Легенда українського поетичного кіно Лариса Кадочникова найбільш відома своєю роллю Марічки у фільмі Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Але яким був її шлях від Москви до Карпат і чому акторка вирішила присвятити все своє життя київському театру імені Лесі Українки?
Суспільне Культура розповідає історію життя актриси й художниці, а також про документальний фільм "Лариса Кадочникова. Війна" Дмитра Томашпольського, у якому Кадочникова стала головною героїнею і який покажуть на ювілейному фестивалі Docudays UA.
Дитинство
Лариса Кадочникова народилася 30 серпня 1937 у Москві. Її батьки — художник та режисер Валентин Кадочников й акторка Ніна Алісова, сама родом з Києва. Одні з перших дитячих спогадів акторки — прихід Другої світової:
"На початку війни ми з мамою та братом Вадиком жили у Києві. Кіностудію, де працювала мама, евакуювали до Середньої Азії. Вона поїхала раніше — мала зйомки. А ми з Вадиком залишилися з бабусею і вона нас вивозила з міста. Як зараз пам'ятаю дорогу на вокзал — темні вулиці Києва, постійні сигнали тривоги та мішки з піском, що лежать на вулицях. Чомусь мені здавалося, що це не мішки, а звалені трупи.
Ми сіли у поїзд і тиждень їхали до Ашгабаду. Там уже були "Мосфільм" та кіностудія Довженка. Це був важкий час. Їжі мало. Втрата продуктових карток була рівносильна смерті. Два роки ми провели в евакуації, а потім повернулися до Москви — мама працювала на кіностудії "Мосфільм".
Коли Ларисі було п'ять років, її батько помер у Алма-Аті в евакуації — за різними версіями або від запалення легенів, або від непосильної роботи на колгоспній заготівлі саксаула, чагарника, яким топилися печі.
Кадочникова розповідає, що їхнє з братом Вадимом дитинство минало серед людей кіно і мистецької богеми. Він згодом стане кінооператором, а от Лариса ставати акторкою спочатку не планувала. Усе сталося випадково — за компанію з подругою дівчина вирушила на іспит до театрального. Подругу не прийняли, а Кадочникова несподівано для себе вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії — хоч того року конкурс був тисячу осіб на місце.
Ще навчаючись, Кадочникова дебютувала у стрічці "Василь Суриков", яка, проте, отримала не надто схвальні відгуки кінокритиків. У 1961 році завершила навчання й несподівано, знову ж таки, допомагаючи знайомому показати етюд, потрапила в трупу популярного театру "Современнік". Актору відмовили, а Кадочникову взяли.
Кадочникова в "Тінях забутих предків"
Але всесвітню славу й статус жіночого обличчя українського поетичного кіно Ларисі Кадочниковій принесла головна роль у культовій стрічці Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" за однойменним твором Михайла Коцюбинського. Саме через зйомки в цьому фільмі акторка в 1963 році залишає роботу в московському театрі та переїжджає до України.
На роль Марічки Кадочникова була затверджена миттєво — у той момент, коли її чоловік, оператор Юрій Іллєнко, познайомив її з Параджановим. Тільки побачивши дівчину, режисер вигукнув: "О, Марічка!"
Знімання тривали майже рік і проходили в селі Жаб'є і околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Не минуло без суперечок — Іллєнко й Кадочникова неодноразово заявляли, що залишають знімальний майданчик, а оператор і режисер Параджанов навіть викликали одне одного на дуель на гуцульських пістолях. Але коли прийшли перші проявлені кадри, стало зрозуміло, що фільм — якась досі не відома нікому магія. І команда, як заворожена, продовжувала роботу.
У результаті фестивальний успіх зробив впізнаваними у всьому світі не лише режисера, але й оператора Іллєнка, композитора Мирослава Скорика та акторів Івана Миколайчука та Ларису Кадочникову — в перший рік прокату фільм переглянули більше 8,5 млн глядачів.
Картина "Тіні забутих предків" займає першу позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, а Гарвардський університет визначає її як обов'язкову для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.
Актриса київського театру
Усе своє життя Кадочникова присвятила Національному театру імені Лесі Українки в Києві — вона виступає там з далекого 1964 року й до сьогодні. "Ні про що не шкодую. Кожного дня йду на роботу з радістю", — так неодноразово вона говорить в інтерв'ю.
28 лютого, майже одразу після початку повномасштабної війни, театр російської драми імені Лесі Українки змінив назву на Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Після повного переходу на українську мову виступів, Кадочникова залишилася єдиною актрисою театру, якій можна грати російською мовою.
"І скажу, мене дивовижно приймають. Люди просто забувають про те, якою мовою я говорю, а включаються в атмосферу вистави. Потім, будемо чесні, я вже не можу перевчитися. Ось у кіно я грала українською мовою, але це зовсім інше. До речі, у "Тінях забутих предків" я теж говорила російською мовою, а потім мене озвучувала українська актриса. Але там була роль майже без слів. Кіно та театр — це велика різниця! Мені треба жити на сцені, думати, не замислюючись про те, як я говорю", — коментує Кадочникова.
Гобі Лариси Кадочникової
Мало хто знає, що окрім акторської діяльності захопленням Лариси Кадочникової завжди був живопис і графіка.
"Я багато років малюю: живопис – моє друге покликання. У Стокгольмі у мене купили два десятки картин, кілька – у Києві. Це велика радість знайти себе в чомусь ще, крім своєї основної професії. Театр, кіно – клінічна та хронічна залежність від режисера, колег, репетицій та фінансування, а художник – незалежна одиниця. Для мене це важливо.
У моїй сім’ї чудово малював тато, тож, напевно, здібності передалися мені генетично. Пам’ятаю, як показала свої нариси олівцем Параджанову, а він сказав: “Ти геніально малюєш!" Це було в його стилі – він любив кидати слово геніально”, – розповідає Кадочникова.
Як Кадочникова живе зараз
У серпні 2022 року акторці виповнилося 85 років. Вона говорить, що почувається навіть краще, ніж коли їй було 18: "Думаю, головна причина в тому, що є робота. Я — шалений трудоголік: задіяна і в кіно, і в театрі, роботи дуже багато. Я щаслива, що вона є, це для мене має колосальне значення".
Після повномасштабного вторгнення Кадочникова стала головною героїнею документального фільму "Лариса Кадочникова. Війна" Дмитра Томашпольського. Стрічка концентрується на змінах, які відбуваються з Києвом і людьми зі сфери мистецтва і культури після 24 лютого. Його можна буде переглянути в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 8 червня.
Сама акторка згадує ці дні так:
"Рано-вранці 24 лютого мені зателефонував приятель і сказав: "Прошу вас, збирайте документи, треба їхати. Війна". Я просто очманіла. Пам'ятаю, повісила слухавку та сіла, не розуміючи, що робити. Розбудила чоловіка, сказала: "Андрію, війна". Він адвокат, дуже виважена людина, і відреагував досить спокійно, почав збиратися на роботу. Я лише запитала: "Ми нікуди не поїдемо?" Андрій сказав, що він залишається у Києві. "Я теж нікуди не поїду, буду з тобою", — відповіла я. І це рішення якось мене заспокоїло. Щоправда, ненадовго. Уже за кілька днів під нашими вікнами, що виходять на проспект Перемоги, почали стріляти. Стрілянина була практично постійною — здавалося, що просто б'ють по вікнах".
У фільмі взяли участь музикант Олег Михайлюта (Фагот), мистецтвознавець і професор Вадим Скуратівський, кінознавець і письменник Сергій Тримбач, колекціонер та меценат Олександр Брей.
Завершується фільм подіями 10 квітня, коли актриса знову виходить на сцену свого театру під звуки сирени повітряної тривоги.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
