Письменник та журналіст, представник літературної резиденції "Станіславський феномен" та лауреат Шевченківської премії Тарас Прохасько в інтерв'ю Лізі Цареградській для Суспільне Культура розповів про відчуття війни, задавнені травми росіян, свободу молодого покоління українців та про необхідне вміння нації домовлятися і дотримуватися суспільного договору. Наводимо стислий переказ розмови у шести тезах.
Рефлексія та внутрішні зміни
Звичайно, це дуже швидкі та інтенсивні зміни, які складаються з кількох складових. По-перше, для багатьох людей найбільшим шоком було, що війна взагалі можлива. По-друге, що війна такого типу можлива з Росією.
Для мене це протистояння дуже задавнене і пов’язане з досвідом знання нашого глибинного конфлікту. Я переживав його у багатьох інших виявах, у більш мирних, але не менш емоційних. І тому це для мене не було дивиною, але є люди, для яких це було шоком. Є люди, для яких, коли є загроза життю, – вони особливо не розмірковують про особливу історико-ідеологічну складову.
І я дуже сподівався, що принаймні наймолодші мої діти чи наймолодший мій син якось проживе у більш делікатній ситуації, якісь делікатніші десятиліття.
Те, що я тепер відчуваю, – це страшенний смуток, Боже, це все одне і те саме. Є просто втома від того, що пропонують, і що на це потрібно реагувати, і з цим потрібно жити далі.
Чому ми крутимося постійно на одній і тій самій каруселі
Це пов’язано зі страшенно архаїчною проблемою справжності, першості, ідентичності. Ця проблема триває від подій тисячолітньої давності, накладаючись на всю історію. Вона тривала, і от виявилося, що у росіян ця проблема ще не вирішена, що можна порівняти з дитячою травмою про право бути собою.
Вони щось зробили зі своєю історією, зі своєю тожсамістю, і не впевнені в істинності своєї версії. Тому їм потрібно довести її собі і всім іншим у будь-який спосіб. Мені здається, що українці у тому сенсі доросліші, бо вони якось те все проробили вже давніше.
Про різницю в сприйнятті між поколіннями
Коли старші діти були малими, вони також відчували певну війну, бо це була середина 90-х. У нас у місті часто були якісь речі, пов’язані з протистоянням, з насильством – і для мене завжди було найважливіше, щоб діти почувалися захищеними батьками, що насправді ми не є безпорадними.
Я зауважив, що діти реагують на різні кінетичні образи, тобто на рухи, на те, і коли тато з мамою молоді і жваві. Це здоровіше, правильніше, ніж заповільнений 50-річний чоловік. Але попри старіння, я бачу наскільки змінилася загальна атмосфера, наскільки ступінь вільності дітей змінився за ці 30 років.
Я бачу еволюцію ставлення до дітей, до людей, до особистості. Чи це є суперрозквіт, чи це є початок занепаду і деградації людства, але люди стали вільнішими і набагато самодостатнішими. І діти в тому числі, і до них таке саме ставлення навіть у старших.
Яких рис ми набудемо після Перемоги
Я б хотів, щоб люди набули розуміння, що насправді світ нікому нічого не винен і нічого нікому не зобов’язаний. І те, що є добре, – воно є добре, але воно не є обов’язкове, воно може бути інакше. Тому треба з усіх сил старатися , щоб підтримувати це диво, коли все добре. Розуміти, що це результат певних зусиль.
Подивіться, в центрі Європи в XXI столітті вбивають людей – ООН і Декларація прав людини нічого не може з цим зробити. Нема механізмів, які б могли зупинити зло, нема якогось чарівного рішення. Тільки надзвичайні, усвідомленні зусилля роблять життя добрим.
Про поняття "українськості"
Я хотів би, щоб результатом усіх цих випробувань було розуміння, що найважливіше у цьому спектрі можливостей, яким є українськість, мусить бути здатність до співіснування. Нація – це є договір, і чим швидше нація уміє домовитися (саме домовитися, не відстоювати свою іншість чи свою розмаїтість) – тоді є все добре.
І я б хотів, щоб от ті найгірші речі, які відбуваються тепер з Україною, щоб вони підштовхнули нас до усвідомлення того, що найважливіше – це цінувати одне одного, домовлятися і дотримуватися цього договору.
Що має робити українська культура
Робити мистецтво, літературу, тексти, кіно без зважання на українське просвітництво. Це коли йдеться не про знання про Україну, мову, історію, а про певний спосіб мислення.
Українська культура може не переконувати себе у тому, що вона є от саме українською, і тому вона добра, а переконувати, що вона просто є. І вона є от така, моя. А чи є це українською, чи не українською, то вже не так важливо.
Воно повинно бути просто щирим, чесним і природнім, ця культура, яка не думає про те, щоб доказувати комусь право на своє існування і не бути довідником про українську історію з розставлянням акцентів певного характеру. Це має бути література універсальна чи культура універсальна, яка б у перекладі на будь-яку мову важила б багато.
Більше про українську культуру
- Антон Слєпаков, гурт "ВГНВЖ": "Важливо, щоби лишилося кому творити й для кого творити"
- Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"
- Тарас Прохасько: "Письменнику, якого може змінити нагорода, треба ще зі собою працювати"
- Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
