"Мені знову снилося, що я цілувався": письменник і військовослужбовець Артем Чех про будні війни

"Мені знову снилося, що я цілувався": письменник і військовослужбовець Артем Чех про будні війни

"Мені знову снилося, що я цілувався": письменник і військовослужбовець Артем Чех про будні війни
Ілюстрація Ніки Назаренко

У серії художніх нарисів "Нотатки військових" захисники і захисниці з різних точок України, люди з військовим досвідом з передової і тилу розповідають про свої спостереження. Їхні історії — не завжди про битви, але вони допомагають краще зрозуміти війну.

Ділимося дописами письменника й військовослужбовця Артема Чеха. У своїх постах автор описує своє дозвілля під час служби, ділиться роздумами, які поволі перетікають з реальності в мрії й назад. Оригінальні тексти наводимо без змін.

22.06.22

— Форресте, ти вже вирішив ким станеш, коли виростеш?

— Так, я стану прикордонником.

Лісові мережі та широкі луки, що їх рвуть на шмаття річки і заплави, — це все, що в нас є. Більше і не потрібно. Більше — це було б занадто. А так маєш той свій простір і зону відповідальності, а разом із тим — свою добу, яку ділиш лежанням в льожці та спробами зловити інтернет. І ця доба — вона вся твоя, від ранку до ранку, з лісом, луками, дичиною і поодинокими пострілами з-за ріки. За рікою — Дика територія. Хто грав у "Сталкер", той знає цю локацію. Там можна зустріти будь-кого, і рідко коли той будь-хто назветься другом.

Перевіряєш кулемет, заряд на тепліку, вміст кружки з кавою на предмет комах, марно намагаєшся відігнати комарів і мошку, наминаєш німецький сухпай, вдивляєшся у замилений горизонт. Усміхнено зиркаєш на берці — на цей раз ти взув свої, не переплутав. І навіть підписав їх двома латинськими літерами "CH".

От і минуло кілька годин. Але твоя доба не так скоро закінчиться. Ще є час думати. Так багато, що це втрачає будь-який сенс. Який сенс так багато думати? І в тебе ще стільки часу, що невідомо, чи закінчиться він колись. І стільки простору перед тобою. І стільки бажання охопити його, відчути, всотати в себе, розчинити його в собі і стати з ним одним цілим. І назвати його Простір Чех.

А там, за рікою, невідомі стежки і темні ліси, а там за рікою колись стояла арта ворога, і на тому місці мають бути пороха. З‘їздимо якось позбираємо.

Звісно, з’їздимо. Звісно, позбираємо.

Про жарти, втрати й PlayStation: кілька сторінок військового щоденника Олекси Мельника
Нотатки військових: Артем Чех
Фото: Facebook Artem Cheh

28.06.22

І справді — легко сплутати розчарування з істиною. Якщо ти мрійник.

Нинішня ситуація, вирішення якої всі ми так прагнемо (перемога, звісно ми говоримо лише про перемогу) поза категорією мрій. Дивно мріяти про вирішення воєнної проблеми. Можна бажати, досягати, битися, прагнути, знову ж таки. Але так щоб мріяти?

Я не мрію, щоб закінчилася війна. Я цього прагну (перемоги, звісно, перемоги). Але як затятий мрійник я мрію про певні дотичні до перемоги речі. Життя після і життя замість. Відсутність повинності, право вільно розпоряджатися своєю свободою, можливість безпечно пересуватися країною від Чопа до Ізварине. Бути з тими, з ким хочеться бути. Бути тим, ким хочеться бути: безрідним космополітом, упередженим скептиком, неврівноваженим фріком, малохольним авантюристом, коханцем, що не контролює свою ширінку, чи сп‘янілим від опіуму туристом у небезпечних азійських країнах. Не читати щодня некрологи, не лити сльози за тими, кого ніколи не знав, не питати дозволу на переміщення, не носити бронік, не розписувати пости, писати не про війну, а про кохання і подорожі, не бачити облич жорстоких людей, які ще вчора називали тебе другом і мріяли про випадкову зустріч після війни в аеропорту Франкфурта чи Стамбула… а якщо заманеться, то взагалі не бачити ніяких облич.

А ще я мрію про подорож Америкою. Від Меріленда до південно-західного Міссурі. Можна й на конях.

Про це я можу мріяти. Так і роблю.

Цікаво, чи був Сартр мрійником?

06.07.22

Це фото я зробив після семи нічних годин в льожці. Хтось до мене в ній їв копчену рибу, і рукава моєї фліски провонялся цим нестерпним запахом, що асоціюється в мене з червоною немитою шиєю і жовтими опухлими пальцями. До того ж я вбив близько півтори тисячі комарів. Я порахував кількість вбитих за 15 хвилин, і вивів це число.

Наді мною літав сокіл, поруч бабрались брунатно-бурі бобри й бігало сімейство тхорів. В метрі від мене сидів Худя. Він не бачив тхорів, бо у тєплік дивився я. Так часто, що розболілося око. А потім розвиднілося, і я зробив це фото. А ще за півгодини зійшло сонце, і я почалапав спати. Перед тим, щоправда, довго і затято мив руки. Здавалося, що запах копченої риби став запахом мого тіла. І що це в мене немита червона шия і опухлі жовті пальці. Але ні, лише фліска — в прання її!

На сніданок я їв гречку, хумус, сир, оливки і помідор. Важливо завжди мати сир і оливки. Важливо мати стратегічний запас сиру і оливок. Особливо сиру. Брі, шевр, козячий олд, камбоцола, литовський джугас і навіть "сир твердий"… з сирами можна споживати будь-яку їжу.

А потім я знову пішов на пост. І тихо грала боссанова, і насувалася гроза. Я відправив дружині фотографію, яку зробив після семи нічних годин в льожці, і вона відповіла: якась нереальна краса!

Вона просто не відчувала запаху копченої шиї і жовтої опухлої риби.

"Він переїхав у Бучу". Поезія військовослужбовця Максима Кривцова
Нотатки військових: Артем Чех
Фото: Facebook Artem Cheh

06.08.22

У моєму житті щось задофіга пікселя. Цей безжальний і надокучливий патерн переслідує мене вже стільки років. І навіть у той міжвоєнний для мене період він весь час був поруч. Стара куртка, в якій Цілик ходила на дачі в дощову погоду (а тепер знову в ній ходжу я), якісь кашкети і панами, що на тій-таки дачі валялися по кутках, мов дохлі щури, затертий кітель, що переїжджав з квартири на квартиру в пакеті з різним барахлом, випадкові піксельні плями на Солом‘янці, в метро або в стрічці фб… Тепер він всюди. Навколо мене, на мені, в мені. Стройбатівці, стрілецькі підрозділи, танкісти, певеошники, вееспешники, артилеристи, вогнева підтримка, волонтерська підтримка, підтримка від святих духів і від духів лісу. Усе в пікселі. Небо наді мною — воно теж піксельне. Здається, що шкіра моя незабаром стане такою ж. Піксельною.

І все це асоціюється у мене з гордістю, любов'ю, втомою і поламаністю. А ще розпачем, димом і грубими жартами.

Я скептичний. Песимістичний і важкий. Очевидно, мене непросто терпіти, а любити ще складніше. Вчора ще дізнався, що можу навіть конкретно заїбати. Поведінкою. Так заїбати, щоб аж до злого крику. Напевне, піксель у мене асоціюватиметься ще й з цими криками.

Я теж вмію кричати. Але роблю це мовчки.

Ношу піксель і кричу. Мовчки. Але так голосно, що зайобую тих, хто поруч.

— Вам привезти кіслую міну? — питає командир у моїх під час облаштування позиції.

Кіслая міна — це я. Не сперечаюся. І командир мене привозить. Кіслую міну.

Часом, звісно, видихаю і заземляюся.

Минає добове чергування. Хилить на сон. Підіймається сонце й починає обпікати галявину. На перехресті зустрічаю Шуру, через вікно міцно обіймаю її.

— Забери мене звідси, — кажу.

Шура усміхається, говорить щось хороше, їде. А я продовжую кричати. На мені піксель, як і на моїх побратимах. І, очевидно, хтось із них теж мовчки кричить. Та певно всі кричать. Навіть ті, хто ходить в мультикамі. А ті, хто ходить в мультикамі, кричать, можливо, ще дужче. Просто їх не чутно.

Гордість, любов, поламаність. Втома, дим, розпач.

Хелоу даркнес май олд френд…

"У нас є історики, готові спати на ящиках по п'ять людей на два спальні місця": звернення Назара Розлуцького
Нотатки військових: Артем Чех
Фото: Facebook / Artem Cheh

29.08.22

А це дивне життя хіба не дивне? Дивне життя. Таке, як його колись хтось описав, але не дожив до наших днів.

Я ганяю на великій зеленій машині лісовими дорогами. Я стою з автоматом і слухаю ліс. Я знову співаю колискові багаттю, що гріє мене вночі та гріє воду вранці. Я злий і сухий. Я дратуюся від розмов, які чомусь весь час виникають. І від звуків, які безупинно лунають. І від морозива, що тане і стікає пальцями. І від мух. І від розламаної розкладачки. І від неспроможності писати.

У мене є бойлер, але немає радості. Бойлер є, малесенький такий. І навіть душова кабіна. Але не радість.

І от я, сидячи вночі й слухаючи або воду, або ліс, згадую тих, хто загинув. І в них більше ніколи не буде бойлера. І радості не буде. І кабіни, звісно. Я згадую тих, кого знав, і хто не повернувся. І думаю про тих, хто не повернеться. Не повернеться під радісні фейсбучні зойки "Ура, Херсон!"

І це дивне життя таке дивне. І ця велика зелена машина возить мене лісовими дорогами. І ці лісові дороги ведуть у маленькі села, про які я ніколи не чув і не чув би, якби не це дивне життя, про яке хтось колись писав, але помер, не доживши до бойлерів і душових кабін.

— Чех, я так хочу, щоб закінчилася війна, і я поїхав в Амстердам. Мені треба в Амстердам!

І Чех хоче в Амстердам. І Чех скаржиться на все, бо він злий, сухий і роздратований.

А Семенко скаржиться на ніч і зорі-іскорки.

15.09.22

"Цьому ресторану не пасують струнні"

Але струнні пасують моєму настрою сьогодні.

У війську важливо не забувати, що звикання до хорошого — це пряма дорога до розчарування. Не навчив мене цього мій досвід. Тепер вигрібаю.

Вночі дописав колонку для британців. Вранці довго шукав знеболювальне. Знайшов в плитоносці, курва, у відділенні для турнікета. Потім довго тинявся подвір'ям у гнітючих роздумах: чим снідати. Поснідав шматком брі й чорничним мафіном (please don't ask me) з кавою. Закинувся пігулками (ад, протитривожні, знеболювальне, вітамін D, вітамін B, омега-3). Знову потинявся. Покурив, посидів, знову покурив. Друга кава. Поправив колонку для британців.

З'явилася вода. Прибрав у душовій, помив берці, просканував вуха (оновлення iOS 16), відповів на два листи і проігнорував десяток інших. Зауважив, що в приміщенні, де я мешкаю, колір стін отруйно зелений, мов у дешевому провінційному кафе. Від цього кольору сльозяться очі й чешеться в голові. Треба перебиратися до бібліотеки. Там, принаймні, є де сховатися. Сховаюся в червоному куточку й читатиму просвітницьку літературу. Можливо, навіть про піонерок. Красивих, юних і безмежно відданих справі Ілліча.

Не звикай до хорошого. Не звикай до хорошого. Звикай до зелених стін і до відсутності води. Звикай до того, що не завжди буде так, як хочеш ти. Але роби все, щоб було так, як ти хочеш. Хочеш ти цього чи ні. І навіть якщо струнні в голові занадто гучні, і навіть якщо зброя не почищена, і навіть якщо на тебе сідають мухи і не приходять музи, і навіть якщо ти подумки не тут — роби все, аби було так, як хочеш ти. А ти, ж блін, хочеш так, як не є. І так не буде найближчі місяці. Тому треба їбашити далі. Навіть якщо часом здається, що в цьому немає жодного сенсу. Але він є. У шматку брі й чорничному мафіні, в тому, що вночі ти дописав колонку, яка мучила тебе стільки днів, у другій каві й помитих берцях.

І, звісно, в почищеній зброї. Цим і займуся.

Капелан, якому написав Люцифер: історія від військовослужбовця Віталія Хворостяного
Нотатки військових: Артем Чех
Фото: Facebook Artem Cheh

19.09.22

Прокинувся о третій. Навалив кави, з'їв два варених яйця і жменю печива, послухав альбом M.Ward Post-War, після чого пішов на пост.

Мені знову снилося, що я цілувався. Другу ніч поспіль. Це все тому, що перед сном я перечитував Кундеру. Там теж цілувалися. І секс там був. І всім було боляче. І чоловікам, і жінкам. Востаннє я читав Кундеру в 2008 році. А тут раптом захотілося. Щоправда, читав ще й промови та есеї Вацлава Гавела. А сьогодні читатиму… та що завгодно читатиму. Бо я живу в бібліотеці. І тут пахне котами і старими книжками. Нових мало. Але багато української класики.

Я живу в бібліотеці. У бібліотеці я ще не жив. Жив на телевежі, на ТЕЦ, в будинку письменника (так його називали наші бійці, бо в ньому жив я), жив у ресторані, на станції човнів, в сільських хатах, в наметах… а от в бібліотеці — ніколи. Тепер живу в бібліотеці. Старій сільській бібліотеці, в якій пахне котами, розпухлими книжками і водою вікторіас сікрет.

За шафою, за камуфляжним тентом лежить матрац, застелений ковдрою і простирадлом. Там є спальник і подушка, полички з барахлом і тихий затишок. Такого затишного місця у мене ще не було. Навіть в будинку письменника було не так затишно. І навіть в одній сільській хаті на відшибі країни на широкому бабиному ліжку не було так добре, як зараз. Це майже окрема кімната, а якщо запхати у вуха беруші, то й окремий всесвіт, де є лише я, Курдера і Гавел. І музика, звісно. Це якщо витягнути беруші і запхати ейрподзи.

У бібліотеці є цікаві видання Тютюнника, Кобилянської, Стефаника та різної поезії. І чимала підбірка ленінської лектури. Ще там у стосах, куди мені не дістатися, лежить сучасна українська література. Дещо зміг запримітити: Забужко, Любка, Дашвар, Шкляр, Жадан. Не виключаю, що десь там під вагою літературних імен лежить і Чех. Пронумерований і з бібліотечною наліпкою на форзаці.

У мене була хуліганська думка попідписувати книжки від імені різних письменників. "Читачам бібліотеки N від Андрія Кокотюхи". Або. "Дофаміну і серотоніну, любові та перемог. Андрій Любка". "О.З. Щиро". Або класично "ЖАДАН".

Але передумав — лінь.

Я живу в бібліотеці, серед книжок і армійського барахла. Берці одні, берці інші, кросівки, крокси, бушлат, куртка, баул, рюкзак на 90, рюкзак на 36, зброя. За звичкою на полицях розставляю лише вітаміни, ліки, планшет, навушники, мильно-рильне. Решта — в рюкзаках і сумках.

Життя в бібліотеці неприємне тим, що мене не полишає усвідомлення тимчасовості мого перебування тут. якийсь день прийде Борода і скаже: збираємося. І за годину я вирушу в нове село, на нову позицію, під інший дах. І більше не житиму в бібліотеці.

Але однаково прокидатимусь о першій, о третій, о шостій, навалюватиму кави, з‘їдатиму варені яйця і йтиму на пост. А Кундеру я дочитаю в планшеті. Після Кундери сняться хороші сни.

"У свої останні дні будь тією, ким завжди хотіла бути". Заповіт Марії Берлінської
Нотатки військових: Артем Чех
Фото: Facebook Artem Cheh

Читайте нас у Facebook та Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок