"Не треба багато розуму, щоби плакати на могилах, – написав хтось коли війна стала звичною настільки, що стали вагатися, чи це досі війна", – рядки з вірша Ярини Чорногуз, що увійшов до її нової збірки поезій "Dasein: оборона присутності".
Чорногуз – єдина жінка в 503-му батальйоні морської піхоти, яка, до того ж, "розуміється і на калібрі, і на верлібрі". З 2019 року парамедикиня "Яра" захищає Україну на передовій. А нещодавно вона увійшла до списку Forbs 50-ти найвпливовіших українок.
Про створення мистецтва під ворожими кулями, фемінізм та боротьбу на мовному фронті – читайте у інтерв'ю з поетесою, громадською активісткою, військовою та літературознавицею Яриною Чорногуз для Суспільне Культура.
Про зрібку поезій "Dasein: оборона присутності"
На початку травня у видавництві "Віхола" у продажі з'явиться ваша нова збірка поезій – "Dasein: оборона присутності". Опишіть її трьома словами. Про що вона?
Буття тут і зараз. Втрата. Боротьба.
Що для вас означає ця назва?
"Dasein" – це один з концептів філософії Гайдеґера, означає буття тут і зараз, серед речей і людей, пережиття досвіду у всіх його когніціях. Війна – це якраз та річ, яка, у принципі, дозволяє осягнути дуже багато речей про присутність та реальність. Я дуже багато згадувала оцю його філософію, поки була в армії – тому збірка так називається.
Як вам вдається налаштовуватися на творчість у зоні бойових дій? Що спонукає вас писати навіть там?
Насправді мої тексти багато часу в мене не забирають. Вони майже всі написані плюс-мінус на одному подиху. Це для мене як медитація. Мене дуже часто запитують, чи декламую я свою поезію побратимам, друзям, збираю їх усіх. Ні, я цього не роблю. Тому що для когось поезія – це спосіб висловлення своєї думки, для якого потрібна публіка. Для мене поезія – дуже інтимна річ, як медитація. Тож я нікому її не нав’язую, нікому не декламую. От нещодавно мене просило видавництво її начитати: просто для того, аби поширити на сторінці. Для мене це було важко. Це тяжкі речі для мене.
Читати також: "Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук
Ваша перша збірка "Як вигинається воєнне коло" вийшла друком у 2020 році. Якщо порівнювати нову збірку з дебютною: що між ними спільного, а що відмінного?
Між ними багато спільного. Я б навіть сказала, що друга продовжує першу великою мірою. На мою думку, "Dasein: оборона присутності" – набагато більш осмислена, вона написана під час моєї служби в морській піхоті та вже в період повномасштабної війни. У ній я набагато краще зрозуміла війну, деякі істини про це. Хоча можу помилятися. У першій збірці дуже багато того, що я писала до того, як стала військовим парамедиком. Там є поезія з воєнного часу, але коли я ще не брала безпосередньої участі у війні – про Майдан у студентські роки. Там більше йдеться про передчуття чогось великого.
Про мовне питання та активізм
До військової служби ви інтенсивно займалися громадським активізмом. Одним з ключових напрямків вашої діяльності була популяризація української мови. Задля цієї мети ви координували ініціативу "Переходь на українську", а також стали співорганізаторкою проєкту "Мовомарафон", приуроченому до 25-му Дня Незалежності України. Після 24 лютого 2022 року "мовне питання" постало особливо гостро. Частина свідомих громадян все ж перейшли на державну, проте залишається й чимало таких, які принципово відмовляються від цього під гаслами "какая разніца", "вєлікій русскій язик – нє собствєнность Путіна" тощо. Яке ваше особисте ставлення до російськомовних? Як спонукати людей переходити на українську?
Мені дуже прикро, що навіть таке велике кровопролиття, яке зараз влаштувала Росія в Україні за останні роки, не спонукало людей переосмислити, що таке російська мова в Україні.
Я б їм порадила ще раз звернутися до аналізу того, що російська мова – колоніальна для України. Вони могли народитися в сім’ях, де говорили нею, вона для них рідна, однак потрібно розуміти: те, що є зараз, якраз демонструє, як вона нав’язувалася протягом попередніх століть. Тому я б порадила людям більше поцікавитися історією.
Подивившись на те, що відбувається зараз, усвідомити: це не вперше. Що російську мову принесли їхнім прабабусям і прадідусям на цю землю великою кров’ю, голодоморами. І чи хочуть вони носити на собі далі слід цього багатовікового злочину росіян – це вибір кожного. Але для мене російська мова в Україні – це саме нав'язаний кров'ю злочин. Я ліберальна й демократична людина: у мене є друзі та приятелі, які говорять російською, і я не піднімаю цю тему, якщо їм це не цікаво. Я їм особисте ставлення не озвучую, але для мене це так.
А наскільки гостро постає "мовне питання" серед військових на передовій?
Я бачу тенденцію, що ті, хто раніше говорили російською, після 2022 року намагаються переходити на українську. Намагаються, принаймні, з українськомовними говорити українською. На війні питання виживання та виконання задач з високим ризиком стоїть набагато гостріше. Тому тут про таке не говорять, звісно. Але я не зустрічала жодного військового з мого підрозділу чи в моєму колі, який би хотів, щоб його діти говорили російською. Усі хочуть, щоб діти, навіть якщо вони російськомовні, переходили на українську. Не хочуть це продовжувати. І мені це приємно. До речі, я не прикидала жодного разу, але у моїй роті, мабуть, українськомовних таки більше.
Читати також: Живопис помер і знову відродився: Дністровий, Михед, Сільваші, Клочко та Карп'як про роль мистецтва під час війни
Фемінізм, сексизм, материнство та військова служба
Ви входите до сотні найвпливовіших жінок України. Кажуть, у "війни не жіноче обличчя", проте на обороні нашої країни зараз стоять тисячі захисниць, які на рівні з чоловіками дають відсіч ворогу. Яка роль належить жінкам у воєнний час? Як кожна українка може зробити свій вклад у перемогу?
Роль жінки на війні, напевно, така ж сама, як і чоловіка. Як і в кожної людини. Добре виконувати свої обов’язки, не залишати собі опції бути несміливим. Це дуже важливо. Це якраз той виклик, перед яким війна ставить кожну людину. Потрібно збирати себе в руки, коли є великий ризик, і робити – не думати про те, що з тобою може статися.
Загалом можу сказати, що жінка, яка робить все на рівні з чоловіками, у парадигмі нашого трохи консервативного суспільства сприймається джерелом певного натхнення та мотивації: якщо вона може, то чому я ні?
А ви особисто стикалися з сексизмом у військовій службі?
Так, звичайно. Але залежить, про який сексизм ми говоримо. Він є різний: свідомий і несвідомий. Починаючи від висловлювань, тобто людину могли виховати у такій парадигмі, що вона не розуміє навіть, що це не норм. Таке треба пояснювати. І аж до найвищого рівня, коли тобі забороняють займатися якоюсь роботою, якщо ти жінка.
На своєму шляху я, на щастя, в основному стикалася з побутовим сексизмом: висловлюваннями, нерозумінням окремих чоловіків моєї поведінки. Наприклад, мені дорікали, що я себе поводжу недостатньо жіночно, недостатньо посміхаюсь, недостатньо приємна. Ну, таке, були окремі індивіди. Або казала, що хочу піти в якесь місце, робити ризикову й складну роботу, а мені відповідали: "Ти не знаєш цього місця, цієї місцевості, ти слабша за нас, ти не повинна цього робити". Типу я мушу бути десь позаду. Хтось ще пропонував мені зустрічати хлопців з виходів і годувати їх. Я ніколи не годувала, ні разу не готувала на натовп якийсь борщ чи ще щось таке. З командирами мені пощастило, до мене ставилися без сексизму. Мені довіряли, що я можу виконувати певну роботу на передовій, що не підведу, не злякаюся, не заціпенію – тобто мене можна туди пускати, я можу це робити. З цим у мене все було гаразд – але різні локальні випадки були.
Побутує думка, що феміністичні протести та загалом розвиток руху за права жінок зараз "не на часі". Мовляв, так в інформаційному просторі фокус зміститься з війни на щось менш важливе. Що ви про це думаєте?
Навпаки – дуже "на часі", бо війна якраз дає можливість переосмислити багато речей й побачити, хто на що здатен. Наведу приклад. Повномасштабна війна гостро поставила питання, чи має в нас бути розвинена, добре укомплектована армія. Раніше я вже говорила, що це могло би стати прецедентом для створення суто жіночого бойового підрозділу. Але ця ідея поки занадто прогресивна для нашого суспільства, як на мене. Людям дуже важко уявити, що це взагалі можливо.
Читати також: "Ми переможемо у війні. А що далі?" Інтерв'ю з поеткою Іриною Шуваловою про війну, травму, лють та словник після війни
У вас є 8-річна донька. Наскільки складно поєднувати службу з материнством, підтримувати зв'язок з Орисею? Як вона ставиться до вашої роботи?
Це дуже непросто, так. Останні три роки ми з нею майже постійно на відеозв’язку. Перед повномасштабною я щомісяця пробувала її побачити, як там вдавалося. Зараз вона ще за кордоном, і це набагато складніше. Мені пощастило з дочкою: вона не з тих дітей, які влаштовують істерики. Вона розуміє. Розуміє, що на нас напала Росія, і від кожної сім’ї хтось має йти захищатися. Ми стараємося замінювати живе спілкування на іншими речима: граємо в ігри онлайн, обговорюємо її школу. Тобто це така "мама по відео", але мені здається, що ми з нею нормально пройдемо цей досвід. У нас стоїть "Старлінк", навіть там, де геть глухо, тому говорити виходить постійно. Єдине, що вона за океаном, тож іноді перешкоджає різниця в годинних поясах. Але зідзвонюватися все одно виходить. Мені навіть вдалося через знайомих відправити їй від себе подарунок на день народження. Я сподіваюся, вона скоро повернеться і буде легше.
Ви вже понад два роки разом зі своїм побратимом по війську. Як це – бути подружжям на війні та воювати разом?
Тут треба сказати, що ми майже весь цей час – десь рік – служили в різних підрозділах. Ми познайомилися ще до того, як я підписала контракт, а він на той момент вже закінчив свій перший контракт. Бути на відстані на передовій, у різних місцях, було доволі складно. Постійно хвилювалися одне за одного, та й побачитися переважно дуже важко – теж був лише відеозв’язок. Коли почалася повномасштабна війна, ми вже вісім місяців були на ротації. Він просто приїхав до нас на позиції, командир взводу дав йому РКК (ручний кулемет Калашникова, – ред.) – і звідтоді ми ніби разом. Десь чотири місяці він воював неофіційно, потім оформили. Це теж нелегко, бо в будь-який момент можна стати свідком бід одне одного. Ось нещодавно в нього було поранення – і мені здається, що я це пережила важче, ніж він. Петро сприйняв з гумором, а мені було важче. Але добре, що все обійшлося.
Раніше ви багато разів висловлювали незадоволення верхівкою української влади. Наприклад, у 2020 році під час протесту "Весна на граніті" ви назвали президента Володимира Зеленського "страусом, що ховає голову в пісок, коли потрібно давати отвєтку". Чи змінилася ваша думка зараз? Чому?
Змінилися обставини, і вони не залишають іншого вибору. Але я рада, що Володимир Зеленський прийняв повномасштабну війну гідно: не поїхав, залишився і намагається робити все, що може. Не зрадив. Багато хто вважав, що він у цей момент просто буде дбати про власне життя, а не про державу. А виявилося навпаки. За це йому величезна подяка. Але те, що було до повномасштабної війни, оці кілька років його влади, протягом яких він скорочував армії... Ще, як показало розслідування, у структуру СБУ була заведена агентура ФСБ. І це було зроблено зокрема за його наказом. Через це все ми не були достатньо підготовані до війни.
Я пам’ятаю перший місяць вторгнення і росіян, які нас атакували втричі більшими силами, а в нас немає підрозділів. Наших було майже ніщо. Цього було мало, щоб їм протистояти та захищати територію. Я це все не забула, і вважаю, що за таке треба відповідати. За певні речі я вдячна, інші – теж треба пам’ятати. Я вважаю, що той мій протест був абсолютно доречний. І дуже шкода, що більше людей не робили протести зі схожими меседжами: може, тоді ми були би більш підготовані до повномасштабної війни. Втрати не можна забувати. Я пам’ятаю, як за часів ООС гинули 6-10 людей на місяць, як загинув і мій хлопець, і це просто не помічали. Їхня жертва за нашу оборону для влади тоді проходила з великою байдужістю.
Який ваш прогноз стосовно завершення війни: коли та за яких умов це станеться, на вашу думку?
Мені хотілося б вірити, що настане момент виснаження та повної деморалізації російської армії. Тому що вони м’ясо. Якщо заглянути в історію, Росія завжди жила в сльоті, мороці, з відсутністю освіти. Тоді для людей піти й загинути на війні як м’ясо було найвищим самоствердженням у їхньому житті. Але зараз в нас інформаційна ера, пропаганда рано чи пізно перестане діяти. Брехнею світ пройдеш – назад не вернешся, як кажуть. В один момент такій війні на виснаження прийде кінець. Але на це можуть піти роки, і ми мусимо триматися. Настане момент виснаження та деморалізації, і якщо ми правильно ним скористаємося, зможемо звільнити якусь частину територій. У цьому допоможе й зброя.
Я не беруся судити, скільки нам вдасться повернути, але я впевнена в тому, що ми вже відстояли свій суверенітет. Не відкидаю, що нам вийде повернути кордони 1991 року. Щоправда, такі умови вимагають феноменального збігу багатьох факторів. Окрім фундаментальної підготовки, політичної і військової волі, потрібен також величезний збіг обставин. Має статися "щось", що призведе до деморалізації в російській армії та суспільстві. Та поки що вони хавають пропаганду.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!