нам варто цього повчитися", — вважає Наталія Мовшович.
Для такої ґрунтовної роботи та перетворення культури з дотаційної сфери на щось привабливіше і для інвесторів, і для політиків, які люблять хизуватись результатами та цифрами, потрібен час на налагодження зв’язків, регулярні поїздки на індустріальні події та кінофестивалі й довгі розмови.
Виклики для українських кінематографістів: сталість і самоорганізація
Керівниця відділу "Кіно" Українського інституту Наталія Мовшович вважає, що українські кінематографісти і так уже взяли на себе дуже багато роботи, зокрема з культурної дипломатії.
Утім, щоб і далі співпрацювати із Західною Європою, продавати їм фільми і створювати нові у копродукції, треба прислухатись до їхніх потреб та потреб глядачів. "Мені здається, що кінематографістам важливо думати не лише про свої мистецькі амбіції і те, що вони хочуть сказати, але і про те, що б зацікавило їхніх потенційних партнерів, — коментує вона. — Треба робити дослідження перед тим, як заходити на нові території. Кіноіндустрія Великої Британії — дещо закрита, вони самі ухвалюють рішення і планують по-своєму. І хочуть дивитись кіно не лише про війну".
Достукатись до людей, які ухвалюють ключові рішення в кіноіндустрії, завжди було нелегко, — розповідає Дарія Бассель, кінопродюсерка, голова індустрійної секції Docudays UA. У 2022 році на Шеффілді це стало трошки легше. "Ми привезли кілька проєктів фільмів на Work-in-progress, індустрійну програму в Шеффілд; і на їхні покази та презентації прийшло багато ключових десіжн-мейкерів, всім було цікаво, ставили багато питань. BBC шукав український проєкт про війну, який міг би показати вже восени, і купив "Один день в Україні" режисера Володимира Тихого. Більше я не чула, щоб BBC купляв українські фільми або ж заходив в українські проєкти як копродюсер".
Минулого року Docudays UA виступив партнером, який зібрав для Шеффілду програму української документалістики, відповівши на запит з боку фестивалю. Втім, це не був перший раз, коли Docudays співпрацював із Шеффілдом. Сталість зв’язку спричинила велику присутність українців на найважливішому кіноринку документалістики в англомовному світі.
"Я точно знаю, що у всіх, хто приїхали на індустрійну частину фестивалю і брали участь у MeetMarket, були хороші зустрічі та фідбеки щодо проєктів. Організатори потім мені сказали, що всі українські проєкти, які ми привезли, дуже круті. І їхня підтримка — це не благочинність з боку фестивалю, а відповідь на справді якісну роботу. Нарешті у нас все збіглося: і проєкти сильні, і інтерес до нас є, і можливість все привезти та показати”, — розповідає Дарія.
Утім, важливо підтримувати таку присутність на ключових майданчиках, а внутрішніх ресурсів ключових гравців, на кшталт Docudays UA, може забракнути. "Одна з версій, як це можна зробити — українські документалісти об’єднуються, створюють гільдію і презентують себе на різних ринках та кінофестивалях, — резюмує продюсерка. — Друга — щоб це робила держава: Держкіно, Український інститут або будь-яка інша профільна інституція. Як Chiledoc, який багато років їздить кінофестивалями, презентує чилійське кіно — і про нього всі знають".
Що ж далі?
Не втратити контакти, масштабуватись та підтримувати розмову про українське кіно — завдання на майбутнє і для українських кінематографістів, і для їхніх британських колег, які можуть знайти нових глядачів на українські фільми.
"Одразу після закінчення разом з колегами з Українського інституту запускаємо грантовий конкурс на проєкти мистецько-культурної співпраці між Україною та Британією, — розповідає Анна Бубнова. — Цю можливість ми створили для тих, хто розпочали своє спілкування під час «Сезону» і хотіли би продовжити співпрацю. Я точно знаю, що серед зацікавлених інституцій є і кінофестивалі, а саме завдяки їм українське кіно потрапило до британського глядача цього року".
"Ми продовжуємо працювати з Cinecity в Брайтоні і хочемо розширитись — зайти у Вельс, який під час «Сезону» залишився без уваги. Формат, в якому відбулись покази, скоординовані Тімом Брауном — дуже дієвий, — ділиться планами Наталія Мовшович. — Завдяки проєкту в Шеффілді Ігорю Савиченку вдалося фіналізувати домовленості з BBC щодо показів фільму Володимира Тихого. Наша амбіція – продовжити цей напрям і спробувати вийти на маленькі екрани в Британії, працювати з контентом, який розрахований на ширшу аудиторію, з чимось на межі теледокументалістики та журналістики".
Мати стабільне фінансування на професійні подорожі, плату за покази фільмів, технічну підтримку та промокампанію — один з основних викликів культурної дипломатії у сфері кіно (і насправді не тільки). Роуз Бейкер з Белфасту зраділа б, якби українці допомогли з промоцією української програми, адже команда фестивалю крихітна і всі виконують різні функції. Про важливість фінансування української репрезентації за кордоном, зокрема у Великій Британії, говорить і Тім Браун.
"Україна залишиться в наших серцях та думках, буде відбудова, і розмова між країнами має тривати. До нас мають приїздити українські кінокуратори, режисери, продюсери, директори кінофестивалів, щоб нормалізувати стосунки між країнами. Це зміцнить культурні зв’язки".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
