"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко

"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко

"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко
Фото: Читомо

Поетеса Катерина Калитко у межах спецпроєкту "Діалоги про війну" на Meridian Czernowitz говорить з Оленою Гусейновою про роль матеріальної спадщини, дзеркальність історії, Вінницю воєнного часу та метафори, що втрачають переносне значення.

Наша остання зустріч перед 24 лютим була наприкінці листопада. Ми працювали в студії, де ти читала свої есеї, написані спеціально для проєкту "Повітряна стихія" на Радіо "Культура". У ньому, озвучена авторськими голосами, писемна есеїстика стає радіоесеїстикою. Що для тебе означає віддавати свої тексти "разом із голосом"?

Зараз ми дуже загострено відчуваємо потребу говорити власним голосом і бути присутніми в спільному багатоголоссі, яке визначає обличчя часу. Тому я страшенно рада чути, що проєкт уже стартував. Буде дуже цікаво і трепетно послухати ці есеї, бо мій голос точно став іншим.

І в багатьох моїх близьких людей за пів року війни невловимо змінилися голоси.

Але якщо ти якийсь час не чув їх – будеш вражений_на тим, як по-іншому вони звучать. Тож я думаю, що та людина, яка читає тексти до повномасштабного вторгнення, – це трошки інша я, і голос у неї інший.

Проєкт мав стартувати 3 вересня. І коли стало очевидно, що це неможливо, було дуже страшно, що ці тексти ніколи нічого вже нам не скажуть, тому що вони назавжди лишилися у житті до 24 лютого. Але виявилося, що у текстах залишилися речі, які говорять до нас тут і тепер.

У "Повітряній стихії" ти розповідаєш дуже кінематографічну, майже фікційну родинну історію про прапрадіда, який дуже мріяв позбутися кріпацтва. Зробивши це, він змінив ім’я. Коли я знову слухала про право вибрати своє ім’я, думала про наші міста, які зараз позбуваються старих назв і знаходять нові. Що це за рух такий з власним іменем і свободою його вибирати?

Це те, що я робила вже кілька разів у житті й, напевно, ще доведеться повторити цей рух: обнулення, порахунок зі своїм колишнім досвідом, скидання зміїної шкірки свого старого я… Цей чоловік не просто змінив ім’я – він вихрестився вдруге, бо вперше був хрещений як кріпак за російськими святцями. Потім прапрадід прийняв одне з родинних імен і зробив для себе новий натільний хрест, на якому вибив рік свого "оновлення".

Я, на жаль, не мала можливості з ним поговорити, і записів він не залишав – це була не та соціальна страта, яка писала щоденники. І навіть якби існували – загубилися б у вирі історій, до якого згодом потрапила родина. Але я абсолютно певна, що він хотів це зафіксувати як дату народження справжнього себе. Це була дивовижно вольова людина, яка пережила ще кілька великих хвиль історії, і заповіла своїм дітям: "Любітеся і помстітеся".

"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко
Фото: Facebook Катерина Калитко

Ти подарувала цей хрестик. Для мене це дуже болісний момент, тому що у нас дуже мало приватної культурної спадщини – речей, які нам залишилися. І раптом віддати комусь таку річ – дуже глибокий вчинок. Що з приватних спадкових речей ти поклала в "тривожну валізку" перед 24 лютим?

У мене, на жаль, катастрофічно мало сімейної спадщини, бо родину дуже серйозно перемололо як з маминого, так і з батькового боку. Стара вишиванка, мамині та бабусині прикраси, певні дідові речі… Основна вага моєї "тривожної валізи" – альбоми зі старими фотографіями, бо це те, що береже мою найдальшу пам’ять. Хотілося зберегти обличчя на світлинах.

Ми вже знаємо історії тих, хто виходив із Маріуполя, Херсона та Херсонщини без усього, що вони насправді зібрали. Цей повторний момент втрати приватних спогадів – що він для нас буде означати потім, після перемоги? Чи ми вже маємо ресурс, наприклад, у письмі, щоб із цим працювати?

Це схоже на страшні окремі палати в шпиталях Першої світової, де лежали спотворені, проте – живі люди. Їм намагалися перезібрати обличчя або навчити жити без нього (що навряд чи можливо). Така ж історія в нашої нації. Ми теж могли б спробувати разом зібрати-перезібрати її розбите, наполовину рознесене обличчя. Настільки трагічну приватну історію з втратою всього, що ти дотепер мав, можливо зцілити тільки спільним зусиллям. Цей біль неможливо пережити наодинці – ти зможеш його якось вкласти в себе, якщо вийдеш до людей з аналогічним досвідом.

Це насправді ностальгійна історія: ми так чіпляємося за матеріальну культуру, тому що її у нас відбирали.

У якому б європейському місті я не опинилася – із заздрістю розглядаю не тільки збережену, не розбомблену, варварськи не реставровану архітектуру, а й усі величезні бібліотеки зі старими фоліантами.

Адже вони стоять у дубовій шафі останніх 300-400 років, бо не було пожеж, їх не приходили викидати з квартир, не громили гетто і не випалювали ввесь будинок вогнеметами. "Відібраність" матеріальної пам’яті нас усіх робить дуже бездомними. Ми від цього біжимо в різні способи, але ця неприкаяність наздоганяє.

Минулого року на цій сцені ми з тобою говорили про майже дописаний роман, у якому згадується Вінниця Перших Визвольних змагань. І вочевидь 24 лютого ракети поцілили і в цю твою роботу. Чи ти згадувала про те, що в тебе є роман, який ти майже дописала і віддала видавцеві?

Ба більше, я не тільки згадувала, а й через певний час таки повернулася до цього роману. Розібрала його, як старий годинник, на складові, розклала ці деталі перед собою і почала їх складати у дещо іншому порядку. Бо історія виявилася страшенно дзеркальною до того, що ми зараз переживаємо.

Це передовсім Перша світова війна: потік біженців через Вінницю, прийом величезної кількості поранених із фронтів, зміна ролі жінок, осмислення, що нам робити із собою, опинившись у вирі історій, якого ніхто не планував. Тому дивним і страшним чином цей роман заримувався із сучасністю. І я ще більше хочу зараз його все-таки закінчити. Адже говорити про теперішню війну в прозовій формі як мінімум рано. Це буде дуже нескоро – травма надто глибока, надто радикальна, щоб зараз планувати її осмислення.

"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко
Фото: Facebook Катерина Калитко

Окрім того, ми говорили про те, що таке Вінниця на мапі України. Очевидно, всі наші міста зараз отримали новий сенс. Наприклад, про Чернівці, Ужгород, Львів ми тепер говоритимемо як про тил і точки, звідки приходить допомога. Що ж із Вінницею? Як ти із початком повномасштабного вторгнення відчувала зміни в місті?

Це відчувалося як моментально відкриті ворота назустріч натовпу, що біжить від страшної бурі. Люди були страшенно розгублені та дезорієнтовані. Ми – всі, хто був на місці, – намагалися зорієнтуватися самі та зорієнтувати їх, дати хоча б миттєве полегшення. Це і важкі розмови, і спільні сльози, і пошук речей та ночівлі. Коли людські потоки більш-менш усталилися, ми зрозуміли, що "а ось тепер ми – велике перехрестя, на якому приймаємо вантажі із Заходу, переправляємо їх на Схід і Південь, забезпечуємо логістичну підтримку фронту та волонтерам".

Потім був перший удар по аеропорту Гавришівка – той великий, коли згоріло багато гуманітарної допомоги та будівля летовища. З’явилася усвідомлена крихкість, адже фронт насправді уже тут, і це зовсім не тил. Багато людей зрозуміли, що вони воюють прямо тут – у себе вдома.

"Не можна не виграти Треті Визвольні змагання": діалог про війну з Катериною Калитко
Фото: Укрінформ

Волонтерство для тебе – не дуже новий досвід. 2014 року ти так само працювала з волонтерськими ініціативами. Що змінилося з 24 лютого? Яке це волонтерство тепер?

Воно інакше, бо змінилося озброєння та обсяг запиту. З іншого боку, військовим так само потрібно все: від білизни до пікапів і оптики, але швидше та більше. Адже ти передаєш дрони – вони відпрацювали тиждень і, в кращому разі, їх збили й потрібні нові, передаєш тепловізор – він на "разполазі" згорів, і знову потрібен новий...

Окрім того, ця історія стала ближчою, тому що зараз дуже багато друзів, родичів, хороших знайомих у найгарячіших точках України. І, хоч усі волонтери, які їздили на схід з 2014 року, сприймали цю фронтову родину як свою, тепер це в буквальному сенсі перетворилося на кревну справу. Наприклад, коли ти везеш (допомогу – ред.) своєму сусідові, який ще вчора з тобою обговорював підвищення цін в найближчому супермаркеті.

Це війна, форми якої я побоювалася і яку я насправді у моменти соціальної злості прикликала.

Казала, що коли вона прийде на кожну вулицю, у голові колективного "ми", яке в Україні часто робить дурниці, щось зміниться. І от я побачила, як виглядає ця війна.

Не тільки поети зараз збирають гроші на пікапи та дрони, не тільки в людей культури близькі – на фронті. Це те, що відбувається з кожною людиною. Поети ж все-таки продовжують писати тексти. І є велика спокуса читати їх, як ми звикли – використовуючи метафори.

Але я себе зупиняю і починаю використовувати таке поняття як метонімія, і дивитися на це як на речі, які дійсно відбуваються. Цьому вчили наші серйозні поети після 1991 року – іноді треба сприймати речі в тексті як справжні, які десь існують. Скажи, як ти відчуваєш метонімічність власної поезії?

Я завжди намагалася бути максимально щирою і відкритою у своїх текстах, що, підозрюю, багатьом заважає – для них це занадто відкрито. І тепер мені остаточно здається, що чесність поезії лишається однією з її найбільших цінностей. Уміння називати речі своїми іменами, готовність читача розуміти м’ясо тексту поза метафорами, і готовність поезії це м’ясо запропонувати – це те, що потім буде інструментом автореконструкції, залишить для нас час і самих себе такими, як ми є. Це теж нематеріальна спадщина, за якою ми будемо себе потім відновлювати.

Ти дружиш і працюєш з клубом історичної реконструкції у Вінниці. Ви відтворюєте історію Перших Визвольних змагань Вінниці. Ви – це хлопці й дівчата, які багато років шиють військові костюми, відтворюють бойові рухи та стратегії, носять зброю часів Першої світової.

І мимоволі ти розумієш, що багато хто з цих хлопців і дівчат, коли почнуться Треті Визвольні змагання, перестануть це реконструювати, а підуть перевіряти на практиці. Що з твоїми друзями з клубу? Де вони зараз? І що це за досвід такий – відпускати тих, з ким ти грала у війну, бо великою мірою реконструкція – це теж гра, – на справжню війну?

Люди, які зараз передивляються "Володаря перснів" як посібник з виживання в російсько-українській війні, раніше казали, що це якась казочка. Як ми бачимо, між нашими уявою і реальністю з одного боку – провалля, з іншого – дражливо мала відстань. Тому мої колеги з реконструкторських клубів дуже серйозно сприймали епоху з якою вони працювали – це Перша світова і Перші Визвольні змагання. Ми не просто вдягалися і бігали постріляти – ми намагалися прожити цю епоху.

Тож люди з клубу не з гри вийшли на справжню війну – вони пішли з Перших Визвольних змагань одразу на Треті.

Як ти думаєш, детальна реконструкція Перших Визвольних змагань і знання про них допомагають їм чи навпаки?

Мені здається, на фронті не так багато часу для рефлексій. Це максимально конкретна реальність, яка не залишає тобі часу думати: "А що, якби було так? А що звідси взяти?". Тут залучаються ті глибинні пласти, які залягли роками перед тим, і чітко сформульоване внутрішнє питання, з яким ти приходиш у цю нову реальність. Усе залежить, певно, від рівня усвідомленості, глибини рефлексій. Те, що ти знав із минулого життя, може задіятися хіба що підсвідомо або на рівні умовних рефлексів.

Твій колега по цьогорічних "Діалогах про війну" і по "Повітряній стихії" Андрій Бондар розповідав про те, що коли він рухався з Києва в Івано-Франківськ через блокпости та дивився в очі чоловікам, що стояли там з "калашами", він зрозумів, що ми вже перемогли. Коли ти зрозуміла, що ми вже перемогли?

У той момент, коли з перших днів, з перших годин війни ми впали не в паніку й автодеструкцію, а в лють і бажання діяти. Я абсолютно чітко розуміла, що цього разу вони прийшли сюди донищити нас повністю. Їм потрібно, щоб ми не збереглися на рівні ідеї. Адже в часи бездержавності Україна як ідея тримала всі розрізнені сили, які у фіналі відновили її після 1991 року.

І в той момент, коли я побачила, що ми не побігли, а вишикувалися в черги до військкоматів, до пунктів збору ТрО, що в перший же ранок ми телефонували усім своїм старим знайомим по волонтерці, закордонним знайомим, щоби вони бігли купували все необхідне… І, коли ми моментально налагодили цю горизонтальну структуру, я зрозуміла, що битимемося до останньої людини, грубо кажучи.

Фото: Facebook Катерина Калитко
Я думаю, що наша перемога має стати головною метою та історією життя кожного з нас, бо так має бути. Не можна не виграти Треті Визвольні змагання.

Більше інтерв'ю з людьми культури

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок