"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"

"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"

"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"
Обкладинка: Оксана Гаджій

"Подорож книжки. Від папірусу до кіндл" Ірене Вальєхо розповідає про шлях у кілька тисячоліть, який книжка пройшла, щоб досягти сучасного і зрозумілого нам вигляду: через поле битви Олександра Македонського, віллу Папірусів під час виверження Везувію та палац Клеопатри, через перші відомі книгарні, ГУЛАГ, бібліотеку Сараєва та Оксфордський підземний лабіринт. Це повна історія одного із найважливіших засобів передачі знань, який і досі відчайдушно бореться за своє існування.

З дозволу видавництва "Лабораторія" публікуємо фрагмент із книги під назвою "Релігія культури". Ми вирішили, що цей фрагмент важливий, бо передає знайомий українцям дух часу, коли під час анексування грецьких міст люди почали шукати нової опори та у процесі зрозуміли, що залишитися вільними й незалежними їм допоможе, зокрема, освіта. Це час, коли культура для тогочасних греків перетворилася на справжнє релігійне вірування, а слово і книжки допомагали сягнути безсмертя.

Александр поклав початок глобалізації, запаморочливій і страшній. Доти греки здебільшого були громадянами малих держав, до яких належало одне місто з околицями й більше нічого. Кожна крихітна країна пишалася власною політикою і культурою, вони несамовито трималися за свою незалежність і часто влаштовували бійки з сусідами в ім’я любові до свободи.

Коли грецькі міста анексували до нових монархій, їхні мешканці масово осиротіли. Горді громади похитнулися, перетворившись із незалежних центрів на неозору периферію імперії. Ті, що вчора були громадянами, сьогодні стали підданими. Вони ще воювали між собою і розважалися союзами, угодами, третейськими судами й оголошеннями війни, проте після втрати незалежності боротьба вже не мала такого яскравого смаку.

Опинившись на межі порожнечі, вони не могли зачепитися за нові державницькі культури — щойно сформовані, авторитарні, загрузлі у династичних війнах. Кинуті напризволяще, греки почали шукати іншої опори. Вони наверталися у східні віроспо- відання, екзотичні ритуали, філософію спасіння. Дехто знайшов порятунок у новоствореній вірі: релігії культури й мистецтва.

Зіткнувшись із занепадом громадського життя, деякі люди вирішили докладати зусиль до навчання; здобувати освіту з надією залишитися вільними й незалежними у поневоленому світі; розвивати всі свої таланти до можливого максимуму; стати найкращою версією себе; ліпити свій внутрішній світ, ніби статую; зробити зі свого життя витвір мистецтва. Ця естетика буття глибоко вразила Мішеля Фуко, який досліджував греків під час роботи над "Історією сексуальності".

"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"
"Подорож книжки" переносить читача у культуру стародавніх цивілізацій та розповідає, як "Іліада" та "Одіссея" могли дійти до наших днів або як римським жінкам заборонялося писати книги та оприлюднювати їх. Фото: Unsplash

У своєму останньому інтерв’ю Фуко, захоплений цими античними переконаннями, сказав: "Я зауважив той факт, що у нашому суспільстві мистецтво перетворилося на щось таке, що належить предметам, а не життю чи людям. Чому пересічна людина не може перетворити своє життя на витвір мистецтва? Чому якась лампа чи бдинок можуть бути витворами мистецтва, а моє життя — ні?".

Ця думка не нова, але за доби еллінізму вона давала прихисток розгубленим сиротам втраченої свободи. У цей період "пайдея" — себто освіта у перекладі з грецької — перетворилася для деяких людей на єдину справу, якій варто присвятити життя. З плином часу значення цього слова набуло нових відтінків, і коли римлянам (таким як Варрон чи Цицерон) довелося перекладати його латиною, вони обрали термін "гуманітас". Він став точкою відправлення європейського гуманізму і його пізніших відгалужень. Відгомін цього сузір’я слів чутно дотепер. Ілюстровані енциклопедії визволили ту античну "пайдею" (це слово походить від вислову en kýklos paideía), яка досі лунає у всесвітньому багатомовному експерименті Вікіпедії.

Часом ми забуваємо, що ця прадавня віра в культуру народилася як релігійне вірування з містичною складовою та обіцянкою спасіння. Його адепти вважали, що у потойбічному світі душі обраних житимуть на лугах, зрошених свіжими джерелами, що там будуть театри для поетів, там водитимуть хороводи, влаштовуватимуть концерти й бесіди за столом вічного бенкету — ще й серед щедрих потоків вина. То мала б бути райська місцина для найбалакучіших філософів: там ніхто не дратувався б на них і не просив би вже нарешті замовкнути.

"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"
Книга також знайомить із маловідомими особистостями, які зіграли свою роль у розвитку книжкової справи — учителями, оповідачами, книгарями, перекладачами, рабами і бунтарями.

Ось чому на багатьох поховальних пам’ятниках — епітафіях, барельєфах чи статуях — можна побачити згадки про культуру померлих. Вони прощаються з земним життям у позах письменників, ораторів, філософів, поціновувачів мистецтва чи музикантів. Ці могили не належать, як вважали спочатку, людям інтелектуальних професій, викладачам чи митцям. Тепер ми знаємо, що здебільшого вони були торговцями, лікарями або чиновниками. Проте вони воліли, щоб їх запам’ятали у зв’язку з єдиним сюжетом: вони занурилися в інтелектуальну працю і тонкощі мистецтва — царини, котрі захищають музи.

"Єдине, що має цінність — це освіта, — пише в II ст. послідовник цього культу. — Всі інші блага — земні й дрібні, до їх пошуків не варто докладати великих зусиль. Дворянські титули — блага пращурів. Багатство — дарунок долі, вона його забирає і дає. Слава мінлива. Краса ефемерна; здоров’я непостійне. Фізична сила підвладна недугам і старості. Освіта — єдина з усього, що ми маємо, безсмертна і божественна. Адже тільки розум молодшає з літами й часом, який забирає все; розум додає мудрості до старості. Навіть війна, яка все змітає і відносить геть, наче буревій, не може відняти в тебе того, що ти знаєш".

Давні вірування розсипалися, зате безсмертя стало досяжним для всіх — через культуру, слово і книжки. Не забуваймо, що Александрійський музей, до якого належала велика Бібліотека, був храмом, у якому священник виконував ритуали уславлення муз. Думка про тих греків, які мріяли постукати у райські ворота, стискаючи в руках свої сувої, зворушує.

ХХХ

З III по I ст. до нашої ери обставини докорінно змінилися: книжки знайшли новий прихисток. Єгипетські папіруси проливають світло на те, що за доби еллінізму письменність ще не була всеосяжною, але вона значно поширилася й навіть вийшла за межі владного класу. Безперечно, багаті першими йшли до школи й останніми виходили з неї. Проте — принаймні в європейській частині Греції — діти вільних громадян мали більше варіантів початкової освіти, ніж за будь-якої іншої епохи (на це вказує шкільне законодавство Мілета і Теоса).

Відповідно до законодавства міста Теос, базову освіту надавали дівчатам і хлопчикам на рівних умовах, причому створюється враження, що ця практика була поширеною. Ба навіть більше: у багатьох містах на узбережжі Егейського моря та в Малій Азії існували розгалужені можливості освіти для дівчат із заможних родин — нарешті відкрилася шпарина, крізь яку можна побачити появу школярок і перших поколінь читачок.

Можливість здобути освіту ширилася неозорими географічними просторами. Можна було б укласти довгий перелік інтелектуалів, які народилися в малозначущих містах із лункими далекими назвами: Котіай, Євкарпія, Родіаполь, Амасья, Селевкія на Евлаї... Книгозбірні засновували не лише у столицях, як-от Александрійську бібліотеку і її суперницю, Пергамську бібліотеку. Скромніші заклади народжувалися й на периферії. У записі II століття до нашої ери, який знайшли на маленькому острові Кос, згадано по- жертви приватних спонсорів на місцеву бібліотеку.

"Навіть війна не може відняти того, що ти знаєш". Фрагмент із "Подорож книжки. Від папірусу до кіндл"
"Ірене Вальєхо елегантно досліджує, як стародавні сувої та рукописи заклали культурну основу Заходу" – The New York Times Book Review. Marten Bjork

У всіх куточках нових континентів, захоплених македонцями — Африки й Азії, — театри, гімнасії та книжки вказували на усвідомлення грецької ідентичності. Володіння мовою правителів, які читали Фукідіда і Платона, допомагало місцевому населенню піднятися на престижні посади. Звісно, завойовники нав’язували свою культуру, переконані в тому, що просвіщають дикунів. У такому далекому місці як Ай-Ханум, що в Афганістані, зберігаються грецькі тексти, вирізьблені на камені; поза сумнівом, вони дісталися туди на колесах книжок, які заїжджали щоразу далі.

Дещо впадає в око: на цих неозорих просторах письменники читали й цитували тих самих авторів: від Гомера до Арістотеля і Менандра. Чи не єдиним, що об’єднувало греків, які народилися у сучасному Ірані та Єгипті, дуже далеко від дому, було те, що вони вчилися писати й читати на цих книжках.

Порятунок цієї літератури й турботу про неї не можна було покинути напризволяще. Цими справами опікувалися мудреці, що мешкали у фантастичному книжковому лабіринті, зведеному в Александрії.

Ірене Вальєхо — докторка класичної філології та письменниця. Її робота зосереджена на дослідженні та популяризації класичних авторів. За книжку "Подорож книжки" отримала Національну літературну премію Іспанії.

Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою "Дім Європи".

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок