Дуже коротка та суб’єктивна квір-історія в Україні. Колонка Антона Шебетка

Дуже коротка та суб’єктивна квір-історія в Україні. Колонка Антона Шебетка

Дуже коротка та суб’єктивна квір-історія в Україні. Колонка Антона Шебетка
Антон Шебетко. Колаж Суспільне Культура

Спеціально для Суспільне Культура художник та автор артбуку "Дуже коротка та суб'єктивна квір-історія України" ("А Very Brief and Subjective Queer History of Ukraine") Антон Шебетко розповідає про ключові роботи українського квір-мистецтва.

Коли декілька років тому я звернувся до різних українських дослідників та кураторів з питанням які роботи, присвячені українській ЛГБТІК+ спільноті вони можуть назвати, більшість згадувала виставку "Патріоти, громадяни, коханці” колумбійського митця Карлоса Мотти, який проживає в США. Вона відбулася в 2015 році у PinchukArtCentre, через рік після Революції Гідності. За рік до цього Мотта отримав премію Future Generation Art Prize. Однією з робіт, представлених у його переможному проекті, була його "Коротка історія гомосексуальних репресій в Україні" — хроніка визначних для української квір-спільноти дат, що була написана разом із журналістом Максимом Іванухою. Основним фокусом роботи стали наслідки колоніальної політики Російської імперії та Радянського Союзу та боротьба з ними.

У тому, що саме робота Карлоса Мотти який не має жодногого особистого зв'язку з Україною, стала першим помітним для пересічного глядача великим художнім проектом, присвяченим проблемам української ЛГБТІК+ спільноти, є певна іронія . Але чи хтось з українських митців міг би бути на його місці?

Коротко про довгу історію українського квір-мистецтва. Колонка Антона Шебетка
Книжка " A Very Brief and Subjective Queer History of Ukraine". Джерело: antonshebetko.com

Спочатку, треба визначитись що саме ми розуміємо під поняттям "українська квір культура". Якщо мова йде про мистецтво, коли певні художники та художниці відкрито та послідовно декларують свою приналежність до ЛГБТІК-спільноти, таких насправді не багато. Можна згадати вистави Романа Віктюка, творчість Анатолія Бєлова, покази мод та перформанси Міші Коптєва, пісні Костянтина Гнатенка. Також досить важливі проекти про спільноту створили й інші художники та художники, які не є безпосередніми її представниками, наприклад йдеться про "Свою кімнату" Євгенії Білорусєц, перформанси Марії Куликовської та теоретичні тексти Соломії Павличко.

Читати також: У країні війна, а вони створили журнал: співредактор “soлomiya” про культурний спротив української молоді на війні

У останні роки термін "квір" стали вживати все частіше і в значно широкому контексті. Тут можна згадати й Григорія Сковороду, чий вислів "Світ ловив мене, та не спіймав" найточніше окреслює сьогоднішні погляди на квірність: тобто якщо підходити до розуміння квірності як до перформативної практики, теорії вислизання та непостійності, яка будується на опозиції до гетеронормативності, але не означає, що її автор є представником ЛГБТІК-спільноти. У такому випадку вибір мистецьких робіт, які можна зарахувати до умовної історії українського квір-мистецтва, значно зростає. Наприклад, це нам відкриває очі на неочікувану гомоеротичну естетику в фільмах "Суровий юнак" та "Івін А", дає можливість побачити "звільнене" тіло в роботах Харьківської школи фотографії та експериментальних відеороботах деяких представників Паризької комуни.

Квіроптика дозволяє переосмислити та побачити більше, при тому вона не суперечить сенсам, а збагачує та ускладнює їх. Якщо, наприклад, слухати пісню "Камінь сонця" групи "Візерунки шляхів" з таким стосунком, то можливо уявити, що це — неофіційний гей-гімн Радянської України. Чи, читаючи твори Агатангела Кримського, осягнути комплексність його особистих переживань.

При цьому можлива квірність роботи не завжди має бути навмисною. Та ж пісня "Візерунків шляхів" чи гендерофлюїдна роль Антіна Мухарського в серіалі "Острів любові" (який в житті багато разів свідчив свою гомофобну позицію) можуть бути гарним прикладом.

Коротко про довгу історію українського квір-мистецтва. Колонка Антона Шебетка
Антон Шебетко. З проєкту "Сімєїз". 2021. Надано художником

У хронології, яку Карлос Мотта зробив в 2014 році, серед законів, заборон, політичних рішень та боротьби майже не знайшлось місця подіям, пов’язаним з культурою і жодні з перерахованих проектів чи діячів не були згадані. Це звичайно має сенс з огляду на активістський фокус самої роботи та досить плачевну ситуацію із правами ЛГБТІК-людей станом на 2014. У ній була нагальна потреба. Є в ній потреба і зараз — з огляду на бурхливу дискусію з приводу закону про цивільні партнерства та закон #5488 про злочини на ґрунті ненависті, зареєстрований ще в 2021 році, але досі не прийнятий.

Проте минуло майже 10 років. Що сталося під час Революції Гідності? Зародження цивільного суспільства, запит на розвиток та євроінтеграційний курс, себто бажання демократичних прав та свобод. Разом з тим з’явилося нове покоління митців з дещо утопічним поглядом на світ. Не обтяжених необхідністю фокусуватися лише на важкому становищі квір-спільноти в легальному полі та активізмі у своїх роботах. Справді, бути представником квір-спільноти — це не лише боротьба за права та свободи, це значно ширший спектр переживань та станів, який має право та повинен бути висвітлений. Умовне покоління "квір-мистецтва після 2014-го" не відхрещується від політичного, але пропонує інший, ширший погляд на поняття та практики квірності. Власне, відмова від політичного у випадку квіру просто неможлива, бо в такому випадку, він ризикує перетворитися на форму із гліттеру без наповнення.

Читати також: "Це українська спадщина": проєкт "Кінцева" закликає зберегти мозаїки та автобусні зупинки

У той же час розпочалися несміливі намагання переосмислення української історії через квір-оптику, які співпали з "історіографічним поворотом" в українському мистецтві. Як приклад можна згадати виставки, які курував Нікіта Кадан в Полтаві та у Кмитові чи проект "Queerstories", зроблений сумісно українською "Ізоляцією" та польською галерею Labirynt. Та всі ці проекти мають епізодичний характер, в них немає системності. Про це можна судити, наприклад, по тому що проведена у 2021 році виставка Яна Бачинського у Львівському Муніципальному мистецькому центрі називалася "Перший український квір". Іронічна чи ні, але ця назва не дивує. Українська квірність знаходить ширшу репрезентацію в масовій культурі — телебаченні, музиці, вечірках, телесеріалах, ТікТоці — але все ще почуває себе скутою в просторах музейних інституцій та в академічних дослідженнях.

Коротко про довгу історію українського квір-мистецтва. Колонка Антона Шебетка
Антон Шебетко. З проєкту "Сімєїз". 2021. Надано художником

Минулого року я робив інтерв’ю з Ольгою Шаф, професоркою Дніпровського національного університету, з приводу квірності в українській літературі. На моє питання чому академії майже не зацікавлені в квір-студіях, вона звернула увагу на консервативність, що й досі присутня в стінах закладів і будує забронзовілі статуї із наших класиків, а студенти, в свою чергу, ніяковіють коли їм пропонують ширше подивитись на літературу. Але якщо ми не вивчили та не визнали героїв свого минулого, то про яке майбутнє може йти мова?

Визнання власної історії з точки зору квір-досліджень — це про складність та багатошаровість, а не сенсаційність. Можливість переглянути відомі нам історії під іншим кутом і у той же час відкрити давно забуті збагачують і глядачів, і власне саму історію та наближають нас до тієї деколонізації, бажання якої ми часто декларуємо. Так само, як і дослідження  своєї історії в більш ширшому сенсі, ніж той, що пропонує суто націоналістичні чи патріархальні нарративи, призводить до розуміння, що українська гомофобія — це, в першу чергу, продукт "руського міра".

Неможливо розповідати про Василя Вишиваного як національного героя, але спростовувати його квірність. Саме подібна вибірковість та одномірність робить з нього карикатуру, гідну радянської пропаганди. Саме тому повинна бути комплексна праця. Не тільки репрезентація на телебаченні та групових виставках, а послідовна робота з архівами та вибудовування нарративів. Не тільки критичне осмислення сьогодення, але й занурення в минуле, задля того, щоб віднайти тяглість та причини прогалин у квір-історій.

І найголовніше, в цьому повинні бути зацікавлені не тільки митці та активісти, але й наукові та музейні інституції, щоб врешті-решт розпочати цю важливу розмову. Тому що поки робота "Дві дуже вагомі причини не носити светр" українського авангардиста Климента Редько займає провідне місце на виставці, присвяченій досвіду трансґендерності та квірності, в музеї Арнему в Нідерландах, в Україні ці митці залишаються на периферії уваги інституцій.

Читати також:

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок