Олександр Михед – письменник, куратор мистецьких проєктів, Член Українського ПЕН, солдат ЗСУ. 8 жовтня він відкрив 29-й Львівський міжнародний BookForum промовою "Мова війни". Суспільне Культура наводить без змін оригінальний текст автора.
Англійська версія промови за посиланням.
24 лютого Україна прокидається від вибухів, дзвінків і повідомлень: "Почалося".
Ми з дружиною Оленою четвертий рік живемо в містечку Гостомель, поблизу нас, у Бучі, менше року, у новому помешканні живуть мої батьки.
З самого ранку над нами літають російські гвинтокрили та винищувачі. Від обстрілів Гостомельського аеропорту у повітрі стоїть запах пороху і дим.
Ввечері 24 лютого нам із Оленою вдається евакуюватися з Гостомеля до рідного міста моєї мами – Чернівців.
Ті, хто їхали тієї ночі майже повністю паралізованими дорогами рідної країни, точно пам’ятають якою кривавою була повня тієї ночі. Ніколи до того і, сподіваюсь, більше ніколи знову, я не побачу такого місяця, що наче кровожерно прихилився до землі і його обличчя заляпало кров’ю.
Слова підводять мене. І я не можу дібрати правильних формулювань, аби переконати батьків виїхати з Бучі.
Вони проведуть під російською окупацією майже три тижні.
На п’ятий день вторгнення я засинаю у промерзлому спортивному залі побіля сотні чоловіків, які за своїм бажанням і покликом серця вступили до лав Збройних Сил України. Ніколи не тримавши зброю до цього, не проходивши служби, я маю лише одне бажання – навчатися і бути корисним для моєї країни. Бо під обстрілами російських ракет всі мої попередні досвіди здаються мені зайвими і непотрібними.
Мине ще кілька днів і через тиждень після вторгнення на наш будинок впаде снаряд окупантів, що остаточно поховає наше з Оленою минуле. Та найстрашніше, що під тими обстрілами на території нашого комплексу в Гостомелі, протягом усієї окупації лишатимуться десятки неймовірних сусідів, які щодня боротимуться за своє життя і життя тих, хто побіля них.
*
Що таке життя під час повномасштабного вторгнення?
Це відчуття, що смерть постійно ходить поруч. Щодня з’являються повідомлення про співробітників, які загинули. Друзів друзів. Знайомих. Військових, чиї інтерв’ю дивилися напередодні. Фотографів. Журналістів. Цивільних. Мирних.
Як каже співачка Саша Кольцова: "В Україні ми знайомі з кожним загиблим через пару рукостискань, саме тому кожна смерть ранить".
І на фотографіях вбитих людей із Бучі Олена впізнає тіло дивакуватого дідуся з сокирою, якого ми ледь не щодня бачили на ранкових прогулянках у нашому лісі.
Мапа ранкових зведень Генштабу Збройних Сил України – це мапа внутрішніх тривог та переживань за друзів, які проходять службу в лавах ЗСУ, і дивлячись на ці напрямки фронту, маю перед очима обличчя тих, хто там.
*
Війна – це зарубки трагедій, які неможливо забути і це мартиролог знищених міст і культурних пам’яток.
Що таке книжкова індустрія під час повномасштабного вторгнення?
Гинуть письменники, перекладачі, видавці.
Снаряди окупантів нищать склади видавництв.
Горять бібліотеки. Росіяни спалюють українські книжки та зачищають книгозбірні від "ворожої" літератури.
Видавництва припиняють роботу. Частина нішевих видавництв, які заснували ветерани АТО, закриваються, адже співробітники у повному складі вирушають на війну.
Продажі летять у прірву. Книгарні лише нещодавно відкрилися. Дорожчає папір і поліграфічні матеріали.
Сотні книжок, що мали вийти цьогоріч, не побачать світ. Покоління авторів і авторок не прийдуть в літературу.
Тисячі вимушених переселенців, які, можливо, вже ніколи не будуть займатися літературою, перекладом, мистецтвом, бо їм необхідно виживати. Або ж просто заново віднаходити цінність своєї творчої роботи у цьому залитому кров’ю багряному тумані війни.
"Він переїхав у Бучу". Поезія військовослужбовця Максима Кривцова
У перший місяць вторгнення я попросив виключити мене з усіх культурних проєктів, до яких був залучений. Тут неможливо мислити категоріями проєктного мислення, коли горизонт планування 15 секунд – саме через стільки часу оновлюється мапа повітряних тривог моєї країни.
Дедлайни проєктів за кілька місяців. Ви серйозно? Я людина без минулого, з сумнівним теперішнім і неодмінно щасливим, але дуже далеким майбутнім.
І якщо раніше я був переконаний, що у творі мистецтва мають бути певні позачасові патерни, які дозволять йому пройти випробування часом, то тепер постає ще вища вимога – пройти випробування геноцидом.
Скільки книжок не будуть варті перевидання, скільки фільмів і виставок знеціняться та виглядатимуть наївними чи здаватимуться анахронізмом. Скільки фільмів про війну ми не зможемо дивитися.
І скільки класичних творів української літератури стануть для нас близькими й зрозумілими.
*
Ключове поняття, про яке я думаю від першого дня вторгнення, – це мова війни. Що ми робимо з мовою? Що мова може зробити з нами?
Мова війни – пряма, як наказ, що не може мати подвійного трактування чи якому необхідне якесь уточнення. Ми говоримо чіткіше, простіше, рубаними фразами, економлячи час одне одного і насичуючи розмову інформацією. Без плачів. Без риторичних питань.
У цивільні розмови вже давно проникло армійське підтвердження почутої інформації – "плюс", аналог англомовного roger that.
За тиждень до початку повномасштабного вторгнення по всій країні з’явилися бігборди з написом "4.5.0" – вираз, що на армійському сленгу означає "все добре". Саме цю комбінацію цифр мають доповідати на постах по рації щопівгодини, а в нічний час і кожні 20 хвилин.
Мова війни – це потік мовлення, в якому говорить травма. Травма не може мовчати.
Мова війни — про повернення до найпростіших засобів комунікації.
Медики на полі бою, за відсутності маркера, рекомендують писати час встановлення турнікета на уражену кінцівку просто на чолі пораненого побратима його ж власною кров’ю.
Батьки пишуть маркерами на спинах маленьких дітей – імена, адреси, телефони.
Якщо загубляться. Батьки чи діти.
Якщо будуть вбиті. Батьки чи діти.
Війна про саморобні могильні хрести і спроби зафіксувати хоча б щось, що знали про загиблих.
Як писаний від руки лист із Маріуполя: "Передайте: Діма, мама загинула 9 березня 2022 р. Померла швидко. Потім будинок згорів. Діма, вибач мене, що не вберіг. Я маму поховав біля дитсадка". Далі схема, як знайти могилу. І нижче: "Я тебе люблю".
Часто на хрестах написано просто "Невідомий".
Якщо людину розстріляли в автівці і про неї не знали нічого, то замість хреста прибивали просто номерний знак машини.
По Маріуполю розвішані ватмани, всіяні написами – рідні шукають рідних. Люди шукають людей.
"Ваш син живий!!! Він у хрещеного!!!".
"Мама, я вдома. Твій дім не згорів! Чекаю. Якщо поїду, ключі у т. Ніни. Доча".
"Юра, зайди додому. Мама дуже переживає. Тато".
Наприкінці квітня ми всі дізналися про звільнене від окупантів село Ягідне, поблизу Чернігова.
360 жителів села провели у неопалюваному підвалі школи без електрики 25 днів.
Площа приміщення – 76 квадратних метрів.
Найстаршій жінці у підвалі – 93 роки.
Наймолодшій дитині – 3 місяці.
Найміцніші чоловіки — таких було близько 30 — спали стоячи. Щоночі шарфами прив’язували себе до шведської стінки, аби займати менше місця і дати простір хворим та немічним.
Росіяни не дозволяли ховати тіла загиблих. Деякий час вони ще лежали серед живих.
На вхідних дверях підвалу, які окупанти тримали закритими, люди розграфили календар і вугіллям на стінах по обидва боки від дверей вишкрябували дві колонки дат і прізвищ.
Права колонка – десять імен тих, хто загинув через умови життя у підвалі.
Ліва колонка – імена сімох людей, убитих росіянами.
Останній запис у календарі на стінах підвалу – "Наші прийшли".
"Мені знову снилося, що я цілувався": письменник і військовослужбовець Артем Чех про будні війни
*
Мова війни – це слова, якими люди прощаються.
Коли я пишу цей текст, приходить повідомлення від мого друга, який вступив до лав Збройних Сил.
Він вирушає на завдання, з якого живими повернуться не всі. Він просить передати дружині і дітям слова любові та якщо з ним щось станеться – це не помилка. Він свідомий того, куди вони вирушають. Але все це не намарно. Все це має сенс.
Він любить музику. Комунікує музикою. Він надсилає посилання на трек, під який він йтиме в бій.
Коли пишу ці рядки, на ріпіті грає цей трек. AC/DC Thunderstruck.
Я слухатиму її доти, доки не отримаю від нього повідомлення.
"Живий". Або хоча б "+", "++".
*
Минає восьмий місяць вторгнення. Лише кілька тижнів тому я зміг знову почати читати. Ніби знову навчився ходити.
Під час повномасштабного вторгнення Росії мені складно повірити в художню вигадку. Я не вірю в можливість ескапізму у вигаданий світ, коли твоя єдина реальність твого єдиного життя палає.
Мистецтво, звісно, може втішити.
Та у мистецтва нині є щоденне призначення – бути хронікером. Безжально фіксувати кожен злочинний крок, кожен вчинок російських окупантів.
Реальність нонфікшн, документальне кіно, в якому не може бути ні монтажу, ні навіть кольорокорекції.
Ми маємо вижити, аби свідчити і не дати забути про злочини Росії.
Чим більше вони нас вб’ють, тим більше нас свідчитиме про їхнє зло.
*
Нашу позицію щодо відмови від російського контенту і від російської культури, в тому числі і класики, яку вони самі звикли називати виключно "великою", інші країни вважають надто радикальною. Організатори фестивалів прагнуть об’єднувати українських і російських митців в одних панелях, дискусіях, антологіях. Організатори фестивалів не розуміють, що Росія для нас – це людожер, терорист і ґвалтівник.
Росія – це військовий злочинець, який не може вести війну проти Збройних Сил, а лише виключно проти мирного населення. У них немає стратегії. Лише заборонені міжнародними конвенціями боєприпаси та ракети, що летять вбивати цивільних.
Коли я пишу ці рядки, Росія знову провела безглузді референдуми, оголосила мобілізацію і тисячі росіян, яких влаштовували десятки тисяч вбитих українців, знищені міста і війна, яку так комфортно називати "спецоперацією", намагаються втекти від мобілізації. І трактування світом росіян, які підтримують анексію Криму, вважають так звані ЛНР та ДНР російськими територіями і десятки років мовчазно спостерігали формування тоталітарного рашизму, сприймання їх як "жертв війни", "вимушених переселенців", "жертв режиму" – це все урівняння жертв і насильника. Нівелювання трагедії українського народу, спричиненого діями тоталітарної Росії.
Коли я пишу ці рядки, українські біженці в Фінляндії просять допомоги – в притулок, де проживають чимало жінок із дітьми з Маріуполя, Ізюма та інших міст, хочуть підселити чоловіків-росіян, котрі втекли від мобілізації. Влада жодних проблем у цьому не вбачає. І це реальність ретравматизації, крізь яку нам доведеться проходити десятиліттями.
*
На денце нашого тривожного наплічника Олена поклала практичний порадник, як відбудувати цивілізацію після апокаліпсису. Як налагодити виробництво води в домашніх умовах, як видобувати електроенергію, як добувати їжу.
З кожним днем все частіше говорять про можливість застосування росіянами ядерної зброї.
І коли я пишу ці рядки, здається, ми пройшли стадію прийняття – це може трапитись, ну, і ок. Своїми силами цю загрозу маніакальної імперії нам не відвернути. Лишається жити.
Я все запитую знайомих, хто цікавився цим питанням: ядерний удар – це як? Це скільки? Це одне місто? Це район? Це мінус район Києва, типу Оболоні чи Троєщини? Чи це обласний центр, типу Житомира чи Тернополя?
Читаю про наслідки ядерного удару по Гіросімі. Читаю про наслідки Нагасакі. І скільки мені не доводилося дізнаватися про людське зло – щоразу застигаю у подивуванні. Я не можу звикнути до думки, що після Аушвіца, Нагасакі, після Гіросіми, після Бучі, Ізюма та Маріуполя – є життя.
Яким би це життя не було.
Не можу повірити, що людська свідомість здатна вмістити таке зло.
А тим часом знайомі волонтери закупляють спеціальні таблетки йоду, які необхідно прийняти одразу після ядерного удару.
Бо якщо вже щось мене вчить це вторгнення – яким б песимістичними не були прогнози, Росія завжди зробить ще гірше.
Ну, і якщо вціліє наплічник, то нонфікшн з інструкцією по відновленню життя ми маємо.
Десь там, по ядерній зимі наступить ядерна весна.
Чим більше вони нас вб’ють, тим більше нас свідчитиме про їхні злочини. Бо є зло, про яке ніколи не можна забувати.
*
Що таке буття під час повномасштабного вторгнення?
Це щоденне торування шляху крізь пекло. Це втрати найдорожчих. І оплакування загиблих, яких ти ніколи не знав, але відчуваєш їх, мов рідних. Бо ми всі – одне.
Буття під час повномасштабного вторгнення – це щоденне очікування повідомлень від рідних.
Як тоді, коли днями чекали смсок від моїх батьків із окупованої Бучі. І врешті приходило одне коротке слово: "Живі".
Як тепер чекаю повідомлень від побратимів. Лише один короткий символ, за яким життя.
"+".
"++".
Окуповані території будуть вільні. Росія – покарана. І зло не забуте.
Слава Збройним Силам України. Слава Україні.
Читайте нас у Facebook та Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
