"Той час люди вже хочуть забути. Я збожеволію, коли забуду": репортаж Войцеха Тохмана про війну в Боснії

"Той час люди вже хочуть забути. Я збожеволію, коли забуду": репортаж Войцеха Тохмана про війну в Боснії

"Той час люди вже хочуть забути. Я збожеволію, коли забуду": репортаж Войцеха Тохмана про війну в Боснії
Марія Туча

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" у вересні виходить друком книжка польського репортера Войцеха Тохмана "Ти наче камінь їла" в перекладі Андрія Бондаря.

Цей репортаж присвячено війні в Боснії та Герцеговині 1992-1995 років. Войцех Тохман оповідає про повоєнний час, коли група науковців на чолі з доктором Евою шукає масові поховання мусульман, убитих під час "етнічних чисток". Рідні загиблих їздять за експедицією та пригадують історії, наче щодня заново переживаючи свої трагедії.

Репортаж як жанр не передбачає метафоричного письма й гучних слів, він визнає лише факти. Тому в Тохмана лунають тільки голоси очевидців.

Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент із "Ти наче камінь їла" про те, як війна змінила життя Ясміни.

"Ти наче камінь їла" Войцеха Тохмана
"Ти наче камінь їла" Войцеха Тохмана. Видавництво Човен

До того як настав рік, коли все це сталося (1992), Ясміна закінчила юридичний факультет, вийшла заміж за Хасана (він називався так само, як чоловік Мубіни, яка рвала нарциси), народила сина (1987), перейшла 30-річну межу, народила дочку (1991). Хасан – за професією економіст – був успішною людиною, отримував солідну зарплату і мав дуже гарний будинок.

Його дружині можна було не працювати. "Так буде краще для дітей, – казали вони. – Малим дітям постійно потрібна мама".

За рік, можливо, за пів року перед усім цим Ясміна відчула тривогу: на вулицях Мостара сербські резервісти стріляли в повітря, чіплялися до людей, ображали жінок.

Дім родини Плоскич – власність Ясміниної свекрухи – стояв на Шеховині. Це був район Мостара, переважно населений сербами із сусіднього Невесиня (звідти походив і мусульманин Хасан).

Навесні сусіди-серби постукали до Ясміни й попросили позичити сумки для переїзду.

Вони тікали до Невесиня, після того як у казармах на північних передмістях вибухнула цистерна з пальним.

Було 4 квітня: страх, сум’яття, паніка. Початок війни. Вона позичила сусідам валізки.

— Я ніколи їм не вибачу, – каже вона сьогодні. – Адже вони могли сказати: "Ясміно, не їдь до Невесиня. Там вас нічого доброго не чекає".

Сербська армія входила в місто. Хасан, Ясміна, малий Амар і маленька Айла, Хасанів брат, його дружина і трійко їхніх дітей – усі одним автомобілем виїхали до тітки, яка жила неподалік.

Там мусульманські й хорватські жінки готувалися до від’їзду. Вони збиралися з дітьми виїжджати за кордон, до хорватських таборів для біженців.

Чоловіків, спроможних тримати в руках зброю, за кордон не випускали. І Ясміна була готова їхати.

Її охопило погане передчуття, що вона вже ніколи не побачить Хасана. — Я залишуся, – сказала вона чоловікові.

Він погодився.

— Той час люди вже хочуть забути, – каже Ясміна. – Я збожеволію, коли забуду.

Сьогодні в герцеговинсько-неретвинській області розшукують майже півтори тисячі загиблих у ті часи. З них, можливо, 50 хорватів, а сербів – іще менше.

Ясміна з чоловіком вирішили поїхати ще далі – в околиці Невесиня, туди, де безпечніше.

Вони поїхали до Пресєки, де мешкала свекруха. Їхали полями, лісами й горами – загалом 40 км. Усі разом – два подружжя і п’ятеро дітей.

Їх зупинили сербські солдати й перевірили документи. Вони були люб’язні та дозволили їхати далі.

У Пресєці люди жили, як і колись: прокидалися, милися, молилися. Жінки напували худобу й виводили на пасовища. Прибирали будинки, готували їжу. Чоловіки ремонтували техніку перед жнивами (тут вирощували жито і пшеницю), нарікали на посуху, пили каву в кав’ярні. Були у Пресєці кав’ярня, продуктова крамниця, школа і понад 30 двоповерхових кам’яниць.

Тут довкола саме каміння, нечисленні дерева біля обійсть – сливки, грушки та горіхи. Невеличкі, вони не створювали нормального затінку. Тому впродовж дня всі ховалися по домівках. Усередині приємно, а зовні спека, як на сковорідці.

Але ввечері ставало прохолодніше (різниця між денною й нічною температурою сягала тут навіть тридцяти градусів). Діти галасували між будинками, матері кликали їх купатися і лягати спати. А ще сідали на порозі – погомоніти з сусідками. Планували назавтра прання, церування, сапання й поливання грядок.

І Ясміна отак жила впродовж місяця, поки у Пресєці люди не почули шум. А точніше, гуркіт – монотонний, приглушений, але чіткий. Він долітав з Невесиня, що за 12 км, розлягався долиною. Долина (а точніше, рівнина) – це широкий коридор, затиснутий із протилежних боків могутніми масивами гір Вележ і Црвань. Плаский, як стіл, – буйні трави, каміння. Тому, хоч і далеко, так добре було чутно.

Це був шум гранат. Люди у Пресєці не знали, що відбувається в містечку, поки звідти не прийшли перші врятовані люди. Вони казали:

— Там убивають.

Перші вбивства мусульман у Невесині сталися 10 червня 1992. Спочатку вбивали багатих, а потім – як випадало.

Більше фрагментів цікавих книжок

Читайте нас у Facebook та Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок