На Міжнародному кінофестивалі в швейцарському місті Локарно (вважається четвертим за важливістю після Канн, Венеції і Берліна) відбулася світова прем'єра української стрічки "Як там Катя?". Стрічку презентували в межах конкурсної програми Concorso Cineasti del presente ("Конкурс кінематографістів сьогодення"), вона змагатиметься за нагороду цієї програми зі ще 14 фільмами. Про стрічку та атмосферу на фестивалі розпитали режисерку фільму Крістіну Тинькевич.
Прем’єра стрічки вже відбулася. Які отримували відгуки в першу чергу від колег, які були першими глядачами?
Стрічку всі прийняли дуже тепло, був повний зал. Хто декілька разів були на Локарно, говорили, що ніколи не бачили такого повного залу. І після прем'єри був Q&A (сесія питань-відповідей) з режисером, було дуже багато питань. Зазвичай Q&A триває десь 15 хвилин, але у нашому випадку зайняв півгодини. Було відчуття, що стрічка справді зачепила людей, їм було цікаво поговорити про це.
Ваш фільм не про війну, але зараз також актуальний. У ньому піднімається тема втрати близької людини. І це те, з чим зараз стикаються багато українців. Чи може ваша робота допомогти людям, які з цим зіштовхнулися, знайти вихід із ситуації?
Фільм досить важкий і підіймає такі питання, на які дуже складно знайти відповідь. Я намагаюся із своїм кіно зробити так, щоб глядач в першу чергу почав ставити собі питання, спровокувати його на цей процес. І потім вже кожен приходить до своєї відповіді.
Але ви праві – і це також відчули глядачі, вони також ставили питання на цю тему і говорили, що перегляд цього фільму сьогодні у будь-якому разі сприймається в певному контексті.
Ми знімали фільм два роки тому. Тоді це був фільм про те, як мати втрачає свою дитину. А в сьогоднішньому контексті – це фільм про те, як втратити близьку людину. Це, на жаль, те, з чим сьогодні стикається дуже багато українців.
Ви сказали, що за допомогою різних прийомів намагаєтеся спонукати глядача і поставити собі запитання, і знайти відповіді на них у фільмі. Ще на етапі зйомок ви анонсували, що фільм буде знятий довгими кадрами. Наскільки це може обмежити поле потенційних глядачів, оскільки довгі плани – це скоріше історія про фестивалі, а не про класичне глядацьке кіно?
Я так не думаю насправді. Питання не у тому, який ти план використовуєш. Головне, наскільки ти вмієш розмовляти з глядачем. Я великий фанат довгих планів, тому вважаю, що якщо все склалося, то ти правильно їх зробив. Знімати довгі плани набагато складніше, але саме однокадрова зйомка надає найбільше відчуття присутності і найбільше відчуття реальності сцени. Це не буде відлякувати глядача.
Цьогоріч фестиваль ювілейний, 75-ий. Чи є спеціальна програма з цієї нагоди та які з анонсованих організаторами подій чи прем'єр плануєте відвідати і вже собі записали в обов'язковий перелік?
Я ще не дивилася жодного фільму, тому що зовсім різний досвід. Коли ти приїжджаєш на фестиваль просто як член індустрії або як глядач – це один досвід. А коли ти приїжджаєш із своїм фільмом, то з ранку до вечора маєш робити певні протокольні події, зустрічі з пресою тощо.
У мене не було і трохи вільного часу, але сьогодні був останній показ "Каті". У нас загалом було близько шести показів. І до кінця фестивалю в мене не було часу. Я сподіваюся, що зможу продивитися програму і щось для себе виберу подивитися.
Насправді Локарно дуже відрізняється від інших фестивалів. Тут серце фестивалю – це покази під відкритим небом на Гранд-о-Пьяцца. Досить часто в Локарно йде дощ і ця Гранд-о-Пьяцца все одно повна людей, які продовжують сидіти під дощем із парасольками і дивитися кіно.
Якщо говорити про програму, то серед прем'єр фестивалю є фільм "Перлогоса", який став останнім, завершеним для литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі. Чи вас із командою долучали до обговорень як, наприклад, представників України, як амбасадорів України на фестивалі?
Не долучали. У принципі, Локарно тримається досить акуратної позиції щодо політичного питання. Треба проговрити, що тут, на фестивалі є один російський фільм Олександра Сакурова. І Локарно був один з перших фестивалів, який сказав, що ми не будемо робити повний бойкот російської культури. Але, звісно, ми не будемо запрошувати фільми, які були проспонсовані російською владою.
Коли нас відбирали до конкурсу, нам сказали одразу, що на конкурсі буде один фільм незалежний. І далі тут нічого не можна зробити. Тому що ми як українська кіноспільнота дуже активно намагаємося зробити так, щоб європейські кінофестивалі все ж таки зрозуміли нашу позицію щодо бойкоту. Ми завжди можемо це зробити, але я думаю, що важливо все одно не те, що російські фільми показують. Важливо те, що українські фільми показують. Важливо, що наш голос звучить. Тому я дуже рада те, що наш фільм сьогодні є тут не тільки з точки зору прем'єри і кар'єри цього фільму. Це розмова зі світовим глядачем про українську культуру.
Більше цікавого про українське кіно
- "Зараз треба знімати там, де не будеш заважати". Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу документаліст_ок
- "Не всі розуміють, що відбувається в Україні": конспект дискусії у межах кінофестивалю у Карлових Варах
- Тарас Цимбалюк: "Коли приїхав у столицю, то почав розмовляти російською, щоб якось потрапити на знімальний майданчик"
- "Наша мета – створювати суспільне благо, яке складно монетизується": Олена Гончарук про діяльність Довженко-Центру
- Повнометражні снаряди війни: як Росія використовує кінематограф у пропаганді
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
