Форма для невідворотного. Колонка поета та перекладача Остапа Сливинського

Форма для невідворотного. Колонка поета та перекладача Остапа Сливинського

Остап Сливинський, автор книги "Словник війни"
. Остап Сливинський. Колаж Суспільне Культура

У своєму есеї український перекладач та поет Остап Сливинський, автор книги "Словник війни", міркує про сором, майбутнє та говорить, як книжка про Голокост допомогла йому під час вторгнення.

Колись я думав, що мистецтво має розширювати межі існування, випробовувати можливості, бути лабораторією буття, прописувати різні сценарії, щоб ми змогли уникнути бодай найгірших із них.

Тепер я вважаю, що мистецтво може лише надавати форму невідворотному. Ось і все.

Мистецтво, яке намагалося працювати з майбутнім, провалилося.

Футуризм згорів разом із венеційськими гондолами, які закликав палити. Конструктивізм загинув під руїнами заводів, які вважав не заводами, а універсальними метафорами. Соціалістичний реалізм ніколи й не був живим, тому не мусив накладати на себе руки в подібний спосіб.

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук

Усе хоч трохи життєздатне мистецтво може працювати лише з минулим, яке є єдиним, що насправді неминуче.

Але це не означає, що мистецтво не має жодного значення для майбутнього. Бо мистецтво – і, здається, лише воно – може надати форму пережитому, а без цього неможливо жити далі. "Смуток, позбавлений форми, є безсоромним", – сказала якось Ганна Кралль, польська письменниця і журналістка.

Але існує проблема більша, ніж сором. Із пережитим, особливо тим, що травмує, взагалі неможливо впоратися, якщо не знайти для нього форми. Без форми воно є липким, як усі речі у світі Антуана Рокантена, героя Сартрової "Нудоти": воно поневолює, не відпускає, засмоктує в себе. Від нього неможливо не те, що відштовхнутися, а хоча б відірватися, щоб далі рухатися життям. Оскільки воно безформне, ним неможливо поділитися, щоб принаймні викликати співчуття. Бодай це.

Горе, позбавлене форми, викликає лише незручність, збентеження, розгубленість, зніченість. Воно стоїть над душею і мовчить.

Думаю про Чеслава Мілоша, який в окупованій Варшаві перекладав Шекспіра. Думаю про Олів'є Мессіана, який у нацистському таборі для військовополонених писав "Квартет на кінець часу". Думаю про наші концерти і поетичні читання у бомбосховищах. Це – як вправи піаніста, який вперто відстукує пальцями ритм на дерев'яній стільниці, як тренування гімнаста на чотирьох голих квадратах тюремної камери. Не втратити форми, не втратити її відчуття.

Більше нічого неможливо зробити, бо того, що сталося, вже не уникнути.

*

Текст виходить уривчастий, фрагментований, напевно, я таки втрачаю відчуття форми, замало тренуюся, вибачте. У мене проблеми з фокусуванням уваги, починаю говорити і не бачу кінця тексту, абзацу, речення. Пориваюся сказати те, для чого ще не підшукав слів. Так, незручно.

Час, який я проживаю – який ми проживаємо, – ще не укладається ні в які структури, як замерзлий пластилін – хоч рубай сокирою. Це – час нотаток. Сторінки, зошити, гори нотаток. Телефони, забиті нотатками, неякісними знімками, уривками аудіозапису. Можливо, колись це все укладеться в якісь форми, якщо не провалиться під власною вагою.

Розмови-нотатки, картини-нотатки, вірші-нотатки. Нотатки відвалюються від контексту, як багатолітня кора афіш і оголошень від стовбура рекламної тумби.

Чого вони стосуються? "Велосипед уцілів, просили не мити", – читаю нотатку в телефоні. Або: "Цифра IV – це група крові чи номер під'їзду?". З цього поки що не виходить ні вірш, ні есей, нічого не виходить. Воно лише накопичується, як браковані шматки мозаїки, які неможливо скласти докупи.

Найгірше: воно нічого не обіцяє. Може, все так і застигне, як вулканічна лава на місці ніколи не побудованого міста. На місці Помпей, які ніколи не існували. Сотні ненаписаних текстів, незнятих фільмів.

Я якось уявив собі таку антологію ненаписаних віршів часу війни: кілька тисяч порожніх сторінок, на яких лише зазначені дати, починаючи з 24.02.2022. Але хто буде читати таку антологію? Її хіба що можна виставити в музеї. У якомусь музеї безслідності.

Хейтспіч, суржик та мовна толерантність. Літературознавець Ростислав Семків про мову війни

*

У перші тижні великої війни я не міг бути вдома. Стіни дому ніби розчинилися, і не лише тому, що раптово очевидною стала їхня крихкість.

Усе – і вдома, і поза ним – стало ніби єдиним запаленим організмом, який треба було негайно рятувати. Поїти водою, робити масаж серця, витягати з-під завалів, розраджувати і слухати.

Кожна клітина цього організму боліла, будь-який рух чи слово могли завдати страждань. Ніколи ще світ довкола мене не був таким цілісним, злитим у болю і люті, стиснутим в одній точці.

Я дивився на площу перед залізничним вокзалом у Львові, через який щодня проходили і проїжджали десятки тисяч людей, як на ґанок війни: у кімнаті вже пожежа, а ті, що з'юрмилися тут – цілі родини і загублені самотні люди, тварини, якісь зграйки дітей, перелякані студенти-іноземці, вчорашні ґазди, які зібрали весь свій маєток у дві сумки, і мандрівники, яким війна накреслила лише один маршрут, колишні сусіди, які випадково зустрілися й уточнювали, хто в якому будинку, під'їзді і на якому поверсі живе, хоч ніхто вже ніде не живе, – усі вони ніби зависли над прірвою і гарячково вирішували: перечекати тут, доки все не закінчиться (ха!), чи їхати з країни, стрибнувши у воду цілком невідомого?

На кожному кроці ламалися життя, кожні обійми, рукостискання могли бути останніми. То було повітря кінця часів.

Я приходив сюди щодня, щоб годувати і поїти, допомагати простими порадами і слухати, і брав із собою рюкзак з усім необхідним на довгий час, бо знав, що можу вже не повернутися додому. Але все-таки щовечора повертався, дивуючись, що стіни ще стоять, що є світло і газ, що кіт, як завжди, лащиться і просить їжі.

У третій або четвертий вечір я почав читати.

Це було дивно і неочевидно. Мені самому читання в ті дні здавалося чимось небезпечним, воно загрожувало втратою контролю над реальністю, та й взагалі: ти читаєш, отже, якась дійсність для тебе важливіша за ту, в якій ти опинився і за яку несеш повну відповідальність?

Але я відчував, що… Ні, скажу інакше. Я знав: якщо не хочу з'їхати з глузду, мушу вийти поза межі власного життя, мушу перестати сприймати те, що відбувається тут і тепер, як абсолютний виняток (яким він і є в масштабах мого поодинокого існування): таке відчуття приголомшує, паралізує.

Я знав, що є люди, яких, можливо, уже немає серед живих, але які хочуть мені дещо сказати. Саме мені. Знав, що є книжки – про фільми на той час не могло бути мови, до того ж фільм важче сприймати як довірливу розмову двох людей, – які написані саме для таких часів.

Першою книжкою, яку я взяв до рук після 24 лютого 2022 року, були автобіографічні оповідання Іди Фінк, польськомовної єврейки, яка народилася на Тернопільщині й разом із сестрою пережила Голокост. Скажете: мало було жаху в реальності, ще й Голокост? Але ця книжка ніби вела мене за руку.

Героїня, яка переживає жахливі воєнні нещастя – облави каральних загонів поліції і шантаж, ґестапо, примусові роботи і, що найгірше, постійний пекельний страх за життя, – врешті-решт залишає одне просте, але важливе послання: змогла я, отже, зможеш і ти. Навряд чи на твою долю випаде щось страшніше.

А ще я читав, наприклад, вірші, які писав Чеслав Мілош в окупованій нацистами Варшаві. Скажімо, ось цей вірш із циклу "Світ":

За полем, лісом і за другим полем

Вода велика, біла, повна блиску.

На ній земля із золотим подолом

Занурена у море, наче квітка в миску.

"З вікна"

Як він це писав між обстрілами, вуличними облавами, у дні, коли безслідно зникали його друзі та знайомі? У час, коли ніякої перемоги над Гітлером навіть на обрії не було видно, і весь той кошмар здавався безтерміновим і безпросвітним? Я не знаю. Але в мене було – і є – відчуття, ніби він подає мені руку.

Природна історія руйнування. Фрагмент із книжки "Повітряна війна і література" В. Ґ. Зебальда

Можливо, це і є найважливіша місія культури, часто не помітна з перспективи так званих "мирних" часів: бути рукою, поданою в нещасті. Простягнута крізь часи й кілометри, ця рука знаходить того, хто її потребує; це не напучування, не повчання, не інструкція, не вимога, не заклик і не докір, а просто потиск, що виражає оте не висловлене у тексті Іди Фінк: "Змогла я, отже, зможеш і ти".

Ці подані руки творять ланцюг, що тягнеться крізь час, і найкраще, що можеш зробити, якщо захочеш подякувати: постаратися, щоб на тобі цей ланцюг не обірвався.

Простягнута рука не повисне в повітрі, бо – не обманюймо себе – ніколи не було і, швидше за все, не буде ніяких "хороших" часів. "Мир" – це мить затишшя, доки хтось перезаряджає зброю. "Мир" – це час, коли війна відступає від наших вікон, перестає бути нам чутною і видимою, займається іншими, щоб одного дня обов'язково згадати й про нас.

Ще задовго до 2014-го, коли війни для нас відбувалися "деінде", я почав читати балканців, насамперед боснійців. Тих, що пережили чотири роки облоги Сараєва, снайперський "відстріл" цивільних, геноцид свого народу, концтабори і катівні (навіть якщо ти не там, ти все одно там – після Ягідного, Ізюма, Херсона ми це добре розуміємо).

Я почав читати Сніжану Мулич, Семездина Мехмедіновича, Міленка Єрґовича: оповідання, щоденники, репортажі, книгу за книгою.

Чому? Може, мені було потрібне те відчуття крихкості світу, скороминущості візерунків повсякденного життя?

Я впізнавав ті панельні будинки, те життя, що було таким схожим до нашого, але вивернутим назовні, з розкиданими тельбухами – як шафа, в якій шукали невідомо чого: із такою сумішшю жалю і тривоги на наші міста сьогодні дивляться інші.

А може, я відчував, що невдовзі на руку, підставлену ними, нам теж доведеться спертися?

Так, вони знали, що простягають руку допомоги, розповідаючи; розуміли, що їхнє персональне пекло є одним із кадрів у безкінечному фільмі війни. Вони писали для нас.

Коли на Україну 24 лютого впали перші ракети, мені надіслала повідомлення Нерміна, знайома боснійська поетка.

То не були – як переважно в ті дні – вирази хаотичного співчуття з ледь стримуваними нотками реквієму. Вона знала, що ми вистоїмо, бо в нас немає іншого варіанту, як не було у них; і просто дала кілька корисних порад: вода, тепло, комунікація. А ще сказала: "Запам'ятовуй, якщо не зможеш записувати".

І я запам'ятовував, маючи руки, зайняті термосами з окропом, коробками з медикаментами; я подумки шукав форми пережитому і сам потроху повертався у форму.

Вони у практично відрізаному від усього світу Сараєві писали і говорили у пустку, творячи безконечне відкладене повідомлення. Ми ж маємо зараз таку акустику, якої не було ніколи в нашій історії. Так, широкосмуговий інтернет, а не хрипкі телефонні слухавки 90-х, як у них; так, відеозв'язок, а не телеграф і паперові листи. Усе це – теж на нашому боці.

"Вас чують, говоріть", – написала мені навесні Нерміна.

Наша оповідь виходить назовні, розштовхується, посуває тектонічні плити сказаного й написаного про нас і замість нас за багато століть; навіть коли дуже важко, ми мусимо знайти форму, повернутися у стрій слів.

Now or never. Цієї миті ми не вибирали – вона обрала нас.

І цей текст, який я зараз пишу – знаючи, що він буде прочитаний, – також, можливо, стане для когось рукою, поданою в тривозі. Від боснійської поетки Нерміни я передаю цей легенький потиск тому, хто колись опиниться серед свого невідворотного.

Текст став частиною проєкту "Вас чують, говоріть", що реалізується BookForum за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

BookForum – міжнародний літературний фестиваль та книжковий ярмарок, що відбувається у Львові з 1994 року.

Остап Сливинський – український поет, літературознавець та перекладач, автор книг "Зимовий король", "М'яч у пітьмі", "Полуднева лінія", "Словник війни" та ін. Мешкає у Львові. Лавреат чисельних нагород у тому числі за переклад книжки Ольги Токарчук "Книга Якова" (спеціальна відзнака жюрі Премії міста літератури ЮНЕСКО).

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок