25 квітня вийшла нова публіцистична книга Олександра Михеда "Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід". Автор провів масштабне дослідження історії, культури та людей з 6 міст Донецької та Луганської області, щоби сформувати власну думку про так звану "донбаську ідентичність". Подорож у минуле, аналіз сьогодення і спроба змінити майбутнє – все необхідне, щоб заглибитися в тему і побороти нав'язані ззовні стереотипи.
Олександр Михед – український письменник, літературознавець, куратор мистецьких проєктів, сценарист декількох сезонів освітнього дитячого мультика "Книга-мандрівка. Україна" і автор 7 як художніх, так і нон-фікшн книг.
Робота над "Я змішаю твою кров із вугіллям" почалася в жовтні 2016 року – тоді Михед вперше вирушив у робочу експедицію на схід країни. Це скорочує дистанцію між оповіддю і читачем, для якого тема Донбасу може здатися або повністю вичерпаною, або складною для розуміння.
За тиждень спостережень і розмов з місцевими у Михеда накопичилося 30 аркушів дорожніх нотаток. Вони стали фундаментом для щирого дослідження життя, легенд, звичаїв, традицій, принципів, поглядів і думок жителів Донбасу. Пошук історії, що має об'єднати українців, які через війну та з багатьох інших історичних передумов розійшлися по два боки однієї барикади: "ми" і "вони". Подорож тривала рік.

Костянтинівка, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут. Шість різних за настроєм міст. Кожне зі своєю історією, своїми конфліктами, шрамами радянського режиму на мисленні та деформованою картиною світу. Де прояви "ідентичності" вважаються ворожими, а найменший натяк на зміни викликає неконтрольовану агресію.
Крім дорожніх нотаток, ретельно зафіксованих спостережень, підслуханих розмов, роботи в архіві та біографій персонажів, кожен з яких фіксував історію Донбасу або залишав у ній власний слід – книга складається з шести розмов з уродженцями Сходу: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Вони не з чуток знайомі і з географічної місцевістю, і з ментальністю людей, і з війною, яку деякі дотепер називають "громадянською".
Сергій Жадан:, письменник "Ідея віднаходження українства. У цьому — єдина надія для нас усіх. Що більше людей, мов бджілки, будуть знаходити для себе пилок українства, то більше шансів, що тут якось стабілізується ситуація".
Уявіть, ви приїжджаєте поїздом у незнайоме місто. Виходите на привокзальну площу і біля кіоску або кінцевої зупинки транспорту починаєте прислухатися до голосів навколо. Вони звучать по-різному, різними мовами та на різні теми. Транслюють різні політичні погляди, відрізняються за категоричністю, настроєм. Погляд двох людей на одну й ту саму подію кардинально різний. І в цьому головна особливість виконаної автором роботи.

Тут якщо колись й існувала "чорно-біла" мораль, то давно змінилася до невпізнання. Реальність додумали, переказали, сховали під купою людських слабкостей. Кожен співрозмовник – джерело і причина видозміненої правди. Тому для Михеда істина перебуває десь між рядків. У тих самих випадково кинутих фразах на вулиці, в таксі, на чужих кухнях. Підслуховувати чужі розмови, виявляється, є ефективним інструментом дослідника.
Світлана Алексієвич, письменниця, у Нобелівській промові: "Завжди мені боліло, що правда не вміщається в одне серце, в один розум. Що вона якась роздроблена, її багато, вона різна, і розсипана по світу. <...> Що я роблю? Я збираю повсякдення почуттів, думок, слів. Збираю життя свого часу. Мене цікавить історія душі. Побут душі. Те, що велика історія зазвичай оминає, зневажає".
Для чого це потрібно? Основне завдання Олександра як дослідника – знайти та сформулювати міські міфологеми. У випадкових розмовах, архівних матеріалах, у бібліотечних записах, фотографіях і щоденниках Марко Залізняка. Історії, що знайомі тільки місцевим. Історичні особистості, іменами яких називають вулиці. Завдяки цьому знанню реально відстежити причинно-наслідкові зв'язки в історії регіону і навіть знайти пояснення тому, що відбувається сьогодні.
Це дозволяє торкнутися різних, але завжди важливих тем, включаючи "пошук ідентичності", причини "пацанського" менталітету, боротьбу з внутрішньою картою стереотипів (уявлень про власну країну та її жителів). Є навіть в книзі головний антагоніст – Радянський Союз, чия естетика, за словами художниці Марини Абрамович, "ґрунтується на чистісінькій потворності".

Радянська ідеологія формувала пролетарський дух Донбасу, але після розпаду СРСР люди залишилися ні з чим. Не залишилося національних ідей чи смислів, на фундаменті яких регіон може продовжувати розвиватися. Навіть сьогодні можна провести паралелі між злочинами бойовиків на "непідконтрольних територіях" і діяннями революціонерів сто років тому.
Олена Стяжкіна, письменниця: "Радянська влада не переймалася тим, якою насправді була історія цих територій. Для неї це була зручна tabula rasa, на якій можна було намалювати будь-що".
"Я змішаю твою кров із вугіллям" – це акт рефлексії в обгортці літературного репортажу (і художніх роздумів тут удосталь, дається взнаки досвід автора). Це нагадування про важливість прийняття свого минулого (його перемог і поразок) та нагадування про надзавдання культури, без якої люди приречені на невігластво, схильні до ворожих маніпуляцій.
При цьому книга дбайливо, порціями, насичує читача інформацією. Не травмує "шокуючою правдою", не таврує жертв і не тисне на жалість. Вона не стане насильно змінювати вашу картину світу, мапу стереотипів, проте надасть достатньо інформації, щоб ви самостійно перевірили моральний компас на міцність. Допомагає, за необхідності, сформувати переконання, але завжди розмовляє з читачем на рівних.
Зрештою, це оповідь про передумови сьогодення. Книга Михеда пояснює, як в одній і тій самій країні могли відбутися Революція гідності та війна на Донбасі. Лунають між рядками та сторінками слова "Ніколи знову".
Читайте також: "Письменник Олександр Михед про те, як класичні сюжети потрапляють у масове кіно"