Про початок сезону в театрі імені Франка та їхню культову виставу "Кайдашева сім'я" — у інтерв'ю режисера-постановника театру Петра Ільченка для Радіо Культура.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Нещодавно відбувся 350-й показ вистави "Кайдашева сім'я" в театрі імені Івана Франка. Вона увійшла до літопису сучасного театру як одна з легендарних постанов. Чим сьогодні цікава українська класика в сучасному театрі, в чому рецепт вистав-довгожителів? Чому, на вашу думку, одна вистава йде сезон-два, а інша живе 16 років на повних аншлагах, як "Кайдашева сім'я"?
Насамперед має бути глибока літературна основа. Коли больовий комплекс проблем і конфліктів збігається з тими хвилюваннями, які опановують великою частиною суспільства. Звісно, багато проблем ми можемо розглянути і на основі світової класики. Але є певні питання та особливості, неможливі без українського вектора: без нашої точності, самобутності й неповторності.
Наприклад, "Украдене щастя" — це менталітет Західної України, а саме Бойківщини. А вже згодом "регіональні" проблеми виростають до світових. Тож вистава довго буде жити тоді, коли больові точки, які вона підіймає, зійдуться з больовими точками великої маси людей, котрі ставлять ті ж запитання. Але навіть і цього замало. Обов'язково має бути ще й художня доказовість в поданні цього матеріалу. Глядач має образно сприймати знакову систему. Один з видатних класиків театру казав: "В театрі дуже важливо, що думаю я, але не менш важливо те, що думають ті, хто прийде на мою виставу". І коли це сходиться — відбувається симбіоз. Тут мало досконалості опанування професією. Є певна намоленість, угаданість, тонке відчуття. Словом, мистецтво — це божий промисел.
Справді, мають зійтися больові точки, які є у кожного з нас. І навіть своя "Кайдашева сім'я" час від часу виникає в кожній родині. А чи не бентежить вас, що цю виставу сприймають також і як комедію? Йдуть за тими жартами, які звучать?
У повісті є десятки бійок, а в нашій виставі — всього дві. Ми їх уникали, хоча деяких із них неможливо уникнути. Будь-яка проблема починається з атома. Атом у виставі й атом у повісті — це підміна, фальсифікація. Коли людина робить підміну непомітно. Наприклад, Кайдаш, батько — це бог у сім'ї, але дружина підміняє це поняття простою фразою "ти ж дивися, не напийся", яка звучить на всю округу. Мати підміняє синам невісток, зіштовхує онуків через груші. Ми також в сучасному світі дедалі більше боремося з цим фальсифікатом. У нас фальсифіковані продукти, вода, критерії. Ця побутова комедія надзвичайно всеохопна.
Я думаю, що "Кайдашева сім'я" — це матриця цілої України. Сфальсифікували вибори — не страшно, переживемо. А воно не пережилося. Клітина, яка змінює свій код, може призвести до зовсім несмішних речей. Я в глядацькому залі бачу різних людей, серед яких є і політики. Покійного Драча я бачив разів шість, бачив Іваничука — це люди надзвичайно високого філософського усвідомлення дійсності. Я спостерігав за їхньою реакцією, їм було зовсім не смішно.
У творі є кілька моментів, які сьогодні здаються неактуальними. Але ви їх взяли у виставу. Як, наприклад, образ стола. Що означає цей образ в українській культурі? І що означає цей образ для вас як для режисера? В момент, коли стіл перевертають, і батько кричить "розриваєте хату — розривайте й мене", сучасний глядач думає, що так було колись давно, а нині так не буває.
Образ стола українська традиція поєднала з біблійною традицією. Стіл — це божа долоня, на якій нам Господь тричі на день дає їжу. Стіл — це місце, де ухвалюють важливі рішення, де ми приймаємо гостей. Новонароджену дитину ми теж спочатку кладемо на стіл, ніби богові в долоні. Звичайно, стіл — це знак. І перше, що зробив Кайдаш — це стіл. І саме він підняв руку на найсвятіше. Те, що він зробив своїми руками, він сам і розвалив. Тепер сім'ї немає навколо чого об'єднуватися. І хоча він ставить стіл на місце і накриває його, факт відбувся. Він будував сім'ю, і він його зруйнував. Каже: "Був я колись Кайдаш, а тепер маленький Кайдашик". І далі він нищить себе сам. Але почала це нищення Марія фразами "Ти напився" тощо. Замість того, щоб зрозуміти, чому п'є Кайдаш. А Кайдаш просто як батько не зміг пережити, що діти стали самостійними. А замість того щоб зрозуміти і допомогти як більш тонка і мудра жінка, Марія, навпаки, його виставила.
Ще один знак — це повні мішки зерна. Зерно — символ добробуту, те, що об'єднує людей. Хіба ми могли 16 років тому уявити, що зерном можуть навіть воювати, як зараз. Б'ють порти, щоб ми не могли поділитися зерном з іншими людьми. Із маленького зерна люди роблять вселенську біду. І у виставі зерном починають робити межу між двома рідними братами. В дуже простих речах, які запропонував Нечуй-Левицький і які можна не помітити — велич української драматургії, яка вміє говорити без пафосу. А, навпаки, говорити глибоко, образною знаковою системою.
І ми, напевно, недооцінюємо її, оглядаючись на світових драматургів...
Такої драматургії в Європі немає. І коли кажуть, що у нас соціально-побутова драматургія, це не зовсім так. Я б ще додав — з елементами романтизму. Спосіб існування в українській драматургії не так легко схопити. Це було вироблено тоді, коли українська драматургія вступила в етап заборон. А коли дозволялася, то об'єднувала необ'єднувані речі. І це дало колосальний результат. Як і наш музично-драматичний театр, якого немає ніде. Коли його дозволили, він почав використовувати елементи і опери, і оперети, і драми. Недаремно більшість основоположників світового мюзиклу — Ірвінг Берлін, Джордж Гершвін, Леонард Бернстайн — мали українське коріння. Я бачу в цьому глибоку спадкоємність.
Українська класика передбачає як класичне, так і сучасне прочитання. Це те ж саме, за що ми хвалимо Шекспіра…
Але щоб ми не говорили, яку б Італію не грали в "Ромео і Джульєтті", в її основі —філософська класична англійська думка. У Шекспіра події в "Гамлеті" відбуваються в Данії, але писав він про рідну Англію. Все одно автор пише про своє.
Бо що таке мистецтво взагалі? Мистецтво — це прогноз. Наука — це інтелектуальний прогноз, мистецтво — це емоційний прогноз. А емоційний прогноз можливий з погляду своєї емоції, своєї душі, свого комплексу больових точок. І якщо я візьму американську драматургію чи будь-яку іншу, я все одно пронизаю її своєю емоцією.
Розкажіть: як підбирали акторів для цієї вистави?
Наталія Сумська (Кайдашиха) — це був принциповий вибір. Вистава орієнтована на неї. Без неї була б інша вистава. Тут ми бачимо попадання від бога. З Володимиром Колядою (Кайдаш) всі вистави мають успіх. Актори можуть відбирати енергію, а можуть помножувати, збагачувати і розширювати горизонти.
Спочатку ми пробували грати за п'єсою певного автора, але вона не була сприйнята всією трупою. Тоді ми намагалися поєднати і автора, і Нечуя-Левицького, але Нечуй-Левицький "видавив" автора. І тоді почалася колективна творчість, п'єсу ми робили всім театром. Велику свою частину ввели Володимир Коляда, Наталія Сумська, Петро Панчук (ще один виконавець ролі Кайдаша). Імпровізаційні джазові речі додавали Форманчук і Задніпровський. Іноді репетиції — це були суцільні імпровізації навіть без тексту. Якісь речі були абсолютно нестандартні. Адже зібрався колектив джазистів, людей, які вміють і імпровізувати, і вести свою тему, і в контрапункті зводити джазову матрицю.
А чому Ступка не вірив в успіх постановки?
Ступка зіграв у фільмі і був дуже незадоволений цією роботою. Йому здавалося, що цей матеріал не дуже сценічний. В постанову впліталися свого часу і Майдан, і Камасутра, але все це не витримувало перевірку часом.
У виставі звучить і жива музика, і оркестр, і народні пісні, але домінує одна пісня — "Налетіли журавлі". Розкажіть, як підбиралася музика до вистави.
Спочатку в нас були великі проблеми із музичним оформленням, бо все, що пропонувалося, не подобалося. Але потім під час одного із застіль Володимир Коляда заспівав улюблену пісню свого батька. І після перших же тактів всі зрозуміли — оце вона і є. Після цього Володимир сказав, що знає, якою має бути й інша музика. Вона мала бути абсолютно іншою. Так і з'явився живий оркестр, і народні пісні. Для врівноваження. Бо у виставі і сміх, і сльози існують паралельно.
Зараз ви працюєте над іще однією класичною виставою — "Житейське море" за Карпенком-Карим. Розкажіть про неї.
Ця вистава створювалася до ювілею Володимира Нечипоренка, її прем'єра відбудеться 7 жовтня.
"Житейське море" вперше виникає у вашій режисерській практиці?
Ні, не вперше. 30 років тому я вже ставив цю виставу. Це улюблена п'єса театру Франка. Цього разу цю п'єсу вибрав сам ювіляр. І якщо раніше я обирав для неї акторів, то тепер актор вибрав мене як режисера. Це вистава-бенефіс. Це заключна п'єса Карпенка-Карого, хоча він планував тріаду. Але третя частина не була написана. Можливо, це і правильно, що вона не була написана. Адже "Житейське море" — це заповіт Карпенка-Карого про майбутнє театру. Про те, хто зрадить театр, що зруйнує театр, хто будує театр, що порушує театр.
Головний герой — це видатний актор, популярний, улюблений багатьма. Але він іде поряд із гріхом. Найбільша проблема "Житейського моря" — це фарисейство. Коли людина не тільки робить гріх, але згодом шукає йому виправдання, філософську основу. Особливо це стосується людей, яким Бог дає талант, бо з них питається потім більше. Ті, хто мають талант, повинні особливо перейматися в цьому житті, бо вони обранці. Це п'єса про величезну відповідальність. В театрі, як і в мистецтві загалом, є золоте правило: якщо можеш цим не займатися, не займайся.
Як історія цієї людини дотична до нашого часу?
У мистецтві надзвичайно важливе питання — критерій. Якщо ти безпринципний, мистецтво починає слугувати нечистому. Сьогоднішній конфлікт теж через те, що попраний критерій, коли хтось комусь каже, що він нацист, а Америка — територія зла. Є проблеми і у нас, є в Америці, але ж спочатку агресорам треба подивитися на себе. Це теж житейське море, і ми всі на цьому морі. Коли буде критерій, ми почуємо одне від одного SOS і прийдемо на допомогу. А коли не буде критеріїв, ми потонемо. Це я хочу нашим сусідам сказати: якщо ви всіх потопите, що далі буде?
"Житейське море" миттєво переходить на загальні проблеми. Повторюся, хвороба починається з порушення однієї клітини. А порушення в "Житейському морі" саме в фарисействі.
Які ще актори залучені до вистави?
Головний герой — Володимир Нечипоренко; Крамарюки — Анатолій Гнатюк, Петро Панчук; Ваніна — Ірина Дворянин, Олена Мамчур; Марія — Олена Фесуненко, Ірина Мельник; також залучені Дмитро Завадський, Вадим Полікарпов, Ренат Сєттаров, Сергій Калантай, Арсен Тимошенко, Оксана Сидоренко, Настя Добриніна та інші актори. Вистава відбудеться на камерній сцені.
Скільки років ви працюєте в театрі Франка?
43 роки.
Уже більше, ніж Гнат Юра. Я бачила, що проходячи повз меморіальну дошку Гната Юри, ви завжди торкаєтеся її рукою…
Бо це моє щастя, що я можу доторкнутися до того, що створив Гнат Юра. Йому респект, йому уклін, йому пам'ять. Він для мене живий. Живий театром, живий тією етичною константою, яка існує в театрі Франка. Безумовно, в театрі є проблеми, але оця константа, яку створив та виплекав Гнат Юра і яку згодом підтримав Сергій Данченко, глибоко укорінена.
Ви вважаєтеся традиційним втілювачем української класики, хоча й робите осучаснення вистав зсередини. Але деякі сучасні режисери, зокрема ваш учень Стас Жирков, кажуть, що треба докорінно ламати систему. Ви дивитеся на його роботи з великою цікавістю. Вони, на вашу думку, ламають систему чи ні?
Я думаю, що не ламають. В театрі може бути безкінечна кількість матриць. Мої вчителі мені казали: "Що б ви не робили, має бути одна умова — все повинно бути художньо доказовим". Іноді те, що я творю в неокласичній традиції, пов'язано з тим, що в моїй молодості не було можливості для експериментів, за це били по руках. Я іноді думав, що обрати для себе — модне чи вічне. І вирішив, що буду займатися вічними формами давньогрецького або шекспірівського театру.
Але ви досить втішено сприймаєте те, що роблять молоді режисери і ваші учні?
Безумовно, єдине, що я не сприймаю — це агресія. Мовляв, ми так робимо, а ви так не робіть.
Як правильно має розвиватися сучасний театр?
Поліфонічно. Має бути і модне, і вічне. Іноді кажуть, що в суперечках народжується істина. А Гете казав, що в суперечках народжується проблема. А нам потрібна гармонія. Тож кому потрібні проблеми, нехай іде й сперечається. А кому потрібна гармонія — нехай творить.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
