Від траншеї до торта: рецензія на фільм Володимира Тихого "День Незалежності"

Від траншеї до торта: рецензія на фільм Володимира Тихого "День Незалежності"

Від траншеї до торта: рецензія на фільм Володимира Тихого "День Незалежності"
. Кадр з фільму "День Незалежності" Володимира Тихого

Володимир Тихий у фільмі "День Незалежності" змальовує об’ємний і яскравий портрет суспільства часів війни. Кінокритик Дмитро Десятерик написав для Суспільне Культура про те, чому фільм вартий уваги.

Назва "День Незалежності" для будь-якого твору масового мистецтва, не кажучи вже про фільм, виглядає чистою згубою, навіть з огляду на сьогоднішні обставини. Надто патетично з одного боку, не менш офіційно з другого. Асоціативний ряд – паради, оживлені комп’ютерною графікою архіви, інтерв’ю звитяжників і законодавців, сидячи в кріслі, на нерухому камеру тощо.

У картині Володимира Тихого є і звитяжники, і навіть, у певному сенсі, законодавці. Але вищезазначених ризиків він уникнув простим та єдино можливим способом: взяв звичайних людей і подивився, що з ними відбувається в конкретний день 24 серпня 2022 року.

Цей формат був відпрацьований Володимиром торік у "Дні добровольця", коли ще точилися бої довкола Києва. Тоді Тихий і організовані ним знімальні групи відзняли паралельно кілька сюжетних ліній, які розгорталися протягом одного дня 14 березня – від волонтерської кухні до фронту.

Володимир Тихий (25 лютого 1970 року, Червоноград, Львівська область) — досвідчений кінематографіст. Йому вдавалося активувати кінопроцес, коли в країні ніяким кінопроцесом і не пахло. Саме з його ініціативи у роки "безкартиння" були здійснені групові кіноальманахи "Мудаки. Арабески" й "Україно, Good bye!". Має ігрові повнометражні стрічки "Зелена кофта", "Брама" і "Наші котики". Звісно, його найвідоміший проєкт — документалістське об’єднання “Вавилон`13”, де він є співзасновником і неформальним лідером.

Власне, вміння Володимира організовувати співавторів далося взнаки в структурі його нової роботи. В "Дні Незалежності" діється в Одесі, Києві, Харкові, Львові, на Миколаївщині, на передовій на Донбасі й у степах Херсону. Цілковито різні герої та героїні, незнайомі одне з одними.

Вищезгаданий законодавець — народний депутат Верховної Ради шести скликань, активіст українського визвольного руху 1960–1980-х років, хронікер подій у ВР 24 січня 1991 року Ярослав Кендзьор. Він не просто був правою рукою В’ячеслава Чорновола. Саме в Кендзьора у 1989 році з’явилася перша у Львові VHS-камера і нею він чи не першим задокументував на відео історичні події, що відбувалися під час проголошення незалежності. Знамениті кадри, коли заносять великий прапор України в залу засідань у Верховній Раді, зняв Ярослав Михайлович.

Але в Тихого він власне не оператор, а персонаж. І відбуваються з ним доволі комічні події. Кілька разів протягом свого епізоду у Львові він намагається дати телеінтерв’ю, але його весь час обривають повітряні тривоги — якийсь майже бунюелівський абсурд.

Командирка протитанкового підрозділу Тетяна Чорновол у Харківській області шукає найкращу позицію для своєї "Стугни" і командує підлеглими жорстко та справедливо. "Зуби, падлюки, обламаєте" – так вона, підбадьорюючи своїх бійців, каже на адресу росіян, які вже вкотре за останнє століття зазіхнули на нашу незалежність. Бійці обідають, кепкують одне з одних, прораховують напрямки ударів – змістовна й жвава фронтова замальовка.

Інший боєць, художник Володимир Безрукий, воює в Донецькій області в складі добровольчого підрозділу імені Шейха Мансура. Але навіть там, на ділянці пекельних боїв, знаходить час, аби малювати.

Справжнє відкриття – епізод про Сергія Сердюченка й Олега Репка. Вони — працівники Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Києві. Змінюючи одне одного, вони сидять у дивній кімнаті, яка дещо нагадує інтер’єри в стилі стимпанкової фантастики, оскільки тут у найнеймовірніших і таємничих комбінаціях поєднані лампове радянське обладнання та сучасні комп’ютери. А робота в Олега і Сергія – достоту антиутопічна, адже саме вони вмикають сигнал тривоги в столиці; чого варта лише їхня розмова про різні сигнали – з негайною демонстрацією цих химерних звуків.

Є й цілком мирні тилові сцени. Так, юна харків’янка Ліза Бур’янова бере в подруги собаку на догляд, а ближче до вечора йде повз зруйновані міські квартали у культовий бар “П*Х”, де має приробіток. А літня мисткиня Наталія Корнєєва пече у себе на дачі торт з написом "Слава героям", випиває наливки з колоритним сусідом за перемогу, а потім їде до Києва дивитись на обгорілу російську техніку на Хрещатику.

По суті, так складається об’ємний та яскравий портрет суспільства, яке нарешті усвідомило силу незалежності своєї країни і в якого ніхто цю незалежність уже не забере – скільки б іще м’яса та заліза не було проти нас кинуто.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок