Перформативні читання п’єс є тією сферою мистецтва, яка може дуже швидко реагувати на актуальні події суспільства й доносити їх до різних аудиторій.
Центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center запустив театральний проєкт "Документ без назви", який розповідає про російську агресію, актуальний стан нашого суспільства та візії майбутнього.
У межах проєкту були написані дві п’єси: "Рибний шлях" Ольги Мацюпи та "Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії" Анастасії Косодій. Ці дуже різні роботи стали рупором українського голосу про війну. Прем’єра відбулася у Львові, а зараз п’єсу Анастасії читають у Чехії, Данії, Швеції, Нідерландах. Роботу Ольги також готують до показів за кордоном.
Про театр під час війни та тексти, які промовляють до європейського глядача, говоримо із драматургинею Анастасією Косодій.
- Анастасія Косодій родом із Запоріжжя, та останні три роки прожила в Києві. Повномасштабне вторгнення застало її в столиці. Наступного дня вона разом із друзями поїхала до Львова, на дорогу до якого пішло три дні. Далі вирушила в Берлін. Сьогодні живе між кількома містами, поняття дому вже не має чітко окреслених ліній.
Яких змін зазнала ваша робота і якими стали ваші тексти після 24 лютого?
Коли я поїхала з України, перші три місяці займалася організацією читань про війну. Я запросила Олю Мацюпу й ще дев’ятьох авторів із Театру ДраматургівОб’єднання представників української сучасної драми, співзасновницями якого є Анастасія та Ольганаписати тексти про свій досвід після російського вторгнення. Ми їх дуже швидко переклали на німецьку та англійську і прочитали у багатьох містах Німеччини, а також у Корте, Лондоні, Відні. Потім почалися більш довготривалі проєкти, і власне, Jam Factory Art Center запросили мене написати для них текст.
Ніколи не знаєш, чи твій текст хороший, до того моменту, як його напишеш. А зараз стало дуже важко писати, і це така постійна агонія.
З початку війни в Театрі Драматургів проводилося багато читань, і завжди було кілька векторів для поширення української культури. Окреме місце займає краудфандинг та збір коштів для різних військових потреб. Театр має невелике приміщення на Поштовій площі, де до запланованого відкриття саме завершувався ремонт. Зараз це такий хаб, куди ми запрошуємо колег, організовуємо події. Так у нас відбулася київська прем’єра вистави "Вона війна" Кості Васюкова із харківського театру "Публіцист". Тому, це хороший майданчик для презентації нової культури, з чим у Києві були завжди проблеми.
Як говорити про війну з іноземною аудиторією? Чи відрізняється комунікація про війну з українцями та з іноземцями?
Ми маємо розуміти, для чого ми комунікуємо про ці теми. Бо інтенція говорити про війну з українцями й з іноземцями абсолютно різна. Головне завдання української культури зараз — стати присутньою на європейській сцені, бо її досі дуже-дуже мало. Ми бачимо, як вливання великих коштів у російську культуру зумовило формування концепту її величі і важливості для багатьох європейців. Досі на кожному інтерв’ю мене питають: "Як же ми можемо заборонити Чехова, Достоєвського?" Хоча, здавалося б, нащо їм той Чехов і Достоєвський? Натомість українська культура для них не присутня, вони нічого не знають про неї. Можуть знати хіба що Жадана, який перекладався. І це винятки. Ми маємо створювати вартісні культурні продукти, за якими нас можна ідентифікувати. Поки що це максимум, який ми можемо зробити.
Коли я приїхала в Німеччину, директор одного з театрів здивувався: "Як так вийшло, що у вас шість перекладів німецькою мовою, коли ви все це встигли зробити?". Є великий пласт української сучасної драми, перекладеної німецькою мовою, але ніхто нею не цікавився дотепер.
За кордоном іноземці буває намагаються помирити українців та росіян через спільні перформанси. Чи то Папа Римський, який ініціює Хресну ходу, де українка й росіянка разом несуть хрест, чи то офіційні заяви високопосадовців, де звучить словосполучення "братні народи". Чи були у вашому мистецькому досвіді такі випадки, коли вас намагались звести з росіянами в одній події, дискусії чи виставці?
Регулярно перед тим, як погоджуватися на участь у дискусії, я перевіряю, чи там будуть росіяни. Було кілька разів, коли я бачила так званих "хороших рускіх" серед учасників і відмовлялася від дискусії. Кілька разів погоджувалася, але комунікувала попередньо з організаторами про те, що я висловлюватиму свою позицію зі сцени відкрито. І віддаю належне організаторам: вони завжди погоджувалися.
Наразі всі розмови про примирення я зводжу до того, що воно можливе лише після російської поразки, коли Росія буде розформована як держава і пройде той самий шлях, що пройшла Німеччина після Другої світової. Після цього дискусія закінчується.
Ще варто сказати про менш очевидні моменти взаємодії з росіянами. Це ті росіяни, які переодягаються в костюм українця. У цьому плані можемо згадати Сашу Денісову — народжена в Україні, але в серці російська драматургиня, яка все своє життя прожила в Росії, а після 24 лютого виїхала в Польщу. Вона переодяглася у вишиванку й почала писати українською у фейсбуці й нині, як я розумію, є суб’єктом української драматургії для польського театру.
Очевидно, що сучасні нації не є націями по крові, а націями політичними, і навряд націю можна поміняти зміною аватарки і зміною мови на фейсбуці. Але це відбувається, і ми маємо бути свідомі, комунікувати для своїх європейський партнерів. Що теж нелегко, оскільки з кожною пропозицією кенселингу ми стаємо все більше й більше емоційними для них.
Мистецтво під час війни. Як не зробити з цього естетику чи романтизацію?
Це питання на нас чекає в далекому майбутньому. Зараз набагато більше інших проблем. Починаючи з того, що зараз важко писати тексти й потім реалізовувати їх. Мені більше йдеться про те, у який спосіб дати цим текстам реалізуватися тут і зараз. Бо багато з них мають короткий термін придатності і повинні негайно доноситися до слухачів і глядачів.
Я не бачила проблем з естетизацією війни за останні 8 років в українській драмі чи в книжках. З цим більше проблем у росіян. Коли я ще слідкувала за російською драмою, у мене було багато питань до того, як вони намагаються говорити езоповою мовою, сховатися за метафорами. І врешті решт роблять естетику авторитаризму.
Твір Анастасії Косодій "Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії" — це текстова мапа української реальності після 24 лютого 2022 року. Пісні в очікуванні музики описують буденність війни, розбиваючи цю буденність на окремі складові-композиції, що розповідають про: сміливість та її відтінки — у рішенні тікати від війни та захищати від неї; роздуми про двадцяте сторіччя, поради тих, хто його пережив; 5 ранку як улюблений час росіян випускати ракети на українській землі; рутину щоденної переклички в месенджерах; фотофіксацію реальності в пам’яті смартфонів, оскільки скоро реальності може не стати; військовий сторітелінг у тіктоці; визначення часу під час ракетного удару; мрії про життя після (війни).
Як відбувалося написання цього тексту і як вам над ним працювалося?
Я сиділа в Берліні у дуже маленькій квартирі комунального будинку з великою спільною кімнатою. Я заходила туди й писала одну сцену за три дні. Усі вісім сцен походять із мого досвіду, але я намагалася зробити багатоголосся історій. Мої друзі впізнають там певні речі, якими вони ділилися зі мною. Є історія мами моєї хорошої подруги, яка евакуювалася з Ірпеня якраз у той день, коли почався наступ на Ірпінь, і вона мусила везти трьох котів, у яких не було переноски. Вона посадила їх у сумку, зробила там дірки й несла сумку з трьома котами до моста, який уже був підірваний. І там є історії інших моїх друзів. Є історія про мою подругу, яка зараз живе в Європі, її мама — в Мелітополі, не хоче евакуюватися, бо у неї там корова. Звісно, як можна лишити корову?
Це посттравматичний текст, що має типову драматургічну структуру, кульмінацію й розв’язку. Вісім пісень на вісім різних тем. Задум у тому, щоби зробити співтворіння з глядачами. Що, до речі, відбулося на одному з показів. У першій сцені є звертання до публіки: "Це наше спільне з вами творіння, ви можете придумати музику самостійно". Тоді одна з глядачок вийшла на сцену й зіграла коротку композицію через програму на телефоні. Було дуже красиво, я завжди про щось таке мрію.
Як ви можете сформулювати одним реченням меседж, який хотіли донести через цей текст?
Сама мета є в назві. Це текст для європейського глядача, який через дуже зрозумілі моменти доносить досвід українців. Я отримала кілька відгуків від європейських колег, яких текст зачепив, адже це не так легко зробити. Бо інструменти відчування в нас різні. Там, де ми хочемо додати трохи драматизму, вони відчувають кліше й перестають співчувати. Наприклад, працівниця німецького театру зауважила, що українці багато пишуть про своїх тварин, яких вони евакуювали. І це дуже зрозуміло німецькому глядачу, бо ми теж дуже любимо тварин і нам цей момент близький і зрозумілий. Мій текст побудований на таких маленьких деталях, де ти можеш себе співвіднести й не те, щоби поспівчувати, але зрозуміти досвід.
Які ви бачите проблеми українського театру під час війни?
Мене загалом бісить існування 90 % державних українських театрів, бо це компульсивно законсервовані інституції, які гниють роками із дуже посереднім репертуаром.
Бісить позиція багатьох театрів у Європі. Є ті, які зовсім не хочуть нічого робити, вони просто ставлять голуба миру собі на аватарку. Є ті, хто хоче дещо більше відзначитися, робить одне українське читання, на яке приходять п’ятнадцять людей і все, далі вони продовжують ставити Сєрєбреннікова. Словом, багато лицемірства, працюємо над його викоріненням.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
