Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина
Оксана Черкашина. Оксана Черкашина. Колаж Суспільне Культура

Театральна акторка, мисткиня Оксана Черкашина, героїня фільмів "Погані дороги" та "Клондайк" стала однією з чотирьох героїнь фільму "М'яка сила. Зрушити Європу" Надії Миколаєнко.

Про те, чому кінофестивалі завжди є простором політичним та про роль української культурної дипломатії у Європі – у розмові Суспільне Культура з акторкою.

Про кінофестивалі та українську присутність

Нещодавно була оголошена програма Канського кінофестивалю, на якому, на жаль, цьогоріч не буде українських фільмів. Натомість можна згадати останній Берлінський кінофестиваль, де українські фільми вибороли нагороди. Як ви взагалі розцінюєте цю присутність України на міжнародних кінофестивалях і чи могли б ви прокоментувати програму Канн?

Я відчуваю фрустрацію, якщо не сказати роздратованість. Не знаю, чи маю право на такі емоції, хоча вочевидь можу собі дозволити говорите про те, що відчуваю. Але на мій погляд, Каннський кінофестиваль ніколи не був таким фестивалем із адекватною реакцією на політичні події. Авжеж, мені здається, що цього року могли відбутися дуже успішні кейси з презентацією українського кіно в Каннах, але цього не сталося. Я чула, що декілька наших фільмів будуть представлені на маркеті, тому, є надія, що через рік ми все ж будемо представленими у програмі.

Окрім того, що представлення українських фільмів на знакових міжнародних кінофестивалях є важливим з політичної точки зору, кожна презентація фільму — це ще й якась артистична подія. І вона також завжди політична. Я вважаю, що етика у світі мусить мінятися, тим більше зараз, в умовах жорсткої повномасштабної війни та загострення насильства. Мені як мисткині переосмислення етичних та політичних питань виглядає абсолютно адекватною реакцією на світові процеси.

Я завжди намагаюся використовувати той ресурс, який маю. Наприклад, наступного тижня я буду у складі жюрі міжнародного кінофестивалю у Бельгії. Поза конкурсом відбудеться показ "Клондайку". З мого боку робота, пов’язана з культурним діалогом (тобто політичним), буде продовжуватися. Я постійно шукаю можливості говорити про Україну, не лише продукувати якісь нові фільми або вистави, які так чи інакше все одно пов’язані з війною.

Солідарність та кіно

За словами Variety, організатори "Оскара" відмовили президенту Зеленському у присутності на церемонії нагородження через можливі політичні провокації. Те, з чим я стикалася особисто, – це небажання проявляти політичну солідарність і спроба замінити її на теми солідарності абстрактної. Чи стикалися ви з таким "обмеженнями"? Як сприймають ваші промови на заході? Чи змінилася за цей час взагалі перцепція того, як сприймають представників українського культурного сектору за кордоном, коли вони говорять зі сцени про війну?

Так, стикалася. Як приклад можу навести дві показові для мене ситуації. Перша сталася на фестивалі у Локарно на презентації фільму "Синдром Гамлета" Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського. Це фільм, у якому грають три солдати і солдатка; цей фільм так чи інакше є документацією створення вистави про нашу війну. Головні герої та героїні фільму – дійсні офіцери української армії. Перед прем’єрою ми організували фотосесію з плакатами "Russia is a terrorist state", а також іншими важливими для нас гаслами. Офіційні фотографи від кінофестивалю не погодилися знімати нас на червоній доріжці і просто відійшли в сторону, сказавши, що сфотографують нас лише у костюмах та без плакатів. Жодної символіки, українського прапора або гасел вони фотографувати не будуть. Наша продюсерка і режисерка заздалегідь продумала таку ситуацію та наперед запросила нашого фотографа, який був з нами у делегації у Локарно. Він зробив цей перформанс можливим, і ці фотографії все одно потрапили в усі новинні медіа.

Ще був один "смішний" момент, коли один із журналістів у Локарно запитав: чому ми, українці, так затято воюємо за нашу територію, і запропонував сісти за стіл перемовин, щоб віддати окуповані території Росії та припинити війну. Я пам’ятаю, що натомість наша режисерка запропонувала замість окупованих територій віддати швейцарський кантон, адже журналіст вже так легко готовий віддавати території. Чомусь цей журналіст та часом деякі дискусії стосовно нашої війни за участі іноземців набирають форму певних порад, у своїй риториці вони дозволяють собі заходити на територію іншого. Мені здається, що в сучасному світі так не має бути.

Другий випадок стався на іншій прем’єрі "Синдрому Гамлета". І насправді я думаю, що ця стрічка викликає дуже багато контроверсії, особливо в таких суспільствах, як Німеччина або Швейцарія. Варто сказати, що на кожному виступі ми пропонуємо донатити на українську армію.

Для команди фільму "Синдрому Гамлета" важливо, щоб допомога йшла не лише на гуманітарні потреби. Під час прем’єри вже після нашої промови один з глядачів встав і дуже голосно почав говорити. Він очевидно хотів проявити свій пацифістський пафос і сказав, що жоден танк не врятував життя людини. Це була достатньо гостра розмова, в якій ми так само гостро пояснили, що насправді в умовах війни етика змінюється, тобто етика мирного часу і етика військова – дві різні історії. І в нашому випадку якраз один танк може врятувати дуже багато життів українських солдатів.

Ми маємо право на самозахист. Що було цікаво, більшість аудиторії попросила вийти цю людину із залу. Це були такі саме німці, як і цей чоловік. Тож насправді є велика частка людей, яка солідаризується  з Україною. Для мене очевидно, що війна дуже сильно ділить людей, але головне — знати, де і на яких позиціях знаходишся саме ти.

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина
Abdulhamid Hosbas/Getty Images

Про вплив війни на кіноіндустрію

Окрім того, що війна забирає багато життів, руйнує міста, вона здійснює значний вплив і на саму індустрію кіно: виникає брак фінансування, діячі культури беруть участь у війні замість того, щоб зніматися чи створювати фільми тощо. Чи є на заході розуміння того, що війна діє дуже практично щодо кінематографа, який опиняється під загрозою?

Я можу свідчити зокрема про польський ринок, адже тут знаходжуся більшість свого часу, саме тут комунікую з різними людьми, пов’язаними не лише з театральною індустрією, але і з кіноіндустрією. Мені здається, що в Польщі дуже розуміють такі речі і пропонують підтримку у розробці українських проєктів. Я чула про декілька таких прикладів спільного польсько-українського виробництва. Крім того, польська кіноакадемія від самого початку повномасштабного вторгнення дуже багато вкладала сили, допомоги, зокрема фінансової, для різних митців, у тому числі допомагала тим, хто перебуває на фронті.

Наприклад, нещодавно я закінчила один проєкт – це повнометражний фільм, побудований на документальних подіях нашої війни після 24 лютого, де познайомилась з колегою, що працює на кіновиробництві та ставить мову акторам. Вона зазначила, що має дуже щільний графік, адже багато українців задіяно в різних продукціях. Поляки роблять спробу інтегрувати українське суспільство, яке мешкає тут, у свій творчий процес.

Один з моїх останніх проєктів за кордоном може бути теж хорошим прикладом такої залученості. Більшість команди фільму – це були українці. І мені здається, що це дуже важливо, тому що вони просто дали можливість людям, які вимушено переселилися у Європу і мають змогу продовжувати займатися своєю роботою, а не шукати якісь альтернативні способи заробляти гроші. Але я не можу сказати, що відчуваю суцільну радість щодо цього – я маю амбівалентне ставлення. Бо з одного боку, це дуже добре, і це дозволяє нам продовжувати говорити про нашу війну. Але з іншого боку, всі ці фільми не будуть створені в Україні. Я відчуваю певну тривогу щодо того, чий це голос, чия це перспектива. Для мене це питання є ключовим. Крім того, я відчуваю певну фрустрацію через певний страх щодо того, що через нестачу коштів про нашу війну будуть розповідати лише іноземці.

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина
www.facebook.com/oksanatarte

Про сильних героїнь у кіно

Щодо питання перспективи: ви є українською жінкою, мисткинею, яка наразі публічно адвокатує інтереси України. До цього, особливо у Польщі, існував негативний стереотип щодо українок. Чи можете сказати, чи змінила війна це ставлення, чи є розуміння суб’єктності?

Я б сказала так, що я свого роду щеплення, якщо можна це так назвати, отримала ще у 2018 році, під час свого першого проєкту в Польщі. Це була вистава "Львів не віддамо" про складні польсько-українські стосунки на тлі ХХ століття. Тоді я приїхала, абсолютно не розуміючи контексту політизації історії в Польщі, що відбулася внаслідок зміни влади. Тоді до влади прийшла консервативна партія "Право та Справедливість", чия діяльність позначилася і на розвитку таких речей, як стереотипізація та мова ненависті, а також на ставленні до українців і зокрема українських жінок. Це така екзотизація, сексуалізація – все те, про що ми зараз говоримо. Зазвичай всі героїні, яких я коли-небудь грала, так чи інакше вимагали суб’єктності та поваги. Тоді у виставі у мене був достатньо контраверсійний монолог. Наступного дня в медіа з’явилися статті, що українська акторка Оксана Черкашина грає проститутку, хоча там не було жодного натяку на те, що я граю секс-робітницю. Тоді це викликало дуже великий резонанс та обговорення у польському середовищі. Я особисто була насправді вражена тим, що, навіть обираючи ролі, не є застрахованою від того, що якась людина через свою стереотипну оптику почне викривляти сенси. Але варто сказати, що на мою сторону стало дуже багато польських діячів та діячок.

Я можу сказати, що використовую певні стратегії опору такому стереотипному ставленню, наскільки можу на це впливати. На сцені у мене є досить багато інструментів і певної символічної влади, яку як акторка я можу скеровувати, аби проговорити певні речі.

Коли я щось роблю в такому модусі на театральній сцені і відчуваю певне неприйняття залу або негативну реакцію, я завжди знаю, що йдеться про соціум, який на мене дивиться. У кіно та серіалах інша ситуація. Але і навіть коли знімаюся в епізодичних ролях, я намагаюся якось вплинути на ситуацію, якщо можу. Наприклад, дозволяю собі входити в комунікацію з режисером і режисерками, говорити про свою вразливість стосовно цієї ідентичності як української жінки. Можу конкретний приклад зі зйомок фільму Анни Малишевської "Тато", де я грала прикордонницю, яка за сюжетом мала взяти хабаря. Так, я розумію, що такі випадки можуть відбуватися на кордоні, але все ж попросила режисерку переробити текст так, щоб ми розуміли більший контекст: що ця жінка насправді не бере гроші, а робить жест допоміжний герою через свою емпатію до нього. Насправді за допомогою артистичних засобів це зробити досить легко, і я можу це зіграти. Режисерка погодилася на це. І дійсно, коли я подивилася прем’єру фільму, я побачила людину, що затиснена в обставини системи і яка так чи інакше починає функціонувати з порушенням закону.

У кіно та серіалах, поки я можу контролювати якісь речі і поки мене слухають, то я слідкую за наративами. Що з цим зробити, як боротися із стереотипним уявленням про українок? Це складне питання, особливо зараз, коли люди вимушені через економічну залежність просто заробляти гроші і змушені обирати якісь сірі шляхи. Але щодо ролей — поки у мене є можливість обирати ролі, я би хотіла показувати українську жінку гідною. Мені дуже подобається цей термін. Я постійно кажу, що росла в умовах Революції Гідності, і для мене це слово є дуже важливим, це також свідчить про мою вразливість.

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина
"Погані дороги". Джерело: arthousetraffic.com

Під час війни жіноче тіло стає особливо вразливим. Чи відчуваєте ви цю зміну як акторка, чи це позначилося на вашій грі?

Ви абсолютно маєте рацію у тому, що жіноче тіло завжди є політизованим, і в стані війни жіноче тіло стає полем бою. Але ви знаєте, я почала грали ролі, пов’язані з війною, ще з 2014 року, і за цей час моя перспектива не змінилася. Більшість моїх проєктів до повномасштабного вторгнення так чи інакше працювали з темами, гострими, трагічними і менш видимими. Наприклад, вистава Рози Саркісян "H-ефект", яка проговорювала проблему і травматичний досвід зґвалтування під час війни; це було не в прямий спосіб, адже ми намагалися уникнути будь-якої ретравматизації.

Насправді через таку можливість говорити про болісне і піднімати важливі теми у суспільстві я і люблю свою професію. Для мене сцена або знімальний майданчик є певним безпечним простором, де я можу входити в радикальні історії та стани. У своїх ролях я постійно перевіряю позиції, з яких продовжую робити мистецтво. Мої теми не змінилися, мені досі хочеться говорити про проблеми, пов’язані з війною. Змінюються лише контексти, у яких я перебуваю: контекст Польщі різниться від українського.

Якщо говорити про жіночу перспективу, я подумала, що повномасштабна війна диктує такі умови, коли говоріння і продукування сенсів стає обов’язком, але водночас війна завжди стає дуже великим цензором, який зокрема у театрі, як мені здається, мусить бути подоланий, бо театр – це простір абсолютної свободи і простір провокації. Тож мої стратегії не змінилися, хоч, певно, за час повномасштабного вторгнення змінилася я сама, і тому змінилося мистецтво, яке я роблю.

Війна ділить людей, та головне знати, на яких позиціях знаходишся саме ти – Оксана Черкашина
www.facebook.com/oksanatarte

Ви згадали питання цензури: а чи траплялися з вами такі випадки?

Щодо моїх публічних заходів, зустрічей, подій або інтерв'ю, де я говорю від свого імені як громадянка, я себе не обмежую у тому, про що говорю. Мене дуже важко цензурувати або не дозволити мені щось сказати чи не сказати. Що стосується мистецтва, і тут я можу казати з огляду на свій досвід та досвід колег, наприклад, у Польщі вже виникла втома серед польських театральних митців у тому, щоби говорити про війну; у кіно ж протилежна ситуація. Вони знімають фільми або безпосередньо про війну, або про героїнь, які опинилися у вимушеній еміграції.

Я думаю, частково втому можна пояснити тим, що вони себе відчувають безпечно: що мають умовний спокій і умовний мир, який їм буде гарантований. Для мене єдиним шляхом, як можна це змінити, є пояснення того, що проєкти є не безпосередньо лише про війну, а вони передусім про людину, яка отримала такий досвід. Я продовжую про це говорити, мабуть, ще й тому, що сама ще не маю такої втоми та вигорання.

А як ви себе підживлюєте?

Насправді я просто дуже люблю акторство та театр. Я це роблю не тому, що я мушу, а тому що хочу. Актори мають змогу формувати дистанцію, ми уявляємо себе в запропонованих обставинах. Тому допоки у мене є бажання працювати, я продовжую. Ця дистанція мені також допомагає сформувати критичний погляд на себе. Раз на рік або раз на два-три роки переглядаю свої досягнення та інші речі. Таким чином ця енергія поновлюється. Я не знаю насправді, наскільки це має силу в такому політичному сенсі, на кого це впливає. Водночас я думаю, що все ж, певно, впливає. Наприклад, якщо серед 200 людей, з якими я зустрічаюся публічно, хоча б одна людина якимось чином солідаризується з нашими проблемами, мені цього достатньо.

Читати також:

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок