Віра Баринова-Кулеба — майстриня традиційного українського живопису. Її зворушливі, часто автобіографічні полотна розповідають історію України не гірше за підручники. Художниця зображає трагедію Голодомору, колективізації та Другої світової, але також у її картинах — краса і заможність українського села, любов до землі й родини.
Її роботи продавалися на аукціонах Sotheby's і Christie's, а виставки охопили географію ледь не всього світу — Україна, США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Китай... Зараз Вірі Бариновій-Кулебі 84 роки, вона має звання народної художниці та заслуженої діячки мистецтв України, орден Княгині Ольги ІІІ ступеня. Вона — почесна професорка Нанкінської академії у Китаї та академікиня Академії мистецтв України, а ще є професоркою НАОМА й уже 55 років викладає студентам.
Історію життя Віри Баринової-Кулеби записала журналістка Суспільне Культура Олеся Котубей.
У найранішій моїй дитячій пам'яті зринає образ: старша жінка в намистах і українському строї гойдає двох малих дівчаток на металевій гойдалці у дворі панельних будинків.
Намиста дзвенять, Віра Іванівна вчить нас лічилочки:
"Котилася торба з високого горба
А в тій торбі — хліб-паляниця..."
Можна було б сказати, що в другій половині 90-х років ця жінка в розкішному українському вбранні серед радянських багатоповерхівок була інопланетянкою. Вона єдина говорила зі мною українською — тоді ще не моєю мовою. Чи саме відтоді — моєю?
Більше ніж через двадцять років ми говоримо знову.
З вікна київської квартири Віри Іванівни видно дзвіницю Лаври. Пам'ятаю я і велику, залиту світлом майстерню художниці, яка справила на мене враження в дитинстві. Але в середині минулого століття юна Віра з Полтавщини прилетіла до Києва босоніж і буквально спаливши за собою всі мости.
Візуальне мистецтво створює образи, які застрягають у пам'яті. Чи сформувало це мій погляд на світ? Україна на полотнах Віри Іванівни, які я пам'ятаю — така щаслива, багата... Але малювала вона й інші сюжети.
У постколоніальній країні важко віднаходити власну ідентичність. Між нами з Вірою Іванівною 60 років — і мене вражає те, що і вона, як і я, має свою історію про цей пошук. Але моєму розмитому до якогось віку самоусвідомленню допомогла саме вона. Саме завдяки їй я в дитинстві вивчила те сакральне слово "паляниця".
Її полотнам характерна іконописність і образність, а ще, я б сказала, — український магічний реалізм. І оповідь Віри Іванівни — це також магічний реалізм.
"Мене називали художницею, а чому — сама не знаю"
Мого покоління вже майже немає, а наших учителів тим більше. Якщо говорити, хто я така — я не думаю, що я художниця. Я просто людина, якій випало жити у цей час і мати у душі те, чому я присвятила все своє життя.
Земля на Полтавщині, Гадяцький район — звідти і Драгоманов — вона настільки живописна, багата. Мої пращури, мама і баба моя мали якусь енергію землі. Вони передавали це дітям.
У нашій хаті уже почалася моя майстерня і малювання. Можна було нагріти піч, коминки були рижі, й білою крейдою можна було малювати. І мама все учила мене — звідки в неї це, я не знаю. Такий дерев'яний ківшик зроблений, віхтик із конопель, із клоччя. Моїм найбільшим консультантом був чорно-білий котик, я його страшно любила, і він теж мене любив.
З того часу я малюю. Бо я за мамою ходила, як ото нитка за голкою. І мене вже називали художницею, а чому — я і сама не знаю.
Я завжди думала: а що ж таке художник, де ж воно? Художня картина — це красиво посаджений город, бурячки, коли воно все різнокольорове; у вікно глянеш — картина.
Про колгосп і радянську владу
Я народилася перед Другою світовою війною. Як ви знаєте, були дуже страшні совєцькі часи. Я з селян — нас було загнано в рабство. Я це одразу відчувала і по своїх батьках — бо вони не мали ні паспорта, нічого не мали й не знали, тільки була величезна любов до землі.
Я народилася на хуторі, який перетягли до села. Хати знімали з корінням із землі — залишалася розвалена піч, а кожну дощечку записували номерами, щоб потім складати. На цьому триптиху я зображую, як у 1940 році з хуторів усіх людей перетягували в колгосп.
Колгосп — це дуже страшне, бо людина вже абсолютно не вільна. Люди, які переїхали з хутору в колгосп, були заціпенілі, вони не любили ту владу. А люди, які жили в селі, не дуже любили переселенців, хуторян. Хоч ті й переїжджали здебільшого до родичів.
Не любили совєтів, бо бачили, що це не та влада, яка має бути для людини. У селі була церква — церкву зруйнували.
Про Другу світову
Що таке війна, ніхто не знав. Мені було 2,5 роки, коли вона почалася. Я вибігала на пагорб, дивилася на небо і раптом — літаки, чорні хмари. Що таке? Війна! Уже німці літаками над нашим селом, над хатою... Мама побачила, що я стою, рота роззявила — вона схопила мене і в яму. Ми були в окупації: восени на Воздвиження 1941 року німці на блискучих мотоциклах увійшли в наше село.
Зігнали людей і сказали: віднині тут наша влада, наші гроші. Чоловіки усі були на фронті, лишилася тільки молодь, старі й жінки з дітьми. Молодь усю стали забирати в Німеччину, мою сестру забрали, було їй чи 12, чи 13 років. Матері сказали робити на полі, сказали, що ця земля вже їхня, й усе чисто вивозили на поїзді в Німеччину. Мама закривала нас у хаті, лише приходила тітка і витягала чавунчик з борщем.
Німці шукали комсомольців, партійних: якийсь, мені казали, ховався у річці й дихав через очеретинку. Але люди не любили совєцьку владу і йшли "у поліцаї" до німців: думали, може, хоча б так звільняться від комуністів. Червона армія відступала, і мій батько прийшов додому — ховався від німців.
Один із "поліцаїв" батька видав, прийшов із німцем до хати і змушував його, щоб він теж ішов на службу до німців. Батько казав: "Як же я піду? У мене троє діток, я не можу". Собака до того гавкав, до того гавкав. Так німець у собаче лайно чоботи обмазав і каже до батька: "Це оближеш — і ми тебе залишим живим. Інакше розстріляємо тебе й дітей". І я це бачила, я це знаю. Батько нахилився до того чобота і облизав. Так батька не забрали.
Одного разу мама доїла корову і зайшов німець. Мама злякалася, а він мене взяв, пообрізав мені нігтики, дав кілька грудочок цукру й заплакав — показав фотографію, що в нього є така сама донька. І пішов.
Тому зараз, коли слухаю як на окупованих територіях України живуть люди — у мене все в пам'яті спливає той час. Я багато малювала війну, батька. Мама тоді подивилася на це, коли приїхала в Київ, і каже: не малюй ці болючі картини. А я кажу:
— Що ж малювати?
— Ти малюй радість.
— Мамо, а що ж таке радість?
— Радість — це квіти і діти.
Як малювати повітря
У художнє училище треба було здавати малюнок, живопис і композицію. Що таке малюнок, я знала, живопис — мабуть, зафарбувати фарбами або тими грудочками фарбів, які дав учитель фізкультури, що носив їх у себе в галіфе. А що таке композиція, я не знала, зі шкільних вчителів ніхто не знав. Брат каже: ти прочитай "Слово о полку Ігоревім". То я так і закомпонувала: там було описано, в чому вони вбрані, Ігор на білому коні й татарин.
Кинулась малювати — а коней-то я не знаю, як малювати. Я їх не бачила ніколи, в колгоспі були тільки бики. І мама мені помалювала їх — бо вона знала всю упряжку, як сидить вершник. Розказувала, що це кінь білий, а це гнідий, якщо коричневий, а це з яблуками.
На живопис намалювала опішнянський глечик, який вийшов, як ліплений з глини. Отак постав мій малюнок і цей натуральний глечик — не відрізниш один од одного, навіть патьоки від козячого молока, усе було промальовано. А рисунок — мама вирізала квітку-троянду, це було дуже... Троянда! Знайти! Я поставила в стаканчик з водою й олівчиком намалювала навіть росинки, а в росинках — відбивається вікно!
Тут мені кажуть дівчата, що в Гадячі є справжній художник, понеси покажи свої роботи. Ну, я ноги помила, бо ніколи ж їх не мили, хусточку наділа й босенька з дівчатами понесла свої малюнки. Коли вже в його домі він розгорнув мої роботи, подивився й каже: "Я тут бачу, все є, тільки нема повітря".
Я злякалася — як, повітря? Я ж повітря не бачу! Як же його малювать? Мене здавили сльози, я загортаю свої роботи і думаю, піду. А він: "Почекай, почекай! Поступиш в училище — і тебе будуть учить малювати. Тобі розкажуть, що таке блік, що таке світло й тінь". А мені ще страшніше стало — бо що таке той "блік"?...
Художнє училище в Харкові
Батько привіз мене волами до Гадяча, а тоді ми цілу добу їхали в товарняку. Я так плакала, щоб не їхати і не учитися! Мені було страшно: я жила в кімнаті, де поклали матрац, усі клопи, які тільки були в тому Харкові, усі на мене злізлися й з'їдали мене, вся червона я була. Вони чули запах хліба, полтавської чистоти.
Кімната, де я згодом жила, була через дорогу від училища, так що мені не треба було чобіт — я боса йшла учитися. Була в училищі з ранку до вечора. Харчувалася я в Політехнічному інституті, там за один рубль можна було прожити: узять суп, рагу і чай. Ото я так жила. Нічого в мене не було, абсолютно боса — і тільки малювання!
Я настільки тяглася, так хотілось мені, що я училище закінчила з відзнакою в 1959 році. Там я познайомилася зі старшокурсницею Наталією Вергун: її батько Іван Вирган (справжнє прізвище Вергун, — Ред.) був відомим поетом. У Харкові були репресії 1937 року, розстрілювали... Їхній будинок називався "Слово", де жили письменники. Вони дуже прихильні до мене були.
Я рвалася за нею в Ленінград, але директор мене не пустив, сказав: "Ви настільки українка, що якщо ви поїдете туди, то там пропадете. Я вас не пускаю. Їдьте в Київ, там є Тетяна Яблонська..".
"А потім я побачила Лавру..."
У 1959 році я попала в Київський художній інститут. У Харкові в мене було тисячі малюнків на горищі в тьоті Ані — ми з двірником їх усі спалили, тому що куди ж їх діть! Везти в Київ я не могла. Там такі були малюнки! Ні фотографій тоді не робили, нічого. Усе було спалено. Тільки брат мій, який вчився в педагогічному інституті, забрав деякі малюночки — портрет батька, селянських дядьків... А я з собою взяла тільки етюдник і декілька робіт, щоб показати в інституті.
Випадково сусід летів у Київ літаком по свою жінку і він мене взяв. Я перший раз летіла літаком! Ми попали в чорну хмару, була велика гроза, мені було страшно... А потім я побачила Лавру, блискучі церкви, Дніпро.
На екзамені поставили красивого натурника, оголеного до поясу. Нікого я не знала, але я така була завзята, та й стала собі малювати того натурника. Коли під час перерви заходить чоловік — уже потім я дізналася, що це був Сергій Григор'єв, колишній ректор інституту, який прийшов подивитися на абітурієнтів.
Він підійшов до моєї роботи і каже: "Покажите мне этого парня, Кулебу. Откуда он?" Я стою біля вікна, думаю — ну я ж не парєнь, може, ще хто є... Але тут вказали на мене. Я підійшла, він каже: "Сильный рисунок". І уже була галочка, що мене треба взяти в інститут.
Контроль і цензура в Радянському Союзі
Сильний був контроль партії. Скрізь були стукачі, усе доповідали, з ким ти говорив, що ти робив — дуже страшно.
Мої батьки грошей не отримували в колгоспі, вони не могли мені нічого ні прислати, ні допомогти. Ото черевики батько пошив, я у хусточці їх носила, щоб зберегти, а нога виросла, так вони і лишилися (сміється).
Старші від мене студенти заробляли гроші, малюючи плакати ("вперьод, вперьод!" і так далі). І вони мене навчили, як зафарбовувати через трафарет. Був там один, по спеціальності так собі, а трафаретом умів харашо. За то заплатили мені хлопці грошей і я купила собі кімнатні капці — і то в мене було взуття, що я вже не боса була.
Коли я закінчувала Київський художній інститут, то треба було обрати тему для дипломної роботи. Я на канікулах їздила в село і побачила дуже красиву картину: озимина, захід сонця, і шли жінки — такі красиві, з лопатами — зорана земля... З першого курсу всі шість років я хотіла намалювати цю картину. Взяла її на диплом.
Направляла на роботу і затверджувала тему головна кафедра марксизму-ленінізму. Усім затвердили — а Кулебі не затверджують. Що ж таке? Кажуть: дамо довідку, що вона провчилася п'ять років, а на шостий вона не напише цей диплом, не можна. Тоді був такий дуже національний художник Трохіменко, не побоявся марксизму, він уже був літній, каже: "Як же так? Провчилася на відмінно, — а я була навіть ленінською стипендіаткою, — і не дати писати дипломну роботу? Яка причина?"
А той головний по марксизму дістає газету: "Вийшла газета «Догнать и перегнать Америку». Хіба можуть босі, пішки догнать і перегнать Америку? Не можна таку картину малювати!"
Сказали мені їхати в село і шукати, де жінок возять на роботу... А там буряки нічим було вивезти, а то жінок — хто їх буде возить! Дали мені місяць на те, щоб картина відповідала часу. Мене дуже люди в селі любили, допомагали це шукати, жінка-тактористка, знаючи, що я пішла її малювати, під трактором ремонтувала... (сміється). Стали мені позірувать. Але у мене на картині йдуть — йдуть і все!
Прислали через місяць мого однокурсника подивитися, що я зробила. Кажу: "Гена, що ж робить?" А він: "Ти їм відріж ноги".
І вже в мене совєцька картина — перша йде моя сестра, рука вперед з лопатою, хустку скинула, уже сучасна, у червоній кофточці. Посередині ідуть мої у вишиваних сорочках, а там дальше ідуть бабуля і дівчинка, власне — всі мої селянські жінки. А знизу майорять спідниці й ніг не видно. Загалом, привезла я цей ескіз, його затвердили і я закінчила диплом.
Совєцькі картини, патріотичні агітки
Я зустріла свого Валентина — він з Росії, закінчив інститут цивільної авіації. Він аспірант і я аспірантка. Тоді на кожному стовпі висіли об'яви "здавайте гроші на кооперативні квартири". Мої товариші вже так побудували квартиру, кажуть — давай. Ми побігли туди — а це ж треба гроші платить і щоб були одружені. То натурниця повезла нас у Житомирську область, і там у сільській раді нас розписали. Ми подали документи і одразу побудували двокімнатну квартиру на Русанівці.
А за шо? Тоді художникам давали можливість малювати совєцькі картини. То Ленін з Крупською, то з дітьми — такі патріотичні агітки. Нашому професору дали тему намалювати космонавтів. Не знаю, скільки тоді їх літало. А він відмовився і каже: "Хай малює Кулеба, вона добре портрети робить". Я побоялась, а мій Валентин у формі каже: "Я тобі їх усіх попозую, тільки обличчя вставиш". Ми бігали-шукали і знайшли на вокзалі, де камера схову, плакат — з Гагаріним, Тєрєшковою, Ніколаєвим, Биковським.
"Ти стій отам, а я вкраду", — ми вкрали той плакат. У садку прив'язали це полотно до деревини, Валентин мені позував, а я малювала. Тєрєшкову намалювала із себе. І ця картина так розійшлася, що сходу мені заплатили 1300 рублів.
Газета "Правда" — воно ж неправда
Тоді весь Київ був у портретах політбюро, плакатах про будівництво комунізму. Портрети ті я не малювала, мені й не дозволяли, бо я ж не намалюю. Недолюблювали мене, тому що я не дуже вміла говорити російською мовою, а треба було. Я бачила, що воно все штучне, газета "Правда" — воно ж неправда. Я все дужче й дужче занурювалась у своє село, у своїх людей.
Могло бути таке, що картина написана добре, а на виставці на центральне місце повісити — не можна. Бо треба, щоб було саме партійне. Мої завжди десь осторонь висіли. Купували картини лише в тих художників, що були партійні, вони малювали саме трудівників комунізму. Навіть мені запропонували — намалюйте картину "Брєжнєв на цілині", і великі гроші були. Я відмовилася, намалював інший художник.
Справа в тім, що тоді дуже придивлялися: як ти думаєш, як ти малюєш. Мені пощастило, що мене прийняли в аспірантуру — посилали тоді в Берлінську академію мистецтв на стажування. З нашої групи одного не послали, бо мав малу дитину, іншу, бо щойно народила, ще одного, бо він єврей — загалом, прийшлось мене. Я тоді ще не знала, що вже теж чекаю дитину.
Та поїздка — це було страшне! Наскільки перевіряли, у Москві викликали в КДБ. Іти можна було тільки там, де сказали. Як була я в магазині і побачила, скільки там молока й ковбас — я зомліла. Це страшне — таке побачить.
Незалежна Україна та вплив діаспори
Коли Україна стала незалежною в 1991 році, українки діаспори приїжджали і побачили мої роботи. Вони полюбили моє мистецтво і сказали: "Віро, ми тебе хочемо взяти в Америку". Я полетіла і познайомилася там з такими людьми! Це був "Союз українок", сто перший відділ. Наскільки сильна організація, патріоти і люди!
І в мене перевернувся світ. З того часу я змінилася абсолютно: мені оцей Совєцький Союз, оце все життя та устрій був дуже страшним. Усі ті вибори, і російська мова. Я абсолютно відійшла від усього й малювала тільки свої національні картини. Я познайомилася з Чорноволом і його дружиною Атеною Пашко, писала їхні портрети.
Я відчула, що я українка. Коли я з Андрієм і Оленкою (діти Віри Іванівни, — Ред.) йшла у вишиваночці в Лавру, то мене зупиняли люди і питали: "Ви поляки?" Заходила в магазин чи аптеку, віталася українською — це було дико. Російською я не говорила з тих пір, як закінчила інститут. Хоча з Валентином говорила російською, але коли народила Андрія — як я могла до дитини говорити російською мовою? Не могла. А Валентин тоді каже: "Він тобі рідний — говори і до мене так". І з того часу я до нього українською, а він до мене російською.
Оте малювання між совєцьким періодом і тим, коли постала Україна, — це величезна різниця. Я цілу книжку написала про Помаранчеву революцію. Голодомор я малювала ще до того, як Ющенко і всі інші порушували це питання. Я просто малювала свого діда й бабу. Коли в академії підняли питання, що треба вести українською мовою заняття, багато хто не хотів. Я виступила і сказала, що доки буде село і селянські люди, буде й мова. Бо до хліба говорити чужою мовою не можна.
Ніколи з людини душу не вирвеш. Нехай мене всю розірвуть, але ж не душу мою українську. І так весь наш народ. Це ніякими бомбами, ніякими літаками не знищиш.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
