Перейти до основного змісту
Про жарти, втрати й PlayStation: кілька сторінок військового щоденника Олекси Мельника

Про жарти, втрати й PlayStation: кілька сторінок військового щоденника Олекси Мельника

Про жарти, втрати й PlayStation: кілька сторінок військового щоденника Олекси Мельника
. Ілюстрація Ніки Назаренко

У серії художніх нарисів "Нотатки військових" захисники і захисниці з різних точок України, люди з військовим досвідом з передової і тилу розповідають про свої спостереження. Їхні історії — не завжди про битви, але вони допомагають краще зрозуміти війну.

Ділимося щоденником військового добровольця Олекси Мельника, який виходять на сторінці його подкастів "Вмістожер". У своїх дописах автор щиро розповідає про свої думки, страхи та переживання. Наразі щоденник має вже 60 розділів, які автор називає "снами", Суспільне Культура публікує декілька з них. Оригінальні тексти автора наводимо без змін.

СОН 5. КУЛЬТУРНИЙ ФРОНТ

Коли лунає повітряна тривога, ми збираємося на укріпленому першому поверсі казарми. Працівниця нашого гуртожитку, передпенсійного віку жінка у велетенському береті та ще більших окулярах, вмикає на своєму смартфоні відеозаписи служби божої. А коли сирени затихають, ця ж жінка вмикає російську естраду чи російські серіали.

Мої співслуживці нерідко мають на звуках дзвінків якісь російські пісні. І коли я до декого з них телефоную, то замість гудків чую якусь російську попсу чи репчину.

Вони дивляться російські комедійні шоу і російське кіно, серіали, блоґерів. Навіть обирають російську локалізацію фільмів.

Вони співають російські пісні. Жартують російські приколи. Розповідають радянські анекдоти про етнічні стереотипи, життя партії тощо.

І навіть я мимоволі наспівую, коли бездумно щось роблю:

— У салдата вихадной, пуґавіци в ряд…

Спостерігаючи усе це, маю питання: якого х*я? Ми у війні з виродками, які усе це спродукували і нам нав'язали, аби узаконити акт свого зґвалтування України. Аби стерти нашу ідентичність і заперечити наше існування.

Чому на культурному фронті ми так сильно програємо? Де наші інформаційні байрактари? Де наша блоґосферна система ППО?

Мова і культура завжди на часі. Бо якщо ми не матимемо свого самовираження, то нам буде дуже важко відрізнити своїх і чужих, і ворог не завойовуватиме нас, а просто поглине.

Тому і зараз, і після війни українцям доведеться докладати ще більше зусиль для створення українського потоку інформації на всіх рівнях. Кіно, музика, література, порно, тупі жарти і науково-популярні лекції. Це запорука нашого виживання на рівні з міцною армією та стабільною економікою.

На щастя, глобальні санкції створили чудові передумови для зменшення присутності російського інформаційного продукту за межами Росії. Це наш шанс. Ми маємо вхопитися за нього і оскаженіло їбашити, доки українська мова не стане міжнародною.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 10. ПРО ЕМПАТІЮ

Коли повітряна тривога заставала мене надворі перед казармою, то перше, про що я лякався: "О, ні, якщо вдарять по будівлі казарми, то навіки пропаде моя Nintendo Switch". Чомусь про людей у казармі я не тривожився.

Це дивно. Так, я бридився більшості моїх побратимів, зневажливо ставився до них через їхню одержимість цигарками. Але насправді це добрі, турботливі, небайдужі люди.

Ідеш по коридору, а тобі — бах у руки — хтось дарує пару берців за кілька тисяч гривень.

— На, приміряй, як підійдуть, то лишай собі.

З вихідних хлопці привозили чимало смаколиків і радо ділилися ними.

— Беріть усе, що бачите на столі.

Коли на час мого наряду припадав сніданок, обід чи вечеря, то завжди хтось приходив підмінити мене.

— Іди, Олексо, поїж.

Усі вони поважають право одне одного на відпочинок і ретельно стежать, аби ніхто не перестояв у наряді та вчасно пішов спати. А як ставалося, що хтось перебув на посту, то йому завжди компенсували.

Тож потроху я почав перейматися емпатією до них. Згодом нас спіткала епідемія ковіду. Половина нашого взводу злягла в лікарню, але з рештою спокійно відбули свої наряди, хоч нас на пост залишилося двоє замість чотирьох, а іноді лише я сидів. Коли хворі почали повертатися, то ми без вагань дозволили їм поїхати додому на день. Адже вони два тижні сиділи у стаціонарі лікарні.

Коли нас на мій пост уже було троє і взводний пропонував мені поїхати вдруге додому, то я відмовився, бо знав, як важко на посту лише удвох. Доводиться стояти 4 години і відпочивати 4 години, чергуючись із напарником цілодобовою. Коли нас троє, то вже виходить 3 години роботи і 6 годин відпочинку.

І коли нас уже було четверо на пост, я запланував собі другий вихідний. Погодив з Наталею, з ротним, взводним, усіма своїми напарниками по наряду. Це мав бути розкішний вихідний. Вечір стендапу у нашій коміксарні, ігри з донькою, любощі з дружиною, посмакувати крафтових сирів…

— То ти хотів завтра їхати на вихідний? — запитав мене взводний.

— Ага.

Хитає заперечно головою.

— Чого?

— Збираємо всі речі і завтра переїжджаємо до Львова.

Тієї миті я засвоїв урок: користати треба з усіх можливостей і ніколи ні на кого не зважати.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 18. КРИВДА

— Я подам рапорт і мене заберуть звідси. За**ли. Мене так не принижували навіть, коли "духом" був, — скаржився Сергій Старий на кпини, які йому насипає більшість нашого взводу.

Сергій пройшов АТО. Йому 47, виглядає на 60, доживає на 90. Він нічого не годен. Ні робити, ні ходити, ні говорити. Він немічно падає, навіть коли намагається перейти до туалету. Старий не може виконати ніяке доручення. Це бісить усіх, бо усі дуже важко працюють для спільної користі, а Старий не може навіть досвідом поділитися і чогось навчити нас. Майже про все він каже:

— Я ї*у, треба питати спеціалістів.

А Юра Малюк насрав на стежку. Ми виявили це зранку і підняли ґвалт. Поруч з ямою для сміття на стежці біля бліндажа лежала огидна купа. Ми всі стараємося робити це охайно, закопувати чи хоча би відходити подалі від стоянки.

— А що я мав робити? Мене приперло вночі і я думав, що там яма для сміття, яку я викопав. А світити ліхтариком не можна.

Ця подія стала поживою для жартів на цілий день.

А Макс Крим прийшов сваритися з Любчиком Медиком.

— Чуєш, головний, де я маю вішати розгрузку?

Любчик керував створенням бліндажа, а потім автоматично став головним по розміщенню людей і речей у бліндажі. Макс поставив щось незручно і Любчик зробив зауваження. А потім одне за інше — і на ніч у бліндажі стояли крики.

Макс заспокоївся і вмостився на верхню полицю. Від цього вмощення на нас посипалася земля зі стін. Я зробив зауваження:

— Будь ласка, зроби щось, аби так не шуркати стіну.

— Та ви заїбали! Як почнеться бій, я буду стріляти по вас і скажу, що ви дезертири.

І тут у бліндаж заходить Сергій Великий, який спить якраз під Максом.

— О, Макс, відучора хотів тобі сказати. Давай ти не будеш на мене сипати землю?

— Та йо*ана! Ану подай мені "муху" (гранатомет), зара я по них йо*ну.

Трохи згодом Руслан Альпініст, який цілий день валив ліс на бліндажі та окопи, каже:

— Ви чули, що наші взяли ворожий клин у кільце?

— Чули. А ти звідки знаєш?

— Нам водій вантажівки розповів.

— Так це ми йому розказали.

— Ага, ось як інформація по батальйону поширюється.

— А давайте завтра розкажемо, що Вротний з водієм "голубі".

— Того у нього прізвисько Вротний, бо в рот *беться.

— І того у його водія така доглянута борода.

— Завтра вони приїдуть у штаб і ох**ють.

Отакого рівня гумор зараз нам здається прийнятним і дотепним. Це вже ліпше, ніж нескінченний потік бородатих анекдотів російською мовою з єврейським акцентом.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 20. НІЧОГО ТИ НЕ ЗНАЄШ, ДЖОНЕ СНОУ

Щойно усвідомив, що ми, безпосередні учасники війни, насправді нічого не будемо знати про цю війну, коли повернемося.

Війна продукує новини, події, процеси, персоналії. Усе це різнобоко висвітлюють ЗМІ і блоґери. Цей потік інформації мільйони цивільних приймають, обговорюють, переказують, переповнюють вигаданими подробицями, створюють легенди і меми.

Ми не розумітимемо тих мемів, бо у нас не буде контексту. Ми не брали участі у цьому мітотворенні і не зможемо пригадати якийсь прикол про якусь бабцю, що збила безпілотник банкою консервацій (останнє яскраве, що я застав про війну).

Хтось навіть поставить під сумнів, чи бачили ми війну насправді.

— А може, ви просто ряжені ветерани? — спитає хтось. Бо як можна не знати цих приколів, які відомі навіть дітлахам?

Ми спробуємо щось пояснити, описати, розповісти. Але ми, як ті сліпі мудреці, що намагаються описати слона. Кожен намацав свою частку слона і описав його як хобот чи як хвіст, чи як товсті ноги.

Наша війна отака, як я описую. Це мала частка усієї війни. Ув інших місцях інші події і люди, інші приколи. Десь щось так само, як у нас, але з інших позицій буде інша картина війни, інша її грань. А сукупно усі ми, хто своїми силами і за підтримки волонтерів, родичів, друзів воювали цю війну, нічого не знатимемо про неї.

Спершу я образився, що мене чекає таке аутсайдерство, що я буду чужий серед своїх. А потім махнув знову лопатою через плече, пожбурив нагору купку сухої крихкої землі і вітер погнав порохи над полем разом із моїми сумнівами і хвилюваннями.

Адже якщо будуть люди, аби дивуватися моєму невігластву у воєнних мемах, то значить, ми добре виконали свою роботу і повернулися додому.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 22. МАРНІСТЬ

Перше житло, яке я придбав після одруження з Наталею, — це туристичний намет. Ми з ним пішли у медовий місяць у гори на п'ять днів. А перше житло, яке я побудував після одруження, — це бійниця зі спальним місцем в окопі.

Ночую тут вже третю ніч і сьогодні навіть змайстрував тимчасове укриття від дощу. Моя яма глибиною з 1,6 метра, шириною десь 60 сантиметрів і виступає з окопа до лінії фронту на 3 метри. І спати можна, і речі є де скласти, і бій вести можливо.

У мене є дерев'яне вікно-бійниця з кавалків колод, яке ледь виступає над рівнем ріллі у полі, де простягнувся наш окоп. А перекриття задумане з колод, клейонки і землі. Навряд чи воно захистить від прямого влучання, але від уламків і куль зможе.

Цей життєвий простір по-своєму затишний, хоча зі стін постійно осипається земля. З тимчасовим дахом стало тепліше, менше продуває вітер, але зникло зоряне небо. Та кому здалося те небо, коли піде дощ?

Я вже призвичаївся ходити максимально компактно, притискаючи руки до тіла, щоби не зачіпати стіни і не обсипати землю. Ну і низько нахиляю голову під уже встановлені балки. Голова постійно нижче рівня землі, тож якщо щось летітиме в мою бійницю, то пролетить над головою.

Я люблю мою бійницю, бо це результат надзвичайно важкої праці. Мені довелося вчитися користуватися різними типами лопат, правильно стояти, викидати, розподіляти землю довкола окопа, рубати, пиляти, носити важкі колоди.

Але попри задоволення результатом моєї клопіткої праці, я мрію зараз про те, аби усі ці старання виявилися марними і нам не довелося приймати бій. До війни я болісно сприймав марнування мого часу і сил, а зараз готовий радіти кільком десяткам про**аних годин.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 23. І ПОЛЕТІЛИ ДУШІ

— У нас трьохсотий, — повідомили по рації з другого взводу. Це вже третій.

— Сфотографуйте шолом і бронежилет на пораненому, — сухо відповіло командування. Про стан пораненого ніхто не питає і не пропонують машину для евакуації.

По позиції другого взводу скинули касетні бомби. У цей час ми стояли в лісі біля нашої польової кухні. Чули постріл, потім рев реактивного двигуна над нами, свист падіння снаряду на безпечній відстані від нас, вибух, а тоді серію малих вибухів.

Касетна бомба розривається в повітрі над ціллю, розсипає по площі малі заряди, які розкидають уламки для ураження живої сили. Отаке прилетіло по другому взводу кілька разів. А взагалі русня захопилася цими касетними бомбами і шле їх усюди, де може. До нашого взводу таке ще не прилітало.

До цього у нашій роті вже були два трьохсоті. Одного врятував бронік, другого ні, бо уламок прошив ребра збоку, де немає плит. Обидва поранені живі і лікуються, що нас усіх підбадьорює і обнадіює. Здавалося, що так і буде надалі — страшні вибухи, але незначні втрати.

Ближче до вечері прийшов Вротний з подертим носом, сів на колоду біля нашого бліндажа, закурив і каже:

— У нас двохсотий (загиблий). Метр до бліндажа не добіг. Уламок зачепив шию.

— Чекай, та ж казали трьохсотий, — захвилювалися ми, дивлячись на Вротного.

— А за п'ятнадцять хвилин став двохсотий.

Загиблим із другого взводу виявився один із братів Бойків 1986 року народження. Мій ровесник. Я не був з ним знайомий. Можливо бачив його ще в Г………ці чи доки ми всі були на дамбі, але у мене нема його образу перед очима.

Проте я добре бачу біль його брата, який уже все знає, батьків, коханої, друзів, які скоро довідаються. Бачу їхнє заперечення, гнів, торги, пригнічення і зрештою прийняття.

І з жахом передчуваю запуск корупційної машини, яка намагатиметься видоїти з рідні хабар за правильні документи, адже їм тепер належить компенсація у 15 мільйонів гривень за загиблого сина. Чого би не урвати відкат?

А виплата буде лише, якщо він загинув у правильному броніку і касці. І неважливо, чи був Бойко насправді правильно вбраний. Буде так, як запише відповідальний чиновник. А якщо чиновника не вдасться переконати відкатом, то його совість буде чиста, адже він заощадить платникам податків 15 мільйонів гривень, що не так уже й мало в умовах нашої понівеченої економіки.

— Ви мудрий чоловік, але я вірю, що ви помиляєтеся, — впевнено урвав мої розмірковування про корупцію 23-річний взводний гранатометників. Він того дня намагався перекупити у мене DVD-box з оригінальним виданням "S.T.A.L.K.E.R. Поклик Прип'яті". Але я не схотів продавати.

Упали сутінки, ми повернулися в окопи, поскидали броніки і збиралися лягати спати у свої затишні ями. До нас із ревізією завітав капітан Бурмей.

— Хто без броніка і каски, тому знімаю місячну премію, — спокійно, але впевнено казав він кожному, попри кого проходив.

До речі, про гроші. Наша зарплатня затримується. Ніхто не знає, коли буде виплата. А для багатьох ця зарплатня — єдине джерело доходу для їхніх сімей.

— Та що той бронік допоможе? Його ж уламком прошиває наскрізь, — заперечив хтось із мого взводу.

— Не пи**іть дурниць, — заперечив Бурмей. — Бронік і каска витримують. Загиблому прилетіло під каску. І то лише тому, що він стояв. Чуєте приліт — відразу лягайте.

Ми й полягали спати. Бронік я поклав собі до ніг, а каску до голови. Спати в цьому можливо, але важко, душно і терпнуть руки.

Дуже скоро мене розбудив оглушливий постріл поруч. Ув окопі яскраво помаранчеве світло стрімко гнало контрастні тіні по обтесаних лопатами краях рову. У шпарину між моїм дахом і стіною окопу я побачив, як по клаптику неба до ворога прямує червонуватий снаряд. То злютована душа Бойка понесла відомсту нашим нападникам.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 24. ЗГАДАТИ ВСЕ

— Удома я беру вагу, кладу на неї млинок і засипаю п'ятнадцять грамів кави, — розповідав я Руслану Альпіністу, коли ми пили разом кавові помиї після нашого спільного ранкового чергування біля бліндажу. — Вручну мелю, засипаю в аеропрес. Умикаю таймер і заливаю гарячою водою до 95°С. Спершу 50 мілілітрів. 30 секунд розмішую, а тоді решту води на всю ємність аеропресу. Помішую ще секунд 20, закриваю кришкою з паперовим фільтром, перевертаю і вичавлюю каву в горня. Так отримую міцну колумбійську каву з квасним присмаком.

Я розповів це Руслану не для хизування, а щоби нагадати собі доволі складну методу заварювання кави в аеропресі. Це такий якір у пам'яті.

Учора я дивився на свої руки і не міг згадати, які гарячі клавіші я натискав у Sony Vegas під час роботи. Але добре пам'ятаю, як говорити в мікрофон. Часом розігрую діалоги, які тут почув, на різні голоси, аби не втрачати навичок голосового актора. Співаю для тренування дихання і голосу, коли працюю чи ходжу по окопу, навіть ґуґлю слова пісень, які призабув. А як щось розповідаю, то по-дикторськи це декламую.

У мене на PlayStation 5 залишилися непройдені дві гри: Dying Light 2 і Horizon Forbidden West. Періодично згадую, що там останнє по сюжету було і які останні ігроладні фішки вивчив. У першій пам'ятаю, що вивчив навичку групування при приземленні з висоти. По історії я лишень познайомився з військовими. А в другій пам'ятаю про різні типи зброї в радіальному меню і різні боєприпаси до кожної. Деякі я лишень змайстрував і саме збирався випробувати. За сюжетом пам'ятаю, що ми збиралися підірвати якусь стіну, щоби залучити в політичний процес усамітнене плем'я.

Пригадую, як відчувається спротив курків і кнопок на ґеймпаді, як він вібрує. Пам'ятаю, що маю перевірити українську локалізацію системи. Вона вийшла, коли я був у Г……..ці, я попросив Наталю встановити мені, але побачити це не встиг. Хоча добивався цього майже 10 років, пропагуючи українську мову в іграх.

Прокручую в пам'яті планування моєї квартири. Згадую, де у мене лежать які книжки і де та як складений одяг. Відтворюю маршрут прогулянки з собакою.

Усе це і багато інших пригадувань — це файл збереження мого довоєнного життя. Він потребує підживлення, як на старих картриджах NES з батарейкою, бо інакше затирається. Це найтриваліший і найболючіший приступ ностальгії, який я переживав. Але я себе примушую і знову повторюю.

Мені це треба, бо відчуваю незворотні зміни в моїй поведінці і особистості. Переінакшується система цінностей, змінюється ставлення до всього. На щастя, я досі не почав курити і не матюкаюся більше, ніж зазвичай. Але я точно вже не такий, як до цієї пригоди.

Час, проведений на війні, сприймається, наче я знову на нелюбій роботі. Тоді я вважав, що живу до роботи і після роботи. А на самій роботі — то не життя, а просто викинутий час.

Вірю, що коли повернуся, то зможу завантажити свій файл збереження і продовжити жити з того ж місця, на якому зупинився. Наче запустив гру на PlayStation 5 з того ж місця, де залишив учора.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 32. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ГОЛОД

— Ви знали, що каска сама попускається? — зауважив Славік Великий, доки ми ховалися в бліндажі від обстрілів.

— Та то у тебе голова змаліла.

— Ага, мозок всохся.

Дійсно, тут постійно всихається мозок. Немає дозвілля, нема зустрічей, спілкування з новими людьми, нема кіно, серіалів, ігор, музики, книжок. Маємо дуже повільний інтернет, до якого треба вийти на пагорб, але ловить не завжди і, коли ловить, то можна стягнути лише текстові новини. Але нема коли їх вивчати, нема можливості зависнути в соцмережах.

Хлопці потроху шукають можливості читати електронні книжки. Руслан Альпініст читає Суворова та інші радянські історичні книжки, Макс Крим узявся за "Землю" Ольги Кобилянської, бо перед війною був з дружиною на постановці у Коломийському драмтеатрі.

А я читаю Террі Пратчетта. Уже пішла друга книжка з циклу "Дискосвіт". Маю ці книжки у паперовому виданні вдома вже дуже давно, але все відкладав. А тепер купую їх у Google Книги повторно. Так мені і треба, нема чого нагромаджувати контент наперед. Купив — спожив, як учить вмістожерство.

Юра Малий (не Малюк, а інший) постійно розгадує кросворди. Таке враження, що у нього десь цілий ящик цього добра. Або ж він поволі порається, розтягуючи задоволення.

Саша Людожер грає в якусь українську мобільну гру в жанрі "знайди предмет", а коли застрягає на якійсь крутиголовці, то передає смартфон комусь іншому. Я теж розгадав йому одну загадку. Давно не отримував такого задоволення від відеоігор.

А Саша Генерал уже кілька разів просив мене налаштувати йому книги на телефоні. Каже, що не читав уже 20 років, а зараз хочеться.

Ми всі переказуємо уривки новин, переважно позитивних. А потім вивчаємо паперові мапи, шукаємо населені пункти з новин про наші перемоги і просування ЗСУ. Так отримуємо уявлення про ситуацію довкола і тішимо себе думкою, що ворога женуть від нас.

Взвод знає, що я пишу мемуари про це все, і виявляє зацікавлення. Я зачитую найкращі уривки. А Макс Крим прочитав усе, що було, і попри мої побоювання похвалив цю працю.

— Класно написав. Я повернувся на два місяці назад і все згадав, — сказав Макс. — І ти влучно відзначив тих священників, що нас проводили.

На щастя, у нас закінчилися анекдоти! Тепер кожен розповідає історії з життя, переважно з дитинства. Згадуємо холоди 90-х, вуличні ігри, наші смішні цінності, рідкісні іграшки, чорно-білі телевізори зі сівшими кінескопами, перші еротичні фільми, походи в гори, п'янки. І всі разом проживаємо ці моменти, наче ми не в ямі, не ховаємося від обстрілів, не боїмося ходити в туалет і глибоко засинати.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 34. ДЗЕРКАЛО

На нашій підземній кухні на столі лежало дзеркало, відірване від старої радянської автівки. Ймовірно, попередні мешканці окопів використовували його, щоби голитися чи приводити себе до ладу.

Я взяв його до рук на другий день перебування на новій позиції. Якраз поприбирав, повикидав усе зайве, вивчив, де що лежить, налагодив побут, і з'явився час полюбуватися собою.

До цього я відстежував зміни зовнішності через селфі на смартфоні. Але комп'ютерна фотографія намагається зробити нас красивішими і молодшими, ніж насправді. Розмиває зморшки, приховує прищі, плями на шкірі, робить виразнішими очі і навіть трохи зменшує овал лиця, аби відняти у нас кілька зайвих кілограмів. Усе для того, аби подобатися підписникам у соцмережах.

Тож тепер зі справжнім дзеркалом у руці я дивився собі в очі і трохи ніяковів. Цей віддалено знайомий Олекса помітно відрізнявся від того, якого я звик бачити щоранку у ванній вдома.

Мав значно сивішу голову. От, геть білу з незначними залишками русявого на чолі і маківці. Чоло поорали неглибокі, але часті зморшки. Довкола очей і рота теж розпустилося мереживо зморшок. Наче шкіра всохлася, різко втратила пружність. Геометрія лиця помінялася, бо я схуд. Додалося тіней під очима і вилицями. Густо розрослася рудо-сива борода з вусами. Надто довга, аби вважатися щетиною і надто коротка, аби зачісувати її.

Я постарів за ці два місяці. Але очі значно освіжилися. Білки стали майже досконало білими з ледь помітними рідкісними судинами в кутиках очей. При цьому рогівка сприймається значно виразніше, стала наче яскравішою. А кутики і повіки більше не запалені і пересушені. Набули приємного тілесного кольору. Більше не хочеться масажувати їх і нема відчуття, що щось втрапило в око. Не дивно, адже більшість часу я дивлюся вдалечінь на зелену природу і за комп'ютером не проводжу аніскільки часу. Ось очі і відпочили.

Коли я розповів хлопцям поруч про свої зміни зовнішності, то і молодші, і старші стали мене підбадьорювати. І всі наголошують, що це все неважливо. Однак я бачив, як Юра і Руслан так само, як я, роздивлялися себе в це автомобільне дзеркало і зітхали та матюкалися.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

СОН 38. ТАТІВ АЛЬБОМ

У мого батька є армійський фотоальбом. Він служив у 85-87 роках у Москві, столиці тоді ще нашої спільної з Росією держави. Саме ці два роки життя мого батька застигли на сторінках розкішно оформленого дембельського альбому.

Це товстезна червона саморобна книга, обшита оксамитом, прикрашена об'ємними кольоровими літерами, тисненими у фользі. Сторінки з фотографіями перекладені тонким папером, на якому художник намалював тематичні шаржі. Це Річ. Ні, це РІЧ, яку приємно і цікаво вивчати, навіть якщо не знаєш, хто усі ці усміхнені молодики з голими торсами, що обіймаються.

Усе моє дитинство в тісній квартирі я витягав татів альбом щоразу, як до нас приходили нові гості, і тато знову і знову розповідав кумедні, захопливі та абсурдні історії про ці два роки його юності.

Я знав усе це напам'ять, але мені не набридало. Мій батько значно кращий оповідач, ніж я. Йому усі зазирають до рота, коли він розповідає якусь буденну байку. Вона обростає подробицями, уточненнями і побічними сюжетними лініями, як добрий драматичний серіал.

Це була забута зараз аналогова форма дозвілля. Коли тато пригадував свою службу, я відчував, що там гартувалася його мужність. Натхненний цими історіями, я мріяв теж служити. Тим паче, що мені вже випадало служити своїй країні, а не катівні народів. І після служби я мав зробити собі ще кращий дембельський альбом та розповідати історії своїм дітям і гостям.

Проте, коли я досяг повноліття, мої мрії зарубав Коломийський військкомат, який визнав мене непридатним до служби через проблеми з ногами. Правда, служити можна було піти, але за хабар у 300 доларів. У мене таких грошей не було і я просто пішов жити своє життя.

Востаннє я просив батька розповісти ті історії за альбомом, коли привів свою дружину. А вона вміла слухати історії, я того й одружився з нею.

— От ще їй розкажи, вона не чула.

Ми сіли за великий дерев'яний стіл у вітальні, я подав татові той самий альбом, з одного боку посадив дружину, з іншого сів сам, і почалося. Батько знову молодшав, я знову був хлопчиськом, а моя дружина, як ті нові гості, щиро сміялася і чудувалася, широко розплющивши очі і роззявивши рота від здивування. Чудовий був вечір.

А тепер виходить, що моя мрія збулася. Я в армії. Служу народу України. І служу по-справжньому, на справжній війні. Виходить, що я перевершив батька. Але чому ця думка не сповнює мене почуттям зрілості? Чому я не пишаюся? Чому не радію?

І у мене не буде такого гарного альбома, як у тата. Я просто не фотографую. Я не радію від нового озброєння, з якого стрельнув, чи велетенських вирв після обстрілів наших позицій. Мене не вражають стовпи диму після приходів. Чи вогні фосфору в нічному небі, як і вогні залпів "Градів" з пагорба перед нами, і тим паче не бачу нічого цікавого в розкиданих довкола уламках бомб, ракет, снарядів, які не забилися в нас. Інші хлопці мають з того потіху і активно знімкують та фільмують яскраві прояви війни. Можливо, з тих матеріалів можна буде зверстати якусь демонстрацію і вони матимуть свої альбоми.

А я матиму ці мемуари. Я вже розказую історії. Не завжди правдиві, бо у страху очі великі. Не завжди дотепні чи із закінченою думкою. Не завжди послідовні. Але мої, щирі, відверті, детальні. І їх вже побачило більше людей, ніж татів дембельський альбом. Але повірте, у нього вийшло би краще.

Нотатки військових: Олекса Мельник
Фото: Facebook Вмістожер

Більше "Нотаток військових"

Читайте нас у Facebook та Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

Топ дня
Вибір редакції
На початок