22 червня у широкий прокат вийшов новий фільм культового американського режисера Веса Андерсона "Астероїд-Сіті".
Спеціально для Суспільне Культура кінокритик Дмитро Десятерик розповідає, що очікує на глядачів у кіно, й обіцяє, що обійдеться без спойлерів.
Містечко Астероїд-Сіті, де проживає 87 людей, розкинулося на перехресті довгого пустельного шосе й залізничних колій, котрі уряд використовує для транспортування всього: від горіхів до ядерних боєголовок. Тут є кафе на 12 стільців, мотель з 10 будиночками і торговий автомат, де можна купити ділянки нікому не потрібного суходолу, наче пакети чипсів. Є недобудований в'їзд на автостраду, який застиг на висоті 5 метрів у повітрі, а вдалині – урядова обсерваторія та величезний кратер, утворений метеоритом, що впав 3000 років тому.
По шосе інколи пролітає автомобіль зі злочинцями, за якими женеться поліція з сиреною і стріляниною. На обрії час від часу вибухає атомна бомба: випробування. Менш загрозлива регулярна подія — щорічний з'їзд, на якому вшановують підлітків-винахідників; вундеркінди демонструють до смішного страшні розробки, як, наприклад, справно функціонуючий промінь смерті чи спеціальний проєктор, що розміщує зображення американського прапора на Місяці.
У місті є знак, який вітає "юних астрономів і космічних кадетів" (junior stargazers and space cadets), — доволі неоднозначна фраза з урахуванням того, що в англійській ідіома space cadet означає розумово неповносправну людину. Проте раптом трапляється халепа настільки ж забавно показана, наскільки й екстраординарна (обійдемося без спойлерів), через що уряд встановлює суворий карантин у містечку: нікому не в’їздити та не виїздити, контакти з зовнішнім світом заборонені, всіх присутніх допитують із різним ступенем суворості.
Як завжди в Андерсона, кастинг наповнений знаменитостями. Джейсон Шварцман грає овдовілого військового фотографа Огі Стінбека, який просить свого примхливого тестя Стенлі з незмінним пістолетом на боку (Том Генкс) приїхати й допомогти доглядати за дітьми. Огі закохується в маму винахідниці, кінозірку Мідж Кемпбелл у виконанні Скарлетт Йоганссон. Джеффрі Райт вжився у роль п’ятизіркового генерала Ґріфа Ґібсона, Тільда Суінтон — доктора астрофізики міс Гікенлупер, Стів Карелл — власника мотелю, Метт Діллон — місцевого механіка, Руперт Френд — місцевого співучого ковбоя. Серед батьків — Гоуп Девіс та Лієв Шрайбер, а в іншому часопросторі з’являються Едвард Нортон, Едрієн Броуді, Браян Кренстон, Марґо Роббі, Віллем Дефо.
Що спільного між усіма цими персонажами?
Відчайдушні намагання встановити або поновити контроль. Над особистим життям, над кар’єрою, над своїми почуттями, над ситуацією. Ці намагання, більш чи менш комічні, контрастують із тим, як влаштований власне фільм.
"Астероїд-Сіті" — це квінтесенція стилю пізнього Андерсона, базованого якраз на режисерському абсолютизмі. Це торжество симетрії та рамок усередині рамок, зіткнення чорно-білого маньєризму і пастельного умиротворення, контроверза зйомок натурних і павільйонних, і все це пропонується розглядати плавно й неквапно, у віртуозному панорамуванні оператора Роберта Йомана, хай би які неврози не плекали в собі всі ці ошелешені американці.
Вже попередній фільм "Французький вісник" Андерсон побудував за принципом вставних новел. Однак тепер маємо фільм про телевізійну програму про п'єсу в п'єсі "про нескінченність і я не знаю, про що ще" (за словами одного з героїв). Все й починається з чорно-білого прологу, стилізованого під телебачення середини 1950-х, у якому ведучий (Браян Кренстон) розповідає, як культовий драматург Конрад Ерп (Едвард Нортон) почав друкувати перші репліки драми "Астероїд-Сіті".
Кіно Андерсона завжди було театральним, але цього разу театральність стає відкритим прийомом, аж до поділу на акти і дії; такий собі сценічний камінґ-аут режисера.
Тож "Астероїд-Сіті", по суті, подібний до викресленого під лінійку величезного кількарівневого вертепу, де ляльки рухаються по складних, але детально відміряних траєкторіях. Парадокс у тому, що театр цей достоту химерний, можна сказати, вивернутий. Бо те, що є власне спектаклем, ця жовто-охриста галюцинація під синім небом, сяє переконливістю й об’ємом "справжнього життя", знятого винятково в натуральному освітленні десь на рівнині в Іспанії — суто кінематографічне занурення в краєвид.
А в акторській грі, що просто неба, що в павільйоні, нема нічого й близько подібного до театральності як бурхливого прояву почуттів — жодних вибухів, окрім ядерних. Жести, міміка й інтонації підсушені, наче червонясті ґрунти Аризони. Паузи не багатозначні, а радше іронічні. І навіть справжнє горе — смерть коханої дружини – нам не покажуть, а розкажуть як уривок, викинутий зі сценарію і розіграний від нема чого робити двома акторами на перекурі, у ностальгійному ч/б, з падінням штучного снігу: вам має стати сумно в цьому епізоді, все прораховано, не опирайтесь.
Одна умовність насувається на другу, мов тектонічна плита, одна алюзія чи прихована цитата заплітається з десятками інших, акторка грає акторку, котра грає акторку. Звісно, що з цього реальне, що є головною історією, а що другорядною, де тут більше смішно, а де більше сумно — вибирати вам. Весь світ — театр? Ми всі — тіні на екрані? Чи чорти і янголи у вертепі? Смерть — це ще не кінець, бо є частиною гри? Кохання — кілька реплік сценариста? "Астероїд-Сіті" — обіцяна трагікомедія чи вишукана головоломка, в якій особливо нема кому співчувати?
У Андерсона є доволі ефектна прикінцева відповідь у стилі дзенського коану: не може прокинутись той, хто не спав.
Втішає, втім, те, що є ще ті сни, які ми дивимось разом.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected].
