"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук

"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук

"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук
. Ірина Ніколайчук. Колаж Суспільне Культура

Про що і для кого пишуть сучасні жінки та як війна вплинула на їхню творчість? Спеціально для Суспільне Культура Олександра Ковальова поспілкувалася з редакторкою та співзасновницею видавництва Creative Women Publishing Іриною Ніколайчук про жіночі голоси про російсько-українську війну.

Про літературу, написану жінками під час війни

Як на творчість українських письменниць вплинула повномасштабна війна?

Перші місяці повномасштабної війни всім було не до книжок, і багато хто боявся, що вони взагалі не будуть ніколи виходити, але як тільки всі трохи оговталися і цей перший шок минув, видавнича діяльність відновилася — пишеться багато книжок на тому досвіді, який ми проживаємо, і в цьому досвіді жіночі голоси будуть надзвичайно важливими.

Окрім Світлани Алексієвич ("У війни не жіноче обличчя") і Марти Гіллерс ("Жінка в Берліні"), ми маємо дуже мало жіночого воєнного наративу в класичній світовій літературі — він на 99% був чоловічим. Такі тексти мають бути написані, тому що це досвіди, які переживає половина українського народу.

"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук
Світлана Алексієвич. Джерело: Вікіпедія

Жіночий досвід у війні урізноманітнився проживанням в окупації, вивезенням сім'ї за кордон, дальшим чи ближчим біженством. Ще жінка — це воїнка, це мати, яка чекає свою дитину з війни, це волонтерка, це людина, яка забезпечує військо: вона ніколи в своєму житті не розрізняла види тепловізорів і не знала, що для чого призначено, а зараз жонглює всіма цими речами. Ці голоси мають звучати і в літературі — і вони будуть звучати, тому що ми переживаємо величезний досвід, а література — це один зі способів відрефлексувати його. І мені здається, що жіночі голоси про російсько-українську війну будуть звучати нарівні з чоловічими.

Читати також: "Ми переможемо у війні. А що далі?" Інтерв'ю з поеткою Іриною Шуваловою про війну, травму, лють та словник після війни

Чи плануєте ви видавництво літератури, у фокусі якої були б саме такі проблеми жінок, які стали актуальними та нагальними після повномасштабного вторгнення?

Так, є такі думки, але тут так само є багато перестрог, тому що досвід війни зараз для нас дуже свіжий. Незагоєні рани болять, їх більшає з кожним днем. І якщо намагатися опрацьовувати цю тему художньо, дуже важко не скотитися в спекуляцію — такі спроби вже були. Наприклад, анонсувався у видавництві "КСД" твір про підвали в Бучі, де жінка закохалася в російського солдата, — ну тобто це абсолютний треш і такого бути не повинно. Може бути навпаки бажання показати все максимально криваво у всіх натуралістичних деталях — такі тексти виконуватимуть не оздоровчу функцію, а ретравматизаційну: люди почитають і їм стане ще гірше — вони це й так в новинах бачать.

З жіночими досвідами це теж надзвичайно складна тема — ми вже знаємо історію колишньої омбудсменки Людмили Денісової, яка позбулася посади через те, що трошки не добирала виразів, коли описувала досвід зґвалтування жінок і дітей російською армією. Там були прямо жорстокі деталі, які ти читаєш, будучи в Україні, і думаєш, що це могла би бути ти чи твоя дитина, — і тобі стає ще гірше. Від цих речей варто випрацювати адекватну дистанцію і я вірю, що ті видавництва, які беруться зараз за воєнну тему та видавництво таких книжок, свідомі цього ризику. Якщо це спогади людини, яка виїхала з Маріуполя, — вони можуть бути досить важкими, і цю дистанцію авторці буде важко тримати. Але це варто робити, якщо книжка для нашої аудиторії. Західній аудиторії — так, їй якраз варто розказувати всі жахіття і показувати всі натуралістичні деталі.

"Жіночий досвід у війні урізноманітнився... Ці голоси мають звучати і в літературі — і вони будуть звучати, тому що ми переживаємо величезний досвід, а література — це один зі способів відрефлексувати його".

Про місце літератури в українському суспільстві

Які ще функціїї зараз може виконувати книга, окрім зцілюючої?

Терапевтична функція завжди існувала, але з війною вона вийшла на передній план. Але існують й інші функції — розважальна (відволіктися від проблем і поринути у вигаданий світ) і пізнавальна (навчитися чомусь новому).

Під час першого локдауну у нас з'явилися ще два молоді українські видавництва, які спеціалізуються на нон-фікшені — "Лабораторія" і "Віхола". У них дуже різний спектр тем — і медицина, і орнітологія, і ботаніка, і астрономія — тому що в цих сферах є експерти, які читають лекції, викладають в університетах, пишуть статті, і можуть написати науково-популярну книжку, доступну для читання будь-якій людині.

У моєму оточенні багато хто має гуманітарну освіту, але вони із задоволенням читають книжку "Фрукти проти овочів" або книги Наталії Атамась про пташок. Чому ні? Нон-фікшн для того й існує, щоб людина, яка взагалі не розуміється на певній темі, але хоче щось про неї дізнатися, могла для себе цю тему відкрити. Дуже класно, що нон-фікшн з'являється і на українському матеріалі, і в перекладі. Світові бестселери доволі швидко виходять на нашому ринку, і за дуже зіркові тайтли типу "Мемуарів принца Гаррі" видавництва прямо борються, хто перший та хто вигідніше купить права. Хтось би міг сказати, що це не на часі під час війни, але це та річ, яка стала світовим бестселером, яка обговорюється, тому нам важливо мати цю книжку на ринку. Так, у нас війна, але випадати зі світових процесів не можна — нам необхідно демонструвати, що ми в них залишаємося.

І ще одна функція — культурна дипломатія: у текстах ми не тільки досліджуємо та відкриваємо щось нове, а й розповідаємо про себе світові. Дуже багато хто до 24 лютого 2022 року не знав, що це за такий "звір" — Україна, і що він справді дуже відрізняється від Росії, Білорусі чи Казахстану. Зараз нам дали мікрофон і сказали: "Народ, розкажіть нам, хто ви такі. Розкажіть нам, чим ви живете, чим ви так сильно відрізняєтеся від Росії і чого ви так сильно не хочете бути з нею разом". І ми маємо історичний шанс заповнити цю прогалину: у західних видавництв і культурних інституцій є запит на те, щоб слухати, читати та перекладати українців.

Тексти промовляють за цілу націю та все, що тут відбувається. Одна справа — новинні ресурси та статті, інша — книжки. Усе, що відбувається у світі, рано чи пізно в тій чи іншій формі з'являється в літературі, а в такий швидкий час це стається моментально — за місяці або тижні.

Читати також: Науковиці, письменниці, художниці: жінки в українському радянському правозахисному русі 1960–1980 років

Про розвиток літератури

Як варто популяризувати українську літературу саме в Україні?

Теж доволі важливий момент, і про нього говорили ще до повномасштабного вторгнення. Дуже часто, на жаль, трапляється так, що видавці публікують свої книжки одне для одного — весь цей продукт лишається в межах того середовища, яке його робить і яке до нього так чи інакше долучене. Його, звичайно, треба розширювати. Мені дуже сподобалося те, що в кількох країнах — зокрема, у Німеччині та Британії — є ініціатива подарункового боксу з книжками при народженні дитини. Але без підтримки держави та без включення державних інституцій це неможливо. Ми реалізували пакунок малюка, тому що на це була політична воля. А чому б у цей пакунок малюка не покласти книжки, щоб дитина з перших місяців привчалася до читання та слухання історій, тому що це допомагає розвивати когнітивні навички, вчитися говорити та напрацьовувати словниковий запас?

Є ширші платформи, як-от літературні фестивалі. Зараз ми про це не говоримо, тому що під час війни такі масові події не можуть відбуватися, але "Книжковий Арсенал" — найбільший фестиваль в Україні — дуже часто ставав для людей можливістю ознайомитися з тим, що відбувається на видавничому ринку, та послухати від залучених людей про те, що це за книжка й кому її краще прочитати. Зокрема ринок дитячої літератури дуже буститься завдяки цьому, тому що люди приходять з дітьми, у яких тягнуться руки до яскравих книжок з гарними ілюстраціями.

"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук
Книжковий Арсенал. Джерело: Facebook

У 2017 році ми дискутували з німецькими критиками, і вони розповіли, що на той час букблогінг вже дуже активно розвивався у них в країні. У нас було інакше: має пройти час для того, щоб букблогери і той контент, який вони створюють, реально впливали на видавничі продажі. Але це вже зараз відбувається — дуже багато букблогерів є в інстаграмі, тіктоці, ютубі. Ці люди створюють контент, у них вже з'являються свої контент-плани та аудиторія, яка з їхньої подачі купує книжки; дехто з них стає амбасадорами та амбасадорками видавництв.

Читати також: Директорка Книжкового Арсеналу Юлія Козловець прокоментувала відмову кількох видавців брати участь у фестивалі

Букблогери та букблогерки підкуповують тим, що ці хлопці та дівчата просто купили собі книжку, прочитали її, маючи або не маючи профільної освіти, і склали враження про неї. Мені здається, що за декілька років відбудеться нарощення потенціалу, продажі стануть кращими і з'явиться ефект скреслої криги між споживачем і книжкою. Відбудеться розширення аудиторії, яка читає книжки, зацікавлена в них і стежить за сферою книговидання.

Дуже часто це все пожвавлюється завдяки нашому улюбленому українському "національному спорту" — срачам. Якщо навколо письменника чи письменниці відбувається щось цікавеньке, туди одразу прибігає багато людей — іноді це спрацьовує на користь видавництву, яке раптом може продати книжки скандального автора, які вже залежалися десь на складах.

Ще один момент — це екранізації. На жаль, у нас з війною так само дуже ускладнилося кіновиробництво, тому дуже важливо зараз підтримувати українських кіноробів і ходити на всі фільми — ця сфера опинилася в іще більш кризовій ситуації, ніж сфера книговидання. Ці галузі пов'язані між собою тим, що література буквально створює сюжети для фільмів. Відбувається зворотній ефект, як це сталося з книжкою Володимира Лиса "Століття Якова": вийшов фільм на "1+1" і я могла спостерігати, як книжку змели з полиць офлайн-книгарень, хоч вона і доволі давня. І якби не наш сусід, який нічого хорошого нам не бажає, то цей процес дійшов би так само до якоїсь точки, коли була би достатня кількість екранізацій для того, щоб це бустило і книговидання, і кіновиробництво. Це і зараз відбувається, просто не тими темпами, на які ми б могли очікувати.

"Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук
Кадр зі "Століття Якова"

Як ви вважаєте, чого не вистачає в українській літературі? Яким ви бачите її майбутнє?

Мені не здається, що в українській літературі чогось не вистачає — в ній є абсолютно все те, що є в кожній світовій літературі: світ глобалізований, ми розвиваємося та споживаємо з усіх кінців світу інформацію, яка доходить до нас за секунди. Відповідно, якщо з'явиться щось нове в літературі, повз нас воно не пройде: спочатку воно опиниться на наших ринках у перекладах, потім — у наших текстах. Тому що люди прочитають, опрацюють і засвоять це.

Що заважає зараз?

Війна, безперечно. Тому що для того, щоб досягати такого самого результату, якого ми досягали без неї, доводиться докладати в кілька разів більше зусиль всім залученим.

Друге — треба проламати цю бульбашку людей, які мають філологічну освіту, які долучені до книговидання, які вже читають книжки, і заохочувати до того, щоби люди читали книжки ще більше. До речі, війна трошки зіграла на користь в тому сенсі, що багато для кого стало зрозуміло, що зараз надзвичайно важливо підтримувати український бізнес для підтримки економіки — особливо якщо це малий бізнес. Наприклад, ми є представниками того явища, яке називається малим видавництвом, відповідно підтримати нас — це підтримати малого українського виробника.

Дуже шкода, що це відбувається з такими жахливими подіями, але це вказує на те, наскільки сильний наш ринок, до яких складних умов він примудряється адаптовуватися та навіть виходити місцями в плюс. Наприклад, книжку "Про що він мовчить" ми вже практично розпродали за чотири місяці, а саме у 2022 році закінчився наклад 3000 примірників книжки "Про що вона мовчить". Здавалося б, супернеочевидно, що це відбуватиметься під час війни, але люди цікавляться, купують і читають книжки.

Читати також: Ленінопад і український Нью-Йорк: Себастьєн Гоберт і Нільс Акерманн

Про власні літературні вподобання та критерії відбору книжок

А що ви зараз читаєте?

У мене достатньо висока профдеформація: мені складно читати те, з чим я не працюю — я беру книжку і одразу помічаю одруки. Це заважає відволікатися і відпочивати за літературою, тому що мені ще поки що складно виключити редакторку чи літературну критикиню та увімкнути просто читачку.

Але в перші місяці цього року я прочитала книжку "Вибір" Едіт Еґер, американської психотерапевтки, яка пережила Аушвіц. Розповідаючи про історію свого життя, вона показує те, що ти можеш просто обрати жити, не бути постійно жертвою, працювати зі своїм болем — і це вже буде програшем того, хто намагався тебе вбити та зробити так, щоб тебе не було.

Мені зараз хочеться більше читати про студії травми та студії пам'яті — зайве навіть казати, наскільки це важливо в наших умовах. Також мені хотілося б почитати про те, як працює свідомість людини під час війни. Дізнатися щось, що дозволило би мені почуватися краще, триматися на плаву, зрозуміти, що зі мною відбувається — це абсолютний self-help.

Художню літературу читати важко — практично неможливо. Нещодавно я прочитала книжку Туре Ренберґ "Толлак Інґеборґи". Це скандинавська література. Мені страшенно подобається стиль цих книжок: норвежці, шведи та фіни — настільки витончені стилісти, що ти забуваєш про те, що це вигаданий світ.

Але я настільки виснажуюся за роботою з текстами, що мені хочеться відпочити: покататися на велосипеді, прогулятися чи подивитися щось легеньке на ютубі — розвантажити голову, а не завантажувати її додатково. Можливо, якщо в моєму житті колись стане менше редагування, я повернусь до читання суто для задоволення — але все ще є речі, які цікавлять і які хочеться почерпувати саме з книжок.

"Мені не здається, що в українській літературі чогось не вистачає — в ній є абсолютно все те, що є в кожній світовій літературі"

Про роботу видавництва та вибір книг

Які критерії є важливими для вас під час вибору книги — і для власного читання, і для видавництва?

Звичайно, важлива якість. Якщо я бачу якісь пробіли, провисання в сюжеті — все, магія розвіюється і мене викидає назад в реальність.

Ще надзвичайно важливий ціннісний критерій. Тобто це може бути суперово написаний текст, але ми з ним не працюватимемо, якщо побачимо в ньому упереджене ставлення — відвертий сексизм, шовінізм, ксенофобію — і якщо автор чи авторка не готові до того, щоби працювати з цим.

Українські письменники та письменниці дуже часто ревно ставляться до своїх текстів: вони хапаються за серце і біжать по "Корвалол", коли бачать, що весь текст у червоних правках. Мені одна авторка сказала буквально таке: "Я відкрила текст після ваших правок і почуваюся тепер двієчницею, бо майже кожне слово не на своєму місці". І це не означає, що текст був поганим і нечитабельним, просто я його зробила трошки кращим і мені варто довіряти в цьому плані.

У нас як у видавництва є певний спектр тем, з якими ми працюємо: ми навряд чи будемо видавати книжку на кшталт "Фрукти проти овочів" — у цю тему ми не заходимо, нас цікавлять теми жіночого досвіду, емпауерменту та жіночі історії успіху. Звісно, ти можеш читати ці книжки, якщо ти не жінка, тому що вони допомагають дізнатися, про що мовчать жінки, про що їм хочеться говорити, як їм хочеться жити і будувати своє життя.

У своєму читанні я приблизно так само обираю тексти. Якщо це щось автобіографічне чи феміністичне — я буду це читати, мені це цікаво. Ще я обожнюю книжки, в яких видно, що автори є вправними стилістами і добре володіють мовою — я просто кайфую від цього. Я можу навіть пробачити якісь хиби в сюжеті, але якщо це просто стильно, класно написано — мені буде хотітися це прочитати. Але, знов-таки, ціннісний розрив не перекриє навіть найкращий стиль: я буду плюватися і думати, що цей автор, звісно, прекрасний стиліст, але він такий сексист і мізогін, і що ніколи в житті більше не візьму жодної його книжки.

Читати також: Світлана Поваляєва: "Гнів не просто не треба, його неможливо приборкувати"

Що допоможе пересічному читачеві обрати щось, що йому було б до вподоби?

Повертаємося до того, що в нас існує безліч букблогів, подкастів про створення книжок, про їх порівняння, про шкільну програму, про класиків, про некласиків — про все, що хочете. Так само в нас є літературна критика: є рецензії, тематичні підбірки, спеціалізовані сайти, "Гендер в деталях", культурні відділи в дуже різних медіа. Якщо людина абсолютно розгублена і не знає, що їй можна почитати — повен інтернет інформації на цю тему. Або ж можна зайти в офлайн-книгарню, підійти до консультанта або консультантки і запитати їхньої поради: дуже часто це люди на ентузіазмі, які люблять книжки та люблять їх радити. Навіть якщо блекаут — можна зайти в книгарню і поговорити з людьми, які читають.

Про літературні подкасти

Ви стали учасницею проєкту "Книжкове укриття" у соцмережі Litcom. Що вас надихнуло взяти участь?

Власне, те, що робота з книжками — це моя основна сфера діяльності. Я дуже люблю брати участь у подібних проєктах: в мене вже є досвід участі в подкастах, радіоефірах, тому коли мені запропонували це зробити, я з радістю погодилася, бо це спосіб познайомити людей з моєю діяльністю та книжками, і це та активність, від якої я щиро кайфую і яка мені щиро подобається.

Який потенціал ви бачите у подкастах на культурну тематику як у явища?

Я бачу величезний потенціал, тому що подкасти на різну тематику вже стали повноцінною частиною нашого інфопростору. По-перше, це спосіб відволіктися, по-друге, це можливість дізнатися щось нове для себе. До того ж, це спосіб, який можна використовувати в будь-який зручний час — абсолютно в кожної людини є смартфон.

Якщо говорити про Україну, то тут є певна пересторога: людям дуже часто здається, що культурні розмови — це для супервисокоосвічених людей і високочолих інтелектуалів. Дуже часто насправді буває так: якщо йдеться про університетських професорів, то у них риторика така, що людям складно через неї продертися. І відповідно тому формат подкасту може трохи наблизити ці небеса до землі, тому що насправді книжки і сюжети — це те, що дуже сильно розвиває уяву, критичне мислення, емоційний інтелект, допомагає в тих обставинах, у яких ми зараз опинилися — не раз люди писали, що книжки допомагають вибратися з депресії та відволіктися.

Читати також: "Майже доросла: книжка про дівчат і для дівчат". Уривок з книжки Ірини Славінської

Подкаст може наблизити те майбутнє, де людям буде не страшно читати і купувати книжки. Навіть на випадок блекаутів можна їх скачати і слухати — з радіо це так само працює. Мене тішить, що таких подкастів з'являється значно більше: буквально за минулий рік їх кількість зросла чи не вдвічі, бо багато людей побачили для себе розраду в цьому. Велика частина цих подкастів є молодіжними — або студентськими, або навіть школярськими. Для цього не треба якогось особливо дорогого продакшену, як це може бути, наприклад, з ютуб-відео: можна почати записувати аудіо з телефона, а потім, коли проєкт захочеться розвивати, докупити якусь кращу техніку.

Подкасти легко створювати і в технічному, і в сценарному плані — і мені подобається, що люди це роблять, не бояться презентувати себе світові таким чином і долучаються до того, що цей дискурс стає ширшим. Про літературу говорять і високочолі професори з університетів, і студенти навіть зовсім нелітературних спеціальностей, і школярі.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок