Про містифікації, спекуляції та страхи довкола можливого теракту на Запорізькій АЕС — у колонці дослідниці української літератури, викладачки та кураторки проєктів Українського Інституту в Лондоні Саші Довжик для Суспільне Культура.
Колонка публікується у співпраці з Institut für die Wissenschaften vom Menschen та програмою Documenting Ukraine.
— Насправді весь шум довкола захоплення Запорізької атомної електростанції росіянами — це чергова їх містифікація. Страх перед другим Чорнобилем відвертає увагу від дійсно важливих речей.
Я почула цю тезу кілька місяців тому в одній із західноєвропейських столиць під час публічного заходу, присвяченого документації російської війни проти України. Її озвучив західноєвропейський інтелектуал, для якого "дійсно важливими" були не енергетичні чи міграційні кризи, на які Москва намагалася тоді перемкнути увагу Заходу, а загроза застосування росіянами тактичної ядерної зброї проти української армії. Я говорила з союзником України. Проте комфортна дистанція від фронтирів російського вторгнення дозволяла йому спекулювати про перетворення мого рідного міста — Запоріжжя — на нову зону відчуження.
Моє дитинство за 50 кілометрів по прямій від найбільшої в Європі атомної електростанції не передбачало такої комфортної дистанції. Кошмари про променеву хворобу почали мені снитися років у десять, коли я вперше натрапила на брошуру про наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Трохи згодом я дізналася, що моя тітка була учасницею параду трудящих, що пройшов центром Києва 1 травня 1986-го. У той час, як дорослі та діти маршували Хрещатиком, за якихось 110 кілометрів на північ четвертий реактор ЧАЕС лежав просто неба з роздертими нутрощами й видихав у повітряний простір продукти радіоактивного бродіння.
Атомна тривога прошивала мої підліткові графоманські вірші, а шкільну поїздку в Енергодар я подумки режисерувала як психологічний трилер про подолання дитячої травми. Проте Енергодар і ЗАЕС не виправдали моїх очікувань. Місто виявилося максимально впорядкованим і нудним. Найпотужніша ядерна електростанція в Європі функціонувала як годинник, а спеціалісти-атомники у випрасованих сорочках з коротким рукавом випромінювали раціональність, системність і нудьгу, з якою в мене, доньки запорізьких інженерів, на той час асоціювалися будь-які точні науки. Найяскравішим спогадом із тієї поїздки лишилася багатогодинна стоянка в дикому полі біля зламаного автобуса, коли сорок підлітків фліртували, з’ясовували стосунки, вглядалися в розплавлений обрій, а найзухваліші з нас закурювали майже під носом у вчителів.
Найзухваліші з нас сьогодні на фронті. Дикі поля заміновані загарбниками. Спеціалісти-атомники — залякані, закатовані або вигнані російською армією з окупованого Енергодару. А колись впорядкована і нудна атомна електростанція стала майданчиком безпрецедентної в історії військової окупації об'єкта цивільної ядерної інфраструктури й тлом для розгортання кошмарів — тепер уже не лише моїх.
Я пишу цей текст у той час, коли очільник ГУР Кирило Буданов розповідає New Statesman, що план теракту на ЗАЕС уже розроблено і схвалено, а виконавці лише чекають наказу. Я пишу цей текст у той час, коли глава МВС Ігор Клименко обіцяє зменшити радіоактивний фон після ймовірного теракту протягом доби. Здається, я пишу цей текст все життя.
Наприкінці лютого 2022 року престижна британська газета замовила мені колонку про те, як я чекаю у Львові на своїх батьків, що евакуювалися з Запоріжжя і разом із сотнями тисяч співгромадян просувалися зі сходу на захід, спостерігаючи в багатогодинних заторах за траєкторіями ворожих ракет. Як у більшість публіцистичних статей, написаних після 2014 року, я заклала у свою колонку начиння-попередження щодо недоцільності артилерійських боїв поблизу шести ядерних реакторів в Енергодарі. У день публікації росіяни обстріляли та окупували Запорізьку АЕС, і редакторка британської газети мусила замінити мій спекулятивний майбутній час на present perfect — теперішній доконаний. Це була доконана теперішність катастрофи. Вона підсвічувала в пам’яті рядки Сергія Жадана: "Щось із тобою повинно статись, / Щось сталося вже і триває досі".
Щось сталося у квітні 1986-го і, як виводить Оксана Забужко в есе "Планета Полин", своїм жахом позбавило українців страху перед тоталітарною системою, що був нам прищеплений ще попередньою катастрофою Голодомору. "Жодні аналогії тут непридатні, і власне це я й називаю жахом, можна навіть з великої літери — Жахом: відчуття, що кінець світу вже настав, тільки ми про те довідалися надто пізно". Переживши тоді кінець світу, українці змогли собі уявити і кінець Союзу. Вибух четвертого енергоблока ЧАЕС запустив таймер розпаду радянської імперії. Теперішній доконаний час в англійській мові вживається для вираження дій, що почалися в минулому, але ще можуть бути незавершеними, а результат таких дій можна побачити в теперішньому часі. Розпад Союзу триває, а разом із ним триває теперішня катастрофа. Незбагненний жах — від Голодомору і Чорнобиля до Бучі й Каховської ГЕС — позбавив нас страху перед тими, хто прийшов нас нищити. Зовнішній світ, що затерпнув у спогляданні катастрофи й бездіяльності, багатьом із нас не лишив також і простору для надії. Проте надіятися на щасливе майбутнє, живучи в доконаному теперішньому пеклі, — не кращий спосіб бути вірними своєму досвіду і пам’яті тих, хто його не пережив.
"Саме через відставку надії ми змушені повернутися і згадати, хто ми і звідки ми", — пише письменниця Челсі Ватего, борчиня за права корінних народів на Австралійському континенті, у своєму есе "На х** надію". Надія колонізованих часто грає на руку колонізаторам, бо заохочує посунути необхідність діяти у майбутнє. Ватего говорить про вкоріненість у своєму досвіді тих, кому віками вирубали коріння, і про силу безнадії, що відкривається там, де вже нема чого втрачати.
Безкраї заміновані окупантами запорізькі степи — це простір, де людям століттями не було чого втрачати, крім свободи. Дике поле, у яке від кріпацтва тікали майбутні козаки, де ставали суверенними колишні раби, де вони вчилися співіснувати з відкритістю обрію і незаповненістю простору, дістало назву Camporum Desertorum — пустки, безлюдних полів — на історичних мапах барокового картографа Гійом де Боплана. Цей міфопоетичний образ XVII століття Росія намагається перетворити на реальність сьогодення.
Для наших західноєвропейських союзників перспектива перетворення півдня України на безлюдну пустку може не головувати у списку "дійсно важливих речей" у війні. Для тих, хто виріс на цій землі, вона — дім, за який ми відповідаємо перед вічністю. Вдивляючись у зорані бомбами ліси й поля деокупованих територій українського сходу чи намагаючись осягнути масштаб російського екоциду на Херсонщині, ми знову відчули той "опік видової вини, сильнішого — перед слабшим", про який згадує Забужко, яка у Києві 1986-го щоранку змітала з підвіконня партію трупів комах. "Власне від того, що вони не розуміли, а я розуміла, було перед ними соромно: перед усіма нараз, живими, мертвими й ненародженими".
Ми, ті, хто розуміємо, що росіяни прийшли на нашу землю вбивати все живе, відповідальні за те, щоб це зрозуміли від Лондона до Канберри. Щоб західноєвропейські інтелектуали відчули безнадію, яка виводить з режиму споглядання жаху і розв’язує руки. Катастрофа триває. Це означає, що у нас багато роботи.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
