"Українська література була літературою спротиву, а не колаборації". Віра Агеєва про оперу "Ярослав Мудрий"

"Українська література була літературою спротиву, а не колаборації". Віра Агеєва про оперу "Ярослав Мудрий"

"Українська література була літературою спротиву, а не колаборації". Віра Агеєва про оперу "Ярослав Мудрий"
Віра Агеєва та Олена Гусейнова. Колаж Суспільне Культура

Національна опера України 25 березня представила оперу Георгія Майбороди "Ярослав Мудрий", де в основу лібрето лягла однойменна драматична поема Івана Кочерги. Після прем’єри повернутої в репертуар опери розпочалося обговорення доцільності ревіталізації радянського твору на сцені українського театру.

Про драматурга Івана Кочергу, боротьбу письменників за право жити і писати в добу радянської окупації, про явище соцреалізму в українській культурі розповіла професорка літератури Віра Агеєва в інтерв’ю Олені Гусейновій в ефірі Радіо Культура.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Державний Київ

Віра Агеєва вважає, що Іван Кочерга не заслуговує на закиди за нібито радянську риторику:

"Цікаво, чому історія про оборону "державного Києва" викликає таку рецепцію? Чому в нас толерується музей українофоба Булгакова і водночас підважується класична спадщина? Яка мотивація тих, хто звинувачує постановників опери в пропаганді радянського мистецтва? Адже саме Іван Кочерга найменше заслуговує на те, щоб мати ці звинувачення".

"Сьогодні, під час повномасштабної війни, опера "Ярослав Мудрий" дуже актуальна, адже йдеться про "державний Київ". Саме з цієї формули починається драматична поема Кочерги, і це збереглося в лібрето. Державний Київ — це те, що колись захищав Ярослав. Ми сьогодні так само захищаємо державний Київ. Це ключова причина для того, щоб говорити про неймовірну актуальність цього твору", — додає Агеєва.

Кочергу можна назвати істориком Києва, на думку Віри Агеєвої. За її словами, це надзвичайно важливий автор для того, щоб збагнути, яким уявлявся та реконструювався історичний Київ в українській літературі в першій половині ХХ століття, як тоді сприймали місто: "Це один із тих українських письменників, які найбільше написали про Київ, які відтворили його історію. Кочерга — це письменник, залюблений в історію Києва. Його поема "Ярослав Мудрий" — про Київ княжої доби. Його ж твір "Свіччине весілля" насичений чудовою топонімікою Києва литовської доби".

Українська література була літературою спротиву, а не колаборації. Віра Агеєва про митців радянського часу
Ярослав - Сергій Магера. Фото - О. Путрова, Національна опера України

Малий ренесанс культури воєнних років

Віра Агеєва вважає, що в 1944 році, після звільнення Києва, Іван Кочерга пише драму "Ярослав Мудрий", де дозволяє собі говорити про речі, неможливі ще в 1940 році:

"Ще чотири роки тому за слова "державний Київ" в художньому творі, та ще й не один раз повторені, можна було заплатити життям. Кочерга не єдиний, хто зміг подавати ці знаки української ідентичності в тогочасних художніх творах — в роки Другої світової війни існувала така тенденція в тодішній українській літературі".

Віра Агеєва пояснює: "У роки війни відбувся так званий малий український культурний ренесанс. Він відбувся через те, що сталінська цензура послабила тиск — не з якихось добрих міркувань, а з огляду на те, що радянській тоталітарній державі було потрібно, щоб українці воювали, а в українців було багато претензій до тієї держави. От як це звучить в поезії вже на ту пору знищеного в Сандармосі Миколи Зерова, це знамените зеровське звернення до Києва:

Давно в минулім дні твоєї слави,

і плаче дзвонів стоголоса мідь,

що вже не вернеться щаслива мить

твого буяння, цвіту і держави.

Зеров фактично оплакує втрату державного УНРівського Києва. Зеров став жертвою Сандармоху. Натомість Кочерга належить до тих митців, хто перетривав терор. За більшість текстів, які були написані українськими письменниками в час Другої світової, у тридцяті, радянська влада прирікала б цих самих українських письменників як мінімум до ГУЛАГу".

Професорка Віра Агеєва додає: "Можна згадати прегарну історію. Це історія про те, як українські історики і письменники, насамперед Микола Бажан, не дали перепрописати в Москві князя Данила Галицького. Здається, це було 1942 року. І тоді, як і зараз, тривала війна за історію. Тоді росіянам бракувало героїв, не було кого представити в пропаганді як переможців тевтонів, просто не було такого пантеону. Тоді один московський історик пише безсоромну статтю про "русского князя Даниила Галицкого", який нібито обороняв "русскую зємлю и русскій язик". У відповідь Микола Бажан пише свою знамениту поему "Данило Галицький", яка не дозволила поставити в паспорт князю Данилу московську прописку”.

Віра Агеєва пояснює: "Можна докоряти Бажану чи Кочерзі за якісь акценти, але маємо пам’ятати про деталі. Скажімо, "Данило Галицький" Бажана має кілька редакцій. Я колись рахувала у цьому тексті всі згадки слова "Україна" і "український". І з кожною редакцією ця кількість зменшувалася. Десь там "Як славний воїн українських піль" Микола Бажан замінює на "як славний воїн всіх слов'янських піль". Щоб видати твір, треба було пройти крізь цензуру. "Данило Галицький" Бажана цензуру пройшов, потрапив до книгарень, бібліотек, читачів, так захистивши українську пам’ять та історію".

1944 рік: лежить в руїнах Хрещатик, місто зруйноване окупацією, сяк-так відновлюється. Завершується визволення українських земель від окупантів. Письменники думали про майбутнє. І саме в такому контексті з’являється Ярослав в інтерпретації Кочерги. Віра Агеєва говорить про його образ як авторитарного лідера:

"Я можу погодитися зі звинуваченням, що Ярослав Мудрий представлений не надто ліберальним правителем. Однак і правителі середньовічних держав не були надто ліберальними. Ярослав збирав землі, будував державу, але водночас справа Ярослава — це культуротворення. І цей культуртрегерський момент Кочерга прописує теж. На початку поеми ідеться про те, що зібрано ченців, переписувачів, літописців, і перемоги князя записуються для потомків — твориться культурна пам'ять. Вочевидь, покоління Кочерги мало очікування, що після перемоги не зможе поновитися той терор, який існував перед війною".

На думку Віри Агеєвої, "Ярослав Мудрий" Кочерги дає важливий акцент: "Там є слова про те, що "Часом треба воювати вік, щоб храм один чудовий збудувати". На честь перемоги над печенігами постане Софія Київська, та сама Софія, яка досі стоїть в середмісті Києва. Пригадую, як рік тому під час перших обстрілів Києва росіяни погрожували, що вдарять по СБУ, а в мене був страх, що впаде Софія від їхньої ракети, і обличчя Києва назавжди зникне. А Іван Кочерга був свідком того, як в 1930-ті роки ті самі російські окупанти знищили безліч пам'яток, безліч церков. На його очах падав Михайлівський собор, на його очах падали пам'ятки княжого Києва".

Вочевидь драматична поема Кочерги утверджує радість перемоги. Віра Агеєва звертає увагу: " У 1944 році перемога Ярослава була алюзією на звільнення України від німецьких окупантів. Кочерга  говорить про державний Київ із такою прозорістю, якої навіть в 1950-1960-х  роках не дуже могли собі дозволити українські письменники. Отже, під час цього "малого ренесансу" наші митці скористалися можливістю та сказали те, що можна було сказати. Потім їх будуть бити за це".

Українська література була літературою спротиву, а не колаборації. Віра Агеєва про митців радянського часу
Людомир - В. Колибаб`юк, Милуша - Н. Николаїшин, Журейко - Д. Кузьмін. Фото - О. Путрова, Національна опера України

Соцреалізм і українська культура

Віра Агеєва, говорячи про соцреалістичні контексти та маркери "Ярослава Мудрого", зазначає, що не бачить підстав для дискусії щодо змісту поеми та лібрето: "Якщо в самому тексті поеми ще можна знайти ознаки прославлення радянського державного ладу чи нібито неповаги до народу (скажімо, князь говорить про свою владу і про те, що тільки він остаточно бачить всю панораму подій і вирішує долю нації, долю своєї держави), то в тексті лібрето цих нюансів взагалі немає".

Є ще один важливий нюанс, на думку Віри Агеєвої: "Іван Кочерга пише в 1944 році, у час, коли створення історичних художніх текстів спирається вже не на народницьку історіографію, а на державницьку історіографію. Адже Кочерга застав коротку добу УНР, у яку українська історіографія попрощалася з народницьким дискурсом. Тож він письменник постуенерівської доби. Так само, як Зеров, Бажан, Рильський, він у власному письмі стверджував державницьке мислення та візії. Ці державницькі візії або коштували життя, або примушували шукати шляхи обіграти, обійти, замилити очі цензорам".

Віра Агеєва ділиться: "Я нещодавно ще раз із приємністю послухала цю красиву оперу в одній із давніших програм Радіо Культура — здається, це запис 2016 року. Ми не маємо аж так багато історичних опер на національному матеріалі, щоб так легковажно з ними поводитися та прощатися з ними тільки тому, що автор — лауреат сталінської премії".

У драматичній поемі "Ярослав Мудрий" можна шукати риси  соцреалістичного письма , але більш виразною є класицистська поетика. Віра Агеєва нагадує, що Кочерга починав як символіст, відтак пережив недобровільну зустріч зі "зразковим творчим методом".

Водночас Віра Агеєва не вважає, що драматичну поему "Ярослав Мудрий" можна помістити в стильову рамку соцреалізму:

"Я належу до тих, хто вважає, що соціалістичний реалізм своєї поетики не має взагалі. Відтак я би розглядала "Ярослава Мудрого" як специфічний варіант класицистського чи неокласицистського тексту. Соціалістичний реалізм загалом тримався на запозиченнях, щоби не сказати на крадіжках. У 1930-х багато чого, так би мовити, було "запозичене" від авангарду — революційна риторика перетворень, нового життя і нової людини. Соціалістичний реалізм пізньої сталінської доби багато запозичує в класицизмі, зокрема і глорифікаційну риторику сильної влади. Кочерга ж, який пише в "Ярославі Мудрому" про князівську добу, теж почасти залишається в межах цієї ідеї класицизму".

Читати також: Без "Ідіота" Достоєвського. Художній керівник театру імені Франка про репертуар та акторів у лавах ЗСУ

“Ярослав Мудрий”, “Іван Грозний” та інші герої доби культу особи

Чи можна "Ярослава Мудрого" Кочерги поставити в контекст великих сталінських замовлень того часу, як-то фільм Ейзенштейна "Іван Грозний", який було створено як агітку-виправдання тиранії "заради величі держави"? Віра Агеєва відповідає, що це є російським баченням, російською інтерпретацією українських текстів на кшталт драми "Ярослав Мудрий":

"Нам ще довго доведеться позбуватися цих російських версій нашої культури, нашої літератури. Наприклад, зверніть увагу на хронологію. "Ярослав Мудрий" вийшов друком у 1944 році, але написаний він раніше, ще в час відносної свободи воєнного часу.

Віра Агеєва вважає, що в "Ярославі Мудрому" Іван Кочерга не відповідає на запит кремлівської пропаганди, а долучається до процесу відновлення української національної колективної пам'яті, який відбувся в роки війни: "Раніше українців постійно позбавляли пам’яті. У нас нібито не мало бути своїх героїв. Але в роки війни радянський тиск дещо послабився, бо радянська влада злякалася, що українці не будуть воювати за неї. Тоді ж з'явилося кілька історичних поем, кілька повістей, як-то "Золоті ворота" Смілянського (1941 р. — ред.). Іван Кочерга працює в цьому ж контексті. Окрім Леоніда Смілянського, знову згадується Микола Бажан".

Віра Агеєва вважає, що в тому контексті створення творів про княжу українську добу є актом відваги: "Вони поспішали, намагалися встигнути представити українську історію. Наші північні сусіди вже давно співали гарну й нову пісню про те, що України нібито ніколи й не було. І тому писати про княжу добу — це відвага Кочерги. Саме з цих причин ставити "Ярослава Мудрого" Кочерги в один ряд з пропагандиський російськими псевдоісторичними творами — це підтримувати російську версію того, що відбувалося в українській культурі".

Українська література була літературою спротиву, а не колаборації. Віра Агеєва про митців радянського часу

Українська література була літературою спротиву, а не колаборації

У книжці "За лаштунками імперії" Віра Агеєва розповідає про українську літературу як літературу спротиву: "Не треба думати, що українські письменники дуже спішили виконувати кремлівські вказівки і замовлення. Українська література в кращих своїх зразках ніколи не була літературою колаборації, вона завжди була літературою спротиву. Це на багатьох рівнях видно. Утім, ми відвикли від поняття складності, люди шукають простих рішень і простих оцінок. Або сталініст, або український патріот. А насправді все складніше".

Чи ідентифікували тодішні критики текст Кочерги як акт опору, а чи як акт колабораціонізму? Віра Агеєва нагадує про рік прем’єри:

"1944 рік — рік появи драми, а 1946 рік — це вже перші погромні пленуми правлячої партії і погромні постанови й статті. Критики легко переносили образ сильного, владного правителя на образ Сталіна. Тут і Сталіну мало б сподобатись, і Кочерзі тим не зашкодиш. У сталінській державі, до якої належала тоді Україна, мовчання, намагання бути непричетним прирівнювалося до злочину. А коли читати сам текст драми, а не лібрето, ми дійсно маємо там образ сильного правителя. Можна його співвідносити зі Сталіним, але так само його можна співвідносити з якимось іншим авторитарним державцем".

На думку Віри Агеєвої, на сучасній сцені треба ставити українську класику: "Нам треба з нею працювати, нам треба її шукати, нам треба відмовитися від цієї згубної ідеї невігластва. Можливо, це від намагання все звести до простого. Увага до класики не скасовує уваги до сучасних творів, як-то опера про Василя Вишиваного, лібрето до якої написав Сергій Жадан".

"1930-1950-ті роки, на щастя, не були пусткою, не були абсолютною випаленою землею. Були різні способи співіснування з переможцями. Ті, хто вціліли, намагалися зробити те, що можна було зробити. У цьому контексті Кочерзі взагалі немає чого закинути, він не писав оди Сталіну. А от поетам було складніше. Українські письменники сталінських часів працювали на нюансах", — говорить Віра Агеєва.

Професорка в цьому контексті звертає увагу на п'єсу Кочерги "Майстри часу": "Це складна інтерпретація того, як можна вижити у часі, який не є твоїм. Оце і була одна з важливих тем і проблема українських письменників в 1940-х. Вони мусили співіснувати з переможцями, вони мусили жити в часопросторі, який не вони вибирали. Проблема колаборації, переоцінювання вже починає бути для нас актуальною. Тому треба не відмахуватися від лауреатів сталінської премії, а таки їх пильно читати, тому що то теж був досвід війни".

Читати також: "Київський ренесанс". Віра Агеєва про мистецьку мапу Києва 1920-х років та "марсіан"

Як ставитися до класиків радянського часу?

На запитання про те, чому в контексті декомунізації та дерусифікації лунають то заклики перейменувати проспект Тичини, то сумніви в доцільності пам’ятника Яновському в Кропивницькому,  Віра Агеєва говорить:

"Іноді хочеться простих рішень і хочеться втекти від історії, але втекти від минулого нікому ще не вдалося. Амнезія — це хвороба, що руйнує як особистість, так і націю".

"Маємо гарячі від невігластва і від невміння читати голови. Наприклад, Яновський потрібен не тільки Кропивницькому, але й Одесі, яка позбулася Катерини та шукає своєї справжньої ідентичності. Я дуже натхненно розповідаю одеситам, що у вас уже є ідентичність, у вас вже є "Майстер корабля" Яновського, і це прекрасний приклад модерної Одеси — Голлівуд на березі Чорного моря. Треба тільки прочитати книжку, інсталювати її в міський простір і зробити екскурсійний маршрут".

Віра Агеєва додає: "Я не знаю, як у кого, але коли йшли бої на Херсонщині, коли ЗСУ визволяли Херсонщину, мені резонувало перше речення "Вершників" Яновського. Тільки тепер лютують не шаблі, а балістичні ракети і танки, але топоніми ті самі, ті самі назви. Так само і визволення Харківщини й бої на Донбасі мені відгукуються "Третьою ротою" Сосюри".

Українська література була літературою спротиву, а не колаборації. Віра Агеєва про митців радянського часу
Перший ряд (зліва направо): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Другий ряд (зліва направо): невстановлена особа, Іван Дніпровський. 1925 р.

Соцреалізм як досі не досліджене явище

На думку професорки Віри Агеєвої, соцреалізм досі є недостатньо вивченим явищем української історії та культури. Бракує аналізу контекстів та історії творення тих чи тих текстів.

Письменниця міркує, що класику потрібно перечитувати та відкривати в ній нові сенси: "От Кочерга, про якого говоримо, належить до УНРівського покоління. Шевельов їх називав "петлюрівським поколінням". У моїй книжці "За лаштунками імперії" є розділ, який називається "Радянські класики петлюрівського призову". І щоб розуміти, про що вони писали, щоб вловлювати підтексти, треба знати історію. Ми недостатньо засвоїли історію Української Народної Республіки. Нам над цим ще працювати і працювати.

Наприклад, якщо дивитися на Павла Тичину як автора реквієму загиблим під Крутами, як автора "Золотого гомону", змінюється оптика. І вже не виникатиме бажання перейменувати проспект Тичини. Цей поет почув і передав "золотий гомін" 1917-го року. Зокрема "Золотий гомін", особливо його фінал, накладається на майданні події. Ліричний герой прикладає вухо до землі і чує, як шляхами з усієї України йдуть до Києва, йдуть захищати Київ. Хіба це не про 2014-й рік?

Ці письменники були українськими митцями. Вони намагалися зробити для України все, що тільки могли зробити в тих умовах, коли зброя програла. Ми втрачали політичну державу, але ніколи не втратили культурний суверенітет. Українці після політичних поразок завжди піднімали і розбудовували державу слова, і тому ми зараз перемагаємо. Ми мусимо наших митців вписати в нашу історію і пояснити їх собі. Зараз світ дивується —  а де ж ці українці взялися, чому ми їх не бачили? Ми маємо пояснити, що в нас були поети, що в нас було мистецтво, культура. У нас була держава слова навіть тоді, коли в нас не було політичної держави".

Читати також: "Повернення урбаністичної пам’яти". Фрагмент із "Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття" Віри Агеєвої

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок