Центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center запустив театральний проєкт "Документ без назви", який розповідає про російську агресію, актуальний стан нашого суспільства та візії майбутнього.
У межах проєкту були написані дві п’єси: "Рибний шлях" Ольги Мацюпи та "Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії" Анастасії Косодій. Ці дуже різні роботи стали рупором українського голосу про війну. Прем’єра відбулася у Львові. П’єсу Анастасії вже читають у Чехії, Данії, Швеції, Нідерландах, а роботу Ольги готують до показів за кордоном.
Перформативні читання п’єс є тією сферою мистецтва, яка може дуже швидко реагувати на актуальні події суспільства й доносити їх до різних аудиторій. Про театр під час війни та тексти, які промовляють до європейського глядача, говоримо із драматургинею Ольгою Мацюпою.
- Ольга Мацюпа родом зі Львова, та вже близько десяти років проживає в Любліні, Польща. Там же вона зустріла повномасштабне вторгнення. Каже, що дізналася про початок активних воєнних дій швидше за своїх рідних: зранку 24 лютого своїм дзвінком із Польщі повідомила їм, що Росія обстрілює українські міста. Сирени жінка вперше почула, як тільки перетнула кордон України: вони одразу сповістили її про те, що тут війна.
Яких змін зазнала ваша робота і якими стали ваші тексти після 24 лютого?
Драматурги одні із перших почали реагувати на війну через мистецтво. Ми писали короткі матеріали, фіксуючи власні переживання, спостереження, роздуми або просто документуючи те, що відбувається довкола. Така фіксація мені здається дуже важливою, бо пізніше все забувається і сприймається по-іншому. Ми планували гучно відкрити Театр Драматургів 12 березня в Києві, але фактично це відкриття відбулося розпорошено по різних куточках і майданчиках Європи та інших країн.
До слова, художній керівник і організатор Театру Драматургів Максим Курочкін зараз служить в лавах ЗСУ. Ми його усіляко підтримуємо. І завдяки цим читанням ми справді зібрали дуже багато коштів, які передали і для війська, і для різних гуманітарних волонтерських потреб.
Заповіт Юрія Косіна: "Шукайте красу в собі і у світі!". Пішов із життя великий майстер світлин
Чи доцільно творити мистецтво під час війни? Як воно може допомогти, а як може зашкодити?
Ми всі в одній бурі, але кожен у різному човні. Кожен по-різному сприймає ситуацію, має особливий досвід. Якщо мистецьке висловлювання містить у собі описи травматичних подій, для когось це може стати тригером та спровокувати ретравматизацію. Тому митці мають попереджати про подібні сцени. Проте є люди, які готові проникатися такими темами, щоби відрефлексувати свій досвід та емоції.
Як говорити про війну з іноземною аудиторією? Чи відрізняється комунікація про війну з українцями та з іноземцями?
Вважаю, що просування українського мистецтва й культури за кордоном — це теж фронт. Щодо Польщі, яка територіально та контекстуально до нас ближча, можу сказати, що в інтелектуальних мистецьких колах є страждання за російською культурою. На одній із дискусій після читань почалась розмова про те, що українське мистецтво не існувало чи принаймні не було видимим до війни.
Ми маємо бути свідомими колоніальних механізмів культури. Багато митців, які хотіли реалізуватися, були змушені працювати в Росії. Імперія побудована на тому, що відбирає найкращих з усіх куточків колоній. І ці механізми зараз припиняються, розвалюються. Ми мусимо бути видимими й говорити самі за себе, інакше за нас говоритиме хтось інший.
Мистецтво під час війни. Як не зробити з цього естетику чи романтизацію?
Естетизацію творять ті, хто сприймає тексти. Зараз наші з Настею тексти сприймаються по-одному, а через 10 років будуть відгукуватися зовсім по-іншому. Драматургічний текст — це відкрите полотно до режисури й різних інтерпретацій. Питання в тому, яку естетику будуть надавати цьому тексту? Зараз кожен сприймає твори через призму свого досвіду й пережитих травм.
Твір Ольги Мацюпи “Рибний шлях” — це антиутопія з елементами роуд-муві на тлі повоєнної кризи. Головна героїня Емма створює гербарій, де колекціонує зниклі види рослин і раптом помічає, що сухе листя і стеблини, як і її тіло, починають фотосинтезувати. Їй потрібно знайти і вберегти копії насіння зерен, які закопані в спаленому саду біля її знищеного дому. Це може врятувати людей від ще більшого голоду.
Для головної героїні та інших персонажів ця подорож може стати сплетінням непроговорених пострадянських історичних травм, а також пошуку ідентичності в постколоніальній і посткапіталістичній реальності. Однак єдине, що може залишитися на планеті, — це подекуди відновлені цикли природи в мандрівному європейському континенті.
Чому в п’єсі така велика роль відведена нафті?
Багато в чому геополітична ситуація зав’язана на тому, що нафта визначає ключові відносини між державами. Черчилль сказав, що нафта — це кров війни, кров цивілізації. З винаходом бензину світ змінився дуже сильно, люди отримали можливість долати великі відстані.
У тексті я заклала метафори пошуку власної домівки, оскільки Україна — це постколоніальна викорінена держава, де мало хто знає свій рід, або має цю стару хату, до якої повертається, як це заведено в західній Європі. І нафта — це певне чорне відображення, що теж пов’язане з моєю особистою історією. У моїх рідних теренах на заході України є нафтовий басейн. Там вирувало життя, але з часом усе занепало. Я приїжджала туди в село у 2018 році, звідки виселили прабабусю і прадідуся. Воно було таке занедбане, дуже віддалене. Це образ, який зі мною вже давно.
Ми багато говоримо про те, що треба відходити від цих ресурсів і шукати альтернативні джерела енергії. Але якщо забрати нафту й газ, багато що зміниться — ми не зможемо подорожувати й бути глобальними.
Що ви хотіли сказати глядачеві через цей текст?
У природі є таке явище — "цикл лосося". Ця риба народжується в річці, пливе в море, там полює, росте, а пізніше настає етап, коли лосось повертається до рідної материнської річки. Там відбувається нерест, така кривава оргія, і виснажені риби помирають. Знову народжується лосось, який пливе до моря, і все повторюється. Насправді це явище в природі майже зникло. Екологічні активісти намагаються відновлювати цикл, запускають лососів. Це складний процес, і для мене це така важлива метафора пошуку рідної річки, свого дому, власної ідентичності.
Також текст наповнений вегетативною символікою. Це така алюзія на нашу державу, на нестачу власної домівки. Мотиви калинової сопілки промовляють, що навіть після всього, після смерті, ми все одно будемо проростати, і нас так просто не знищити.
Римма Зюбіна: "У нас немає юридичної підстави позбавити звань артистів-колаборантів"
Як виникла ідея тексту "Рибний Шлях"?
Ідею такої п’єси я виношувала давно, ще з початку пандемії. Не так у контексті війни, як зміни клімату. Я мислила про кліматичну кризу, яка спричинить міграційну хвилю. У мене постав образ мандрівного континенту: усі колись стануть мігрантами й переїжджатимуть у пошуках прихистку чи хліба. Коли настала повномасштабна війна, було дуже складно перетравити всі історії переміщення. Перечитавши свідчення з Другої світової, я усвідомила, що ми в тій самій точці, коло замкнулося, усе повторюється. І все може повторюватися, незважаючи на міжнародне право і якісь домовленості.
Які ви бачите проблеми українського театру під час війни?
Це репертуар багатьох державних театрів, який не змінюється. Навесні багато театрів припинило діяльність, зараз усе відновлюється. Є така дискусійна думка, що в наступні роки ми отримаємо багато комедій, тому що люди захочуть дивитися щось легке. Але ми з цього жанру і не виходили. Засилля комедій притаманне більшості державних театрів, разом з російською класикою і дрібкою української класики. Зараз мало що змінюється. Особливо в театрах, які мали у своїй назві слово "російський".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
