Катерина Ботанова — культурна критикиня, журналістка, співкураторка та редакторка видань міждисциплінарного культурного фестивалю CULTURESCAPES (Швейцарія).
У своїй колонці для Суспільного Культура вона розмірковує про інституційну репутацію та "нерукоподаваність".
Колонка є частиною дискусії щодо виступів українських інтелектуалів на одному майданчику з росіянами, про апропріацію українського голосу іншими та неготовність європейських колег відмовитися від ідеї "діалогу".
Колись дуже давно, аж на початку 2000-х, один дуже принциповий редактор київського видавництва інтелектуальної літератури і мій добрий колега обурювався тим, що в Україні не існує практики "нерукоподаваності", що в культурній спільноті не було інституту репутації, який би будувався на моральних принципах, прийнятих цією спільнотою. Його дуже обурював брак червоних ліній, той факт, що можна було публічно сказати чи зробити майже будь-що, але спільнота б просто заплющила на це очі й удала, що нічого не було. З цією людиною і надалі б тусили й пили, її б публікували та запрошували на ефіри. Але тоді він був у меншості.
У другій половині нульових із поняттям суспільної моралі було складно через одіозну Експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка вимагала закриття й заборони сайтів, ігор, книжок під приводом боротьби з дитячою порнографією та сексуальним контентом. Суспільну мораль комісія ані покращила, ані переозначила, радше посилила запах "радянщини", яким це поняття відгонило: партзбори, колективний осуд, публічні шмагання, приниження.
На початку 2010-х стало геть зле: через "аморальність" університет закрив спочатку виставку, а тоді й цілий мистецький центр, який її організував, ультраправі нападали на виставки, які начебто "порушували суспільну мораль", директорка мистецької інституції власноруч зафарбувала мистецьку роботу з дуже "моральних" міркувань. Цей перелік моральних непорозумінь можна продовжувати, аж тут стався Майдан, а за ним — окупація Криму та початок війни. І раптом усі ці питання та поняття, які заростали шарами пострадянської плісняви, набули геть іншої ваги, важливості та значення.
Що таке спільнота та суспільство? На яких принципах і засадах вони будуються? Якою мірою ці засади спускаються згори (і хто тоді ця "гора" та якими методами вона може щось спускати), а якою обговорюються і виробляються всередині спільнот? Наскільки динамічними є ці принципи, що і як впливає на їхні зміни? Що таке моральна чи неморальна дія?
Майдан (чи радше всі українські майдани) засадничо переозначив розуміння та відчуття колективу, тобто спільноти, а за ним і суспільства. Із сірої пригніченої маси, яка підкоряється наказам керівництва, котрі мало хто поділяє, часто зневажає, але переважно боїться, колектив перетворився на живу горизонтальну спільноту, яка підтримує і допомагає, домовляється і дослухається, змінюється та адаптується до нових членкинь і членів та нових викликів щодня. Спільнота перестала бути примусом, вона стала вибором. Тобто певною сумою індивідуальних виборів, які тримаються разом, допоки здатні дійти згоди щодо того, як бути разом.
Власне, оце буття разом і виявилось мораллю. Не відмінністю еротики від порнографії, не недолугими спробами розрізнити мистецтво від немистецтва, не цькуванням когось, хто відбився від спущених згори норм і правил, а багатошаровою динамічною системою цінностей, на якій ґрунтується співіснування людей — суспільства загалом. До речі, "цінності" перетворились на ключове постмайданне слово: активісти виписували цінності державних політик, громадські організації та приватні компанії визначали свої цінності, експерти посилались на графіки Світового дослідження цінностей. Цінності проговорювались і проживались українським суспільством щодня у постійній присутності війни, лінії зіткнення на українському Сході.
Нові суспільні принципи взаємодії вимагали часу, певного органічного зростання і вростання в суспільну тканину. Суспільство вчилось бути інклюзивним, чутливим, відкритим, демократичним. Але часу не дуже було. Війна вимагала радикального розмежування добра і зла, своїх і чужих, оборонців і нападників, білого і чорного.
Я ризикну припустити, що один із найважливіших шляхів, який ми як суспільство пройшли від 2013 року і який дозволив нам не зламатись після 24 лютого минулого року, — це шлях щоденної, часто дуже болісної роботи над тим, як нам бути разом як різноманітним спільнотам, як суспільству, як країні. Це шлях маленьких і великих дискусій про те, що є прийнятним, а що цілковито неприйнятним, і яка за такі неприйнятності може бути публічна відповідальність. Він дуже нерівний, з великою кількістю помилок, подекуди неадекватних і недемократичних рішень, занадто гострих позицій, занадто червоних ліній, але це шлях.
Фактично, понад вісім років до початку повномасштабного вторгнення ми вчились, зокрема, і нерукоподаваності, яку обстоював мій колега понад двадцять років тому і яка діставала різні назви від "кенселінґу" до "бойкоту", хоча була просто вибудовуванням інституту репутації, що більше не могла триматися лише на владі (і часто на насиллі). Тому не дивно, що рух #янебоюсьсказати почався на рік раніше за #metoo.
На рівні різних спільнот, включно з мистецькою, ми почали вимагати етичної чутливості, уважності та відповідальності за публічні слова та дії, які впливали на суспільство загалом. Публічна сфера як зона спільного впливу та безпеки теж зазнала переозначення, яке від початку повномасштабного вторгнення суттєво радикалізувалось.
З одного боку, чому українське суспільство наполягає на колективній відповідальності росіян за війну і чому так щиро дивується тому, як більшість із них — "хороших і антивоєнних" — відмежовується від своєї країни, від свого суспільства, ба більше, часто протиставляючи себе їм? Тому що за ці останні роки ми навчилися і, врешті-решт, вибрали брати відповідальність не лише за свої особисті рішення, а й за суспільство загалом. Це — частина української суспільної угоди: включеність, принциповість, відповідальність (навіть коли вона не охоплює повністю ціле суспільство, а лише найактивніші його частини, яких, утім, стає дедалі більше).
З другого, чому і для суспільства, і для культурних спільнот питання хоч якого перебування у спільному публічному просторі хоч з якими росіянами набуло такої ваги? Бо погоджуючись на хоч який малий діалог, співпрацю, комунікацію, ми наче приймаємо російську модель суспільної фрагментації та безвідповідальності: тобто поділ суспільства на начебто впливову та відповідальну частину (журналістів, культурних діячів, публічних інтелектуалів, активістів, які користались ресурсами та можливостями, які надавав їм, зокрема, і режим, але тепер відмовляються від відповідальності), невпливову та безвідповідальну частину (тих, кого ці публічні інтелектуали називають "глибинною Росією") і, власне, "злочинний режим Путіна". Тоді ми наче приймаємо "війну Путіна".
Погоджуючись на такий діалог, ми легітимізуємо цю модель в очах світу і підтримуємо зручну ілюзію того, що повалення режиму призведе до магічного зцілення російського суспільства, яке раптом перетвориться на відповідальне, включене та демократичне. Ба більше, ми непрямо підтримуємо (дещо приховане) небажання західних суспільств та інститутів (включно з політичними й культурними інституціями) змінювати владні моделі, на яких вони базуються і в яких вплив, етичність і відповідальність часто існують у дещо паралельних реальностях; небажання віддавати десятиліттями чи навіть століттями накопичену владу створювати знання, канони та ієрархії.
Тому що, якщо російські куратори, які до лютого 2022 року спокійно вибудовували свій культурний капітал і репутації в Росії та завдяки ресурсам, які підтримували й досі підтримують режим та війну, можуть в європейських інституціях висловлюватись за і від імені корінних народів Росії, утворювати нові фантасмагоричні поняття на кшталт "північної Євразії" або говорити роботами та віршами українських мисткинь про жертви Другої світової та цієї війни, то цим інституціям можна і надалі бути нечутливими до всіх тих, хто був і лишається позбавленим влади, агентності, голосу. Можна і надалі вдавати, що "це просто культура" і вона поза політикою.
Українське суспільство у найжорсткіший спосіб вивчило те, що нічого не існує поза політикою та поза відповідальністю, і платить за це дуже високу ціну. Для мистецької спільноти (чи спільнот), які намагались не випускати із фокуса питання політичності, етичності та відповідальності щонайменше від дилем суспільної моралі 2010-х, з яких я починала цей текст, — це одна із засадничих цінностей.
Від часів Майдану, але особливо від початку Великої війни, мистецька спільнота вчиться існувати як колективне тіло — множинне, багатоголосе, гетерогенне, складне, неодностайне. Воно бореться і не погоджується всередині себе, воно дискутує та займає позиції. Воно прагне відповідальності та практикує відповідальність. Ця спільнота — живе тіло, яке практикує підтримку, солідарність, турботу. Воно уважне до походження влади та зловживання нею. Воно не приймає сліпоти та глухості. Воно не завжди чутливе чи обережне, деколи занадто зболене та радикальне, але воно свідоме своєї множинності та єдності. Воно не боїться ставити собі незручні питання — як-от, "що робити з Росією та росіянами у тривалій перспективі?" — і відповідати на них тоді, коли воно готове, коли воно зможе прийняти свої власні вчинки та вважати їх етичними.
Врешті-решт, усі ми розповідаємо і кричимо про одну правду великою кількістю різних зболених голосів.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
