Що ми відчуваємо, коли дозволяємо собі радіти в страшних обставинах? Особливо коли йдеться не про тиху радість, а про цілком навіть гучну — як-от музичні концерти? Ми поговорили з експертами про те, чому це не просто не соромно, а навіть необхідно.
Журналіст і редактор Євген Спірін організовує концерти в одному з київських барів. Він розповідає, що в лютому, березні й квітні концерти не проводили, а з травня, коли звільнили Бучу, Ірпінь та Київську область, почали. За час повномасштабної війни вже встигли провести близько десяти концертів, вони відбуваються раз на тиждень, у неділю.
"Перший концерт був "Крихітки" Саші Кольцової, у неї був стендап. Це її авторська програма. У нас концепція така: ми робимо або стендап з коміками, або концерт.
Усі концерти благодійні, тобто артисти нічого не заробляють, бар нічого не заробляє. Звісно, якщо замовляють їжу або напої, то це йде в касу. Але з усіх квитків ми збираємо на конкретні бригади й підрозділи.
Наприклад, вчора був Святослав Вакарчук, ми зібрали 270 тисяч гривень, цього вистачить рівно на десять рацій.
Єдине, що те, чого ми не робимо, – ми не закликаємо. У нас є звіти, що ми зібрали певну кількість грошей. Але у нас немає такого, що "концерт, приходьте усі, клас, весело!". Ми просто кажемо, що нам потрібно озброїти цей підрозділ, на це потрібна така кількість грошей. Погодилися його озброїти такі от виконавці, у них буде концерт.
Критика
Під час війни звучить критика концертів – переважно в цьому вбачають "зайві радощі", хоча події організовуються суцільно чи частково з благочинною метою. Також цій критиці часто бракує конкретики та зустрічних пропозицій — якщо не концерти, то що ж робити, наприклад, артистам, чия робота і можливість допомогти це якраз зіграти концерт? І щодо радощів — тоді по яких емоціях проходить межа того, що можна відчувати, а що вже занадто?
Це, наприклад, підбірка критичних коментарів під анонсами концертів в Facebook-групі, де можна купити квитки на події.
Події стали більш теплими
Критики своїх концертів, яку б висловили йому особисто, Євген не пригадує. Натомість, говорить він, люди більше горнуться одне до одного в порівнянні з мирним часом.
"Наприклад, учора все було дуже класно і по-домашньому. Навіть Вакарчуку сподобалося. Хоча, якщо б не було війни, він би в жодному разі не виступав в барі для 90 людей, тому що людина збирає стадіони в Європі. Але зараз люди настільки близькі один до одного, всі відчувають спорідненість. Мені здається, що на концертах навіть незнайомі люди готові обійматися і казати одне одному, що вони родичі. Це якось дуже єднає їх.
Тому ми дуже раді, що люди до нас приходять і хоча б на 40 хвилин випадають з того всього, що відбувається, і сміються, і забувають про те, що є. І це нормально, бо люди повинні якось перезавантажуватися. Ми сподіваємося, що ми в цьому їм допомагаємо".
Говорить психологиня
Про концерти під час війни ми поговорили з психотерапевткою і психологинею Суспільного Веронікою Конончук. У першу чергу вона звертає увагу на те, що музика — це потужний інструмент роботи з емоційним станом, а розширювати та доповнювати систему будь-якої можливої самодопомоги зараз дуже на часі.
"Увесь світ тривалий час жив в умовах суворих обмежень. Ті самі живі концерти були недоступні через пандемію. Якщо зараз їх є можливість відвідувати, то чи хочемо ми добровільно позбавити себе цієї можливості? Чи має для нас сенс ця відмова від приводу для радості, для задоволення? Я часто рекомендую клієнтам залучати музику, як інструмент роботи зі своїм емоційним станом.
Для багатьох зараз це є актуальним. Музика допомагає нам створити певний настрій, навіть вплинути на нашу продуктивність, це підтверджують численні дослідження. Не випадково існують військові оркестри, а музиканти приїздять на фронт, — це підтримує дух. Цивільним також життєво необхідна підтримка.
Зараз саме час розширювати та доповнювати систему самодопомоги, а не відмовлятися від дієвих засобів. Завдання кожного українця робити все можливе, аби допомогти собі наповнити внутрішні резерви приємного, радісного, красивого, — усього, що допомагає відчувати себе краще. Музика — один із способів".
Що робити, якщо мені все одно соромно
Сором, як і почуття провини, – складні емоції, говорить Вероніка. За цими обома почуттями завжди стоїть щось більше й про них важливо розуміти три речі.
- Якщо ви відчуваєте провину та сором через те, що робите для себе щось хороше, щось радісне, щось, що ви любите, що зараз недоступне іншим, – ви чуйна людина, ви здатні співпереживати, ставити себе на місце іншого, відгукуватися на чужий біль. Емпатія – це чеснота. Це – квінтесенція людяного. І це варто у собі цінувати та поважати.
- Обидва явища, сором і почуття провини, – це форма самопокарання, що заважає адаптуватися до життя, має "заморожуючий" ефект, коли людина втрачає здатність діяти, ніби ціпеніє. Нам це за нормального життя не на користь, під час війни тим більше важливо зберігати здатність діяти ефективно.
- Важливо розібратися, що саме ховається за соромом і провиною. Часто це злість на агресора та страх власного безсилля. Сором і провина – токсичні почуття. Вони розвертають нашу власну енергію проти нас, шкодячи нам зсередини, та позбавляють нас ефективності у зовнішньому світі. Замість того, аби злитися на ворогів, які крадуть у нас можливості жити звичним повноцінним життям, ми починаємо винити себе чи соромитися, бо нам страшно визнати, що інші люди й обставини життя мають на нас такий кардинальний вплив. Видається легшим сховати цю злість і страх безсилля під обгортку сорому та провини. Але це приносить багато шкоди.
Не лише "добра і світла" музика
Музика — це не лише переключення та відпочинок, які усім дуже потрібні, говорить Вероніка, це також і терапія мистецтвом. Слухати можна не лише радісну музику, говорить психологиня.
"Музика має дивовижну здатність впливати безпосередньо на нашу лімбічну систему. Це свого роду розпорядник емоцій у нашому мозкові. Якщо ми підберемо музичні ключі до наших емоцій, ми можемо на них впливати. Кризові життєві періоди допомагає проживати музика, що їм резонує, і та, що активізує бажаний настрій. Але це працює саме у такій послідовності.
- Спершу знаходимо музику, яка відповідає важким емоціям і почуттям та слухаємо її. Якщо всередині людина переживає пекельні почуття, то й музика для початку має бути суголосною, свого роду "інфернальною". Так, класична музика має багато творів, що допомагають спершу прожити важкі емоції, а потім їх відпустити.
- Наприклад, якщо потрібно дати собі раду зі страхом, люттю, пригніченням, чудово підходять твори Баха. Для проживання суму слушним вибором є "Місячна соната" Бетховена. Музика допомагає прожити емоції та почуття. А лише так ми можемо їх відпустити без шкоди для здоров’я та звільнити місце для інших".
- Якщо ж хочеться діяти на профілактику, то варто насичувати себе улюбленою музикою чи такою, що активізує радісні почуття. Із класики для цього чудово підходять симфонії Гайдна.
Коли для сприйняття залучено не лише слух, коли ми можемо відчувати музику усім тілом (у тому числі вібрацію, яку створює звук), це працює ще й як техніка заземлення. Коли через активізацію органів сприйняття ми відновлюємо контакт із власним тілом, здобуваємо відчуття опори, сили справлятися зі складнощами. А на концертах ми ще й проживаємо цей досвід спільно з іншими людьми. Ця синергія посилює ефект".
Заряджати, як смартфон, заправляти, як авто
Зараз важливо дуже чітко розмежовувати свою та чужу відповідальність, говорить психологиня.
"Відповідальність за руйнування, за втрати, за війну, — вона належить агресорові. Відповідальність за те, щоби піклуватися про себе, підзаряджати себе чимось радісним, приємним, красивим, позитивним, — це належить нам.
Ми точно заслуговуємо на те, щоби піклуватися про себе не менше, а більше, ніж про свій телефон або авто, говорить Вероніка.
"Якщо ми не будемо це робити на регулярній основі, ми лише сприятимемо ворогам. Їхня мета – знищувати нас фізично та морально. Наша мета – обороняти своє життя та своє здоров’я. Це теж окремий фронт. І кожен з нас воює на ньому щодня.
Наші військові боронять нас не для того, аби ми зумисне страждали та позбавляли себе можливостей радіти. Вони боронять ці можливості. Наші музиканти теж боронять наше нормальне життя та здоров’я, але на фронті культури. Маємо це цінувати. Як і наше життя. Іншого не буде, то хіба можемо дозволити собі розкіш за власним вибором віддати те життя, яке маємо, на поталу війні?"
Слово з передової
Про те, що зайві страждання цивільних не приносять утіхи військовим на фронті, говорить і Олексій Кушнєр, парамедик 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Він пише: "Бісять, звиздець бісять ці пости, які ви точно читали, які звучать "от понаїжджали і п‘ють пиво, веселяться, ходять з своїми собачками і співають в караоке"… І знаєте, найсмішніше бачити, що ці публікації прилітають від тих, хто і сам в тилу та про війну чують лише зі ЗМІ та соцмереж. Бувають винятки, але то в більшій мірі про обіжених, які так і не зрозуміли, що таке бути воїном", а далі продовжує:
Олексій радить посилати слідом за русскім кораблем усіх, хто каже, як себе треба чи не треба поводити.
"Живіть. Не забувайте ціну. Підтримуйте ЗСУ. Ми переможемо. Мяв", — запевняє він.
Не воюєш — допомагай
Про відчуття сорому, провини чи у відповідь тим, хто критикує ідею розважальних заходів під час війни, Євген Спірін говорить так:
"Якщо тобі соромно, то береш і йдеш воювати. Не кожна людина може бути на війні. Звісно, є багато людей, які опинилися там не через своє бажання, наприклад, через мобілізацію.
Це нормальна історія. Не можна півроку сидіти і нити, що тобі соромно. Треба щось робити, всі щось роблять. Волонтери носять на собі бронежилети через кордон, хтось воює зі зброєю, хтось воює на якомусь іншому фронті".
Не можна не згадати і про матеріальну сторону, головну суть організованих ним концертів, говорить Євген.
"Ми з вами розуміємо, що економіці буде "гаплик", їй вже "гаплик".
Це тримає людей у якомусь здоровому глузді, інакше просто можна поїхати. А чому вони засуджують? Це дивно – нічого не робити і засуджувати когось, що він щось робить або радіє".
Моє право на скорботу і допомогу, якщо я "нібито ок"
Продовжимо розмову з психологом і розберемося детальніше з причинами відмови від радості й зокрема концертів. Вероніка Конончук розповідає, що під час війни людям, які на перший погляд не втратили нічого серйозного, — до прикладу, вони живі, не мають травм, їхнє майно не зруйноване — цим людям також дуже важливо визнати своє право на горе, зрозуміти, що існують також і втрати, які неможливо підрахувати.
"Нема українця, який би не зазнав втрат у цій війні. Навіть, якщо вони видаються менш явними, ніж у інших.
Це втрати, котрі неможливо порахувати, якось визначити кількісно. Втрата домівки через обстріли — це дуже конкретна втрата. Таку втрату людині легше визнати, у таких випадках легше прийняти своє право на те, щоби просити про допомогу чи відчувати скорботу.
А втрата відчуття безпечного дому? Це неможливо підрахувати. Це внутрішня та дуже суттєва втрата. Так само і втрата відчуття, що близькі тобі люди перебувають у достатній безпеці, що, якщо ви, наприклад, зідзвонилися ввечері й обидві людини вже були вдома та не мали наміру нікуди йти, то вони гарантовано у безпеці. Зараз цього почуття закономірно нема.
Усі українці зараз зіштовхнулися з численними втратами. Хтось із дуже конкретними, як-от загибель близької людини, руйнування житла, втрата фізичного здоров'я через травму або ж втрата доходу, бізнесу, заощаджень. Це все явні втрати. У людей принаймні є відчуття, що вони можуть горювати з цього приводу, що мають на це право.
Але є багато інших втрат, які прийнято знецінювати і які у тій чи іншій мірі торкнулися кожного. Серед них: довіра до світу, як до достатньо безпечного місця для себе та близьких; свободи від небезпеки; впевненості в майбутньому; можливості бути з близькими людьми, обіймати їх; втрата когнітивних навичок, коли пам'ять, концентрація, загальна продуктивність не така, якої людина звикла від себе очікувати за нормальних умов.
Так, якщо для нас раніше були цінні якісь культурні коди, котрі пов'язані з РФ, з країною-агресором, то зараз ми проживаємо етап відторгнення цього досвіду: мови, культури, часом і кровної спорідненості, якщо маємо родичів, що проживають в РФ і мають несумісні з нашими переконання. І це все присутнє у нашому житті.
Для того, щоби пережити вплив цих втрат на нас, ми спершу маємо їх визнати та прийняти своє право на скорботу з цього приводу. Лише так ми можемо повноцінно відновитися.
Святкувати життя
Після визнання свого права на смуток і допомогу другим кроком Вероніка називає визнання свого права на радість.
"Важливо легалізувати у своїй внутрішній етичній системі право радіти: навіть попри війну, попри втрати, попри горе, попри тривогу та небезпеку довкола. Цей полюс теж має право на існування. Більше того, наше завдання — при першій ліпшій нагоді його підсилювати.
Хочу наголосити, що немає поганих чи хороших емоцій. Вони всі є маркерами наших потреб і процесів, які ми проживаємо. Але у ході еволюції наш мозок навчився утримувати умовно "негативні" емоції та почуття довше, ніж умовно "позитивні". Це було значимо для нашого фізичного виживання.
Для того, щоби ми могли не лише виживати, але й жити, нам потрібно свідомо "докачувати" свої внутрішні емоційні контейнери усім, що приносить нам радість і задоволення, і при тому не несе нам шкоди та не суперечить закону.
Важливо розуміти, говорить психологиня, що зараз ми проживаємо двофазну модель подолання досвіду втрат.
"Одна фаза — горювання, відпускання, прощання, оплакування; інша — радість від того, що життя триває попри всі перешкоди; адаптація до нових умов і нові способи попіклуватися про себе чи попросити про підтримку. Для збереження нашого психічного здоров’я вкрай важливо, аби ми без самокритики та засудження дозволяли собі як горювати, так і радіти. Це наш шлях до зцілення та набуття більшої життєстійкості.
Корисно розширювати для себе особисте меню альтернатив для самопідтримки та наповнення ресурсом. Чим більше маємо для себе варіантів — тим ми адаптивніші, тим вища наша резильєнтність — стійкість до несприятливих обставин".
Більше про культуру під час війни
- Ненормативна лексика під час війни та російська культура як пропаганда – Олекса Манн
- Костянтин Трембовецький: про гумор під час війни, українізацію та вміння переглядати позицію
- Як вижити, коли живеш у історичних подіях: говоримо з історикинею Наталею Яковенко
- Як працюють українські культурні медіа під час війни
- Культурний фронт. Війна очима наших письменників за кордоном
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
