Гітлер і Сталін – два, мабуть, найвідоміші тирани XX століття. Хоч вони й перебували в опозиції один до одного, все ж були втіленням єдиного принципу авторитарної влади. Злочини сталінського режиму не менш жахливі, аніж нацистського, та за цими двома лідерами люди чомусь йшли до кінця.
Лоренс Ріс 30 років шукав згадки щодо подій Другої світової – і вмістив у своїй книзі "Гітлер і Сталін" сповіді тих, хто були свідками правління двох тиранічних історичних постатей. На основі розповідей солдат Червоної армії та вермахту, цивільного населення та навіть тих, хто перебував у найближчому оточенні до Гітлера і Сталіна, Лоренс Ріс зміг передати залаштунки кривавого протистояння, таємних політичних процесів та нещадних доленосних рішень.
Дослідження Лоренса Ріса вийшло у видавництві "Лабораторія" в перекладі Катерини Диси.
Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент із книжки "Гітлер і Сталін" про трагедію Бабиного Яру.
Невдовзі по тому, як німці ввійшли в Київ, вони взялися за місцевих євреїв. Вікторія Іванова тоді була дитиною і жила в Києві. Вона згадує, як німці розвісили оголошення про те, що євреї мають зібратися в зазначений день вересня, взявши теплі речі. "Євреї, які побачили слова "теплі речі", вирішили, що їх не розстріляють, – розповідає Іванова. – Їх кудись евакуюють або перевезуть в інше місце… А євреї були дуже слухняні й, звісно, виконали наказ німців".
Хоч як трагічно, але німці мали інші плани щодо євреїв. Під час однієї з найсумнозвісніших акцій Голокосту київських євреїв відвели до Бабиного Яру, що за пʼять кілометрів від центру міста, й убили. Іванова з матір’ю вирішили ризикнути й не приєднуватися до інших, хоч за нацистським визначенням вони були єврейками. Але бабуся Вікторії зробила, як наказали німці.
"Втрата змушує рухатися вперед" – пояснює психотерапевт Володимир Станчишин
Вікторія з матір’ю дивилися, як по всьому місту збираються євреї: "Мама боялася наближатися до бабусі, своєї матері, бо не хотіла себе видати. Ось чому ми стояли на іншому боці вулиці. Але я перебігла через вулицю й стала біля бабусі, а вона тримала однорічну дитину, свого онука… Я перебігла через вулицю й поцілувала бабусю, а тоді побігла назад. Пам’ятаю юрбу євреїв, серед яких були старі й молоді люди, діти, — усі вони йшли в напрямку Бабиного Яру. Вони не знали, що їх розстріляють. Деякі з них, можливо, здогадувалися, але більшість не думала про страти… Пам’ятаю, як бабуся проходила повз нас і сказала мамі: "Я пішла". І зникла в натовпі".
Коли євреї дійшли до Бабиного Яру, українські колаборанти допомагали здійснювати розстріли, але спланували вбивства саме німці. Курт Вернер, один із членів зондеркоманди 4а, згадував: "Кожна наступна група євреїв мала лягти на тіла вже застрелених. За євреями стояли стрільці й убивали їх пострілами в потилицю. Я досі згадую абсолютний жах на обличчях євреїв, коли вони, підійшовши до краю ями, бачили тіла. Багато євреїв кричали від страху. Неможливо уявити, які сталеві нерви треба було мати, щоб продовжувати цю брудну роботу. Це було жахливо". Лише за два дні, 29-30 вересня, німці з допомогою колаборантів убили понад 33 000 євреїв. Це було масове вбивство невинних цивільних, рівного якому (поки що) не було на війні.
"Той час люди вже хочуть забути. Я збожеволію, коли забуду": репортаж Войцеха Тохмана про війну в Боснії
Діна Пронічева була однією з тих небагатьох, кому вдалося втекти з Бабиного Яру. Вона впала у яму з убитими за мить до того, як в неї вистрелили, і вдала мертву. У вирі розстрілів серед оголених тіл вона лежала непомічена. Пізніше вона спробувала втекти, але побачила неподалік, як "семеро чи близько того німців привели двох молодих єврейок [іще живих]. Вони спустилися ближче до ями, знайшли рівне місце й по черзі ґвалтували тих жінок. Вдовольнившись, вони зарізали їх ножами… Й лишили тіла, як були, голими, з розсунутими ногами".
Не так давно дослідники почали аналізувати злочини, пов’язані із сексуальним насильством, учинені німцями та їхніми колаборантами. Дослідження доводять брехливість тверджень, що окупаційні війська нібито утримувалися від таких звірств через ідеологічні обмеження нацизму. Правда в тому, що ця війна була ница й брудна в усіх проявах.
Статеві контакти між німцями та євреями чи слов’янами були офіційно суворо заборонені. Але за дотриманням цього правила особливо не стежили. Наприклад, есесівець Карлгайнц Бенке після війни зізнався, що мав секс із "гарною молодою українкою чи росіянкою" в місті на схід від Києва. Він писав у щоденнику, що "виліз" на неї разом з "багатьма товаришами". "Покаранням" Бенке за цей "расовий злочин" було лише те, що його пів року не підвищували.
Бенке стверджує, що жінка погодилася на секс, хоча про яку згоду могло йтися за таких обставин, важко собі уявити. Він розповідав: "Ми чули, що є такий дім і там це можна зробити. Тож четверо чи п’ятеро з нас пішли туди. Ну гаразд, ми заходили по черзі. Як буває в юнацькі безтурботні роки. Навіть не замислювалися про це". Він стверджує, що разом з товаришами дав жінці "шоколад" як плату за секс. "Я до сьогодні пам’ятаю запах її парфумів, і коли я відчуваю подібний запах, я кажу собі: "Пахне російською повією!" Можливо, це жорстокі слова, але я досі пам’ятаю той запах. І ми з’ясували, що росіянки чи українки не були "істотами нижчої раси", а, знаєте, були такі ж гарні, як і наші жінки. Не грубої, а просто міцної статури, але все одно гарні жінки".
Вікторія Іванова та її мати знали про масові вбивства в Бабиному Яру вже за кілька годин по тому, як вони почалися. "Усі знали, що там відбувалися розстріли, – розповідала вона. – Таке неможливо приховати. Інформація ширилася містом дуже швидко". Вікторія з матір’ю переховувалися в друзів. В одній квартирі їх ховали у кімнаті, вхід до якої затуляла величезна платтяна шафа. "Тож коли німці зазирали у квартиру, вони бачили в одній кімнаті п’ятьох чи шістьох людей і не здогадувалися, що там була ще одна кімната. Ми жили в постійному страху. Мали пережити весь цей кошмар. Звісно, я як дитина тремтіла й чіплялася за маму, і я знала, що вони будь-якої миті могли увійти до тієї кімнати й одразу ж розстріляти нас і людей, які нас ховали. Це тривало три роки".
Вікторія Іванова добре розуміла, як по-різному під час війни поводилися українці-неєвреї: "Серед українців були люди, які рятували євреїв, а були ті, хто зраджував їх, тож населення ніби розділилося надвоє". Урешті-решт, німці вбили її матір, бо один із сусідів доніс на неї. "Звісно, в мене були подвійні відчуття, – сказала вона, – адже мене врятували українці… [але] я ненавиділа тих, хто зраджував наш народ. Я цих людей зневажала".
"Хіросіма", Джона Герсі: історії людей, які вижили під час і після вибуху атомної бомби
Однак найбільше Вікторія звинувачувала німців за те, що вони принесли цей кошмар в Україну, й заподіювали зло українським євреям: "Я вважала їх тваринами на кшталт собак. У мене вони асоціювалися з їхніми вівчарками. Ми так і називали їх – німецькими вівчарками, тому що людина, яка може вбити іншу людину, – як собака, натренований ловити людей і вбивати їх".
Гітлер особисто не вбивав матері Вікторії та інших київських євреїв, так само як і Сталін особисто не бачив, як помирали українці під час Голодомору 1930-х років. Але вони обидва були винні у цих злочинах. Усі ці завдані страждання були породженням ідеологій, які вони проповідували. Сталін безжально провадив свою політику реструктуризації сільського господарства, хоч знав про те, що її наслідком стали численні смерті, а Гітлерів світогляд вимагав так чи інакше знищити радянських євреїв.
Ідеологія – це лише слова, але ті страждання, яких вона завдає, – вони справжні.
Читайте нас у Facebook та Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
