Учасники гурту ВГНВЖ, раніше відомого як Вагоновожатые, Антон Слєпаков та Андрій Соколов наприкінці березня випустили перший сингл із альбому warнякання. Новий проєкт, пов’язаний із ВГНВЖ тільки іменами двох учасників, став своєрідним щоденником війни. Антон Слєпаков документує свою рефлексію подій повномасштабного російського вторгнення, а Андрій Соколов створює музичний супровід до цих віршів (або стішів, як їх називають автори).
Усі зібрані гроші з продажів альбому на bandcamp Антон і Андрій передають на потреби українських волонтерів і військових. Також вони вже мали низку виступів у Києві (Волонтерський штаб "Зграї", Squat17b, Фестиваль 4.5.0), Дніпрі (Dnipro Center for Conterporary Culture) та Львові (Secret Place в рамках тижня Української культури в Грузії), на яких збирали гроші на потреби армії.
Журналістка Суспільного Марія Бліндюк поговорила з Антоном і Андрієм про волонтерство, рішення залишатися в Києві, рефлексію подій останніх трьох місяців та музику.
Англійська версія матеріалу за посиланням.
Ще за декілька місяців до 24 лютого було напруження, що Росія планує масштабніше вторгнення. У вас був план дій?
Антон: У мене не було плану, але постійно звучали розмови. Десь за тиждень до цієї дати ми зустрічалися з Андрієм в парку на каву. Ходили й обговорювали, що і як буде. Думали, що вони не посміють, вони ж не ідіоти. Зізнаюся, я тривожну валізку не зібрав.
Андрій: Я зібрав і план у мене був.
А коли зібрали?
Андрій: Коли були перші ракети. Я 22-го ввечері прилетів до України з тяжким серцем. Відчував, що вже якась незворотня фігня відбувається, щось почалося ще до перших вибухів.
Наскільки ваш план відповідав реальним діям?
Андрій: Я розумів, що може бути окупація міста. І тут два варіанти: або спротив, або я не зможу підкоритися правилам окупанта і вижити. Звісно, була думка, що таке місто потрібно залишати. Цей план у мене був до першого великого прильоту поблизу. Тоді я присів на свої речі й подумав "ок, зараз я можу стати біженцем", і цю сорочку приміряти на себе не зміг. Тоді я вже лишився остаточно.
Коли ти прораховуєш усі варіанти й бачиш, як окупант поводиться в небезпечних зонах на кшталт Чорнобильської, розумієш, що люди взагалі не відсікають. Там нічого святого чи розумного немає. Тому я уявляв, що вони можуть робити в Києві. І зрештою побачив це в Київській області.
Варіанти виїхати з міста залишилися тільки на випадок застосування масової зброї: хімічної, радіоактивної, ядерної.
А ви, Антоне, думали залишатися від початку?
Антон: Так, я одразу знав. Ба більше, були різні матеріали й запитання від журналістів, і одним із них був матеріал про киян, які залишаються в місті. Я був одним із героїв, який запевняв усіх, що ми нікуди не поїдемо. Не будемо сіяти паніку, не будемо напружувати торгівлю, економіку, бігти та скупати всю гречку, сірники й туалетний папір.
А 22 лютого було інтерв’ю з культовим радіо NPR, де я пояснював, чому українські музиканти відмовляються від російського ринку та російськомовного контенту, ВГНВЖ зокрема.
Але річ не в тім, що я так пообіцяв. Мені особливо нікуди було їхати й не було бажання. А ще я маю відповідальність за батьків, які навідріз відмовилися виїжджати. Тому в мене було завдання відправити своїх дівчат, свою родину і діяти вже по ситуації.
Я вирішив залишитися з містом і відчувати все, що з ним відбувається.
По-друге, я розумів, що чоловіків не будуть випускати, що буде остання хвиля мобілізації, в яку, думав, і мене візьмуть, непридатного до військової служби. Я вирішив залишитися з містом і відчувати все, що з ним відбувається. Мені було цікаво досліджувати. Якщо це вже таке трапилося з нами, то це треба відчути по повній.
Пам’ятаєте, коли вперше змогли послухати музику з 24 числа?
Антон: Десь за тиждень. Нічого взагалі не слухали, в горлі стояв ком. Усі, кого я бачив, почувалися погано. Не те, що музику, – книжки, фільми, серіали – нічого взагалі. У мене було відчуття, що я вже один із убитих, просто якось збоку дивлюся на все, що відбувається – це не метафора й не алегорія.
За тиждень я поїхав провідати батьків, зайшов до метро і виявилося, що поїзди ходять раз на годину-півтори, й той, що мені треба, щойно відійшов. Тому я знайшов у рюкзаку навушники й максимально невеселу музику на айподі. Це був Morphine, концертний запис, якого я ще не чув. Він був звуковим фоном, який не дратував.
Зараз уже почав слухати музику, я просто в якийсь момент змусив себе повертатися до звичного. Я звик слухати багато музики – це мій захист і моя суперсила.
Андрій не слухав точно, бо коли він до мене перший раз зайшов, я включив музику і він здивувався.
Андрій: Так, щоб свідомо і добровільно, я почав слухати тижні три тому.
Я слухав по волонтерству. З другого дня [війни – ред.] я дизайнерив для інформаційного спротиву, а потім допомагав із дизайном відео в нашій структурі, а там є звукоряд. Тобто слухаєш, але як роботу.
А от свідомо послухав музику, коли мені наш барабанщик Стас надіслав альбом "Awe Kid" і сказав: "От це тобі точно зайде". За три дні я наважився, послухав і зрозумів, що чувак із Європи написав музику моєї мрії, яку мав написати я. Там спокійна електроніка зі зламаною ритмікою – все, що я люблю в музиці. Це перший реліз цього музиканта, раніше його взагалі ніде не було чутно.
Ще були два лайви Bonobo: один на NPR Tiny Desk, інший на KEXP – мені їх кинув Антон трохи понад місяць тому. Ну і новий альбом Moderat.
Антон: Ну і, звичайно, музика проривалася збоку. Йдеш десь, увімкнені новини й там грає якийсь "Байрактар". Пам’ятаю, СЛУХ і Liroom робили добірки всього, що вийшло. Хтось виклав старий трек, який був у роботі, щось там переробив. Мимоволі починаєш цікавитися, хто що робить. Діма Koloah почав робити альбом.
Мені здається, що музика досить різнорідна, як це завжди було. Мені здається, навіть якщо на музиканта впливають тисячі якихось чинників, він однаково шарашить у свій бік, як поїзд у метро. Всі творчі люди трохи егоцентричні. Вони самі знають. Звісно, є невпевнені в собі люди, але вони 10 разів перепитають, що не так, а однаково зроблять по-своєму.
Андрій: Звісно, різнорідне. У мене була підспудна думка, що випустили все, що лежало, щойно з’явився інфопривід. Важко уявити, що всі так глибоко переосмислили. Звісно, я можу помилятися, це на рівні відчуттів.
Бачила, що в інтерв’ю для Don't take fake ви казали, що не розумієте, як люди зараз можуть слухати музику ВГНВЖ. Чому так?
Антон: Це мої відчуття. Я інакше ставлюся до своєї музики, ніж слухачі, знаю її зсередини, весь виворіт, сприймаю її з боку мікрофона й монітора. До того ж, відчуття різні від одного інтерв’ю до іншого.
Перший тиждень було одне відчуття, за місяць стало інакше. Зараз ми звиклися, і якщо не бачити якісь мішки чи військових на вулиці, здається, що все прекрасно, працює, всі їздять на скейтах та електросамокатах, ніби ніякої війни немає. Якісь є тривоги в мобільних додатках, але то таке.
Багато людей написали, що саме ця музика їм допомогла, особливо коли вони їхали в дорозі. Тому що на початку було багато заторів, усі довго виїжджали з міст. Коли стоїш і їдеш кілометр на годину, думаю, слухати щось на кшталт "Вогнепальне" може бути доречним.
Мені здається, що у ВГНВЖ більше злості в музиці – у warняканні ж цієї емоції немає. Це тому, що ви її не відчуваєте чи не хочете її транслювати?
Антон: Напевно, річ у тім, що коли ми працюємо над матеріалом ВГНВЖ, я спочатку отримую музичну заготовку, демо й біт. І вже від нього відштовхуючися, починаю думати, про що вона. Тут зовсім інакше.
Зазвичай я пишу текст, і вже ми думаємо з Андрієм, під яку музику його пристосувати. Тому що це більше декламація, її можна зробити під будь-який ритм. Тут немає такої прискіпливості, коли під кожен біт думаєш, як краще поставити точку чи фонетичний запобіжник, щоб вона круто звучала. Інколи взагалі буває, що в нас є дві демки, два стіша, і ми можемо змінювати їх місцями. Ми досить іронічно до цього ставимося.
Як ви взагалі працювали? Андрій казав, що не міг слухати музику, але ви могли її писати?
Андрій: Багато музики було створено до warнякання, тому це заготовки, які я навіть міг грати у своїх сетах пару років тому.
Антон: Я про це нічого не знав. У Андрія є свій власний проект walakos. Він його інколи показує, але я не запам’ятовую все, інколи щось впізнаю. Ба більше, він часто змінює свої сетапи, й звучання залежить від різних девайсів, на яких він грає.
Я всім розказую, що Андрій підбив мене робити warнякання. В перший тиждень я написав перший текст, а за дні три-чотири – другий. Перший я виклав просто у фейсбуці як емоцію. Андрій побачив і сказав, що треба щось робити й фіксувати.
Андрій: Так, я вперше побачив стіш від Антона як щоденникову фіксацію у фейсбуці, але в мене не було такого, що давай робити warнякання. Війна непередбачувана, і треба щось нотувати. Власне, Антон живе музикою, і для мене це теж важлива частина життя, якщо не найважливіша. І робити те, заради чого ти живеш у будь-яких умовах, – це і є твій обов’язок. Здається, тоді я відчув гостро, що потрібно все фіксувати.
Антон: Так, ми хотіли подивитися, що з цього вийде. Потім подумали, що це ж можна випускати синглами, допомагати друзям. У цей час гостро відчуваєш свою безпорадність у фінансовому плані. Всі знають, що музиканти живуть коштом концертів, зараз їх немає. Звісно, стрімінгові майданчики приносять якісь кошти, але не стільки, щоби можна було закрити всі питання.
Ти не думаєш, що завтра не буде чого купити поїсти, тут треба закрити таке важливе питання, там люди помирають, воюють, інколи не маючи зброї та захисту.
Фізично важко, коли ти бачиш у стрічці запити від близьких друзів. І ти не думаєш, що завтра не буде чого купити поїсти, тут треба закрити таке важливе питання, там люди помирають, воюють, інколи не маючи зброї та захисту. Тому це зараз важливіше, ніж якісь там твої смішні тилові потреби.
Це спрацювало, і була велика хвиля підтримки саме першого синглу. Нас надихнуло, що все не так марно. Скажу чесно, перший тиждень відчувався комплекс провини. Не в тому плані, що ти нічого не робиш, а що хтось зі зброєю, а ти тут пісні пишеш. Потім я почав розуміти, що це теж треба використовувати, як зброю, – і в інформаційному плані, і в терапевтичному, і в документальному.
За відчуттями, що люди більше слухають та поширюють: warнякання чи, скажімо, "Вогнепальне"? Чи це важко виміряти?
Антон: Якби вони вийшли принаймні в один рік чи місяць, можна було би порівнювати, кому що ближче. Ви правильно сказали, що у ВГНВЖ є злість, агресивний біт. Тут все набагато м’якше, тому це важкувато порівнювати, хоча один виконавець і автор текстів, але це різні проєкти за подачею та сприйняттям. Тут усе більш розмірковано й ніколи не налякають агресивні барабани під час можливих бомбардувань. Думаю, якщо Стас [барабанщик гурту ВГНВЖ, – ред.] почне гатити, половина людей ляже на підлогу, думаючи, що летять літаки чи ракети.
Зі ВГНВЖ думали робити щось нове?
Антон: Нове поки не думали. Нас усіх розкидало по країні, всі в різних місцях. Стас працює над новою музикою, в його сольному проєкті буде реліз. Не знаю, чи займався Валентин [гітарист гурту ВГНВЖ, – ред.] музикою. Я не знаю, про що писати далі.
Якби не було цього вторгнення, ми збиралися цієї весни робити мозковий штурм. Хотіли спробувати з’їхатися в одне місце за містом і зосередитися на написанні нової музики. Був певний напрямок, але після всіх цих подій він здається трохи неактуальним. Думаю, це не тільки наша проблема, багато людей писали книжки, знімали фільми, і все це стало якимось дрібним, – я їм не заздрю. Ми принаймні нічого не встигли зробити, хоча в мене були вже якісь нотатки.
Зараз ми ведемо перемовини щодо виступів. Якщо все буде добре, нам нададуть потрібні документи, щоби ми могли виїхати з України на певний час і зіграти за кордоном благодійні концерти. Декілька запрошень уже є, розглядаємо таку можливість на червень. Але зараз мати якісь плани навіть на тиждень – велика розкіш.
Як думаєте, зможете виступати з warняканням після перемоги, повертатися до цієї рефлексії й реальності?
Антон: У нас щодо нашого проєкту теж були зовсім інші плани – все полетіло шкереберть. Як буде далі – незрозуміло. Якщо мене запитають, перемога чи warнякання, то спершу перемога, а далі будемо думати.
Подивимося, як буде. Хотілося би це зафіксувати. Це перший альбом, який ми пишемо, як пірамідку. Ми не знаємо, яка фінальна точка. Ще з ранніх часів кожен альбом від початку мав концепцію, зазвичай відразу була назва.
Багато людей зараз говорять про втому, що зник початковий запал працювати. Як ви відчуваєте, пишеться далі?
Антон: Усе залежить тільки від натхнення. Це все-таки не знімальний план, як у кінопроцесі, де є розкадровка та план на день.
Нас мотивувало, коли з’являлася пропозиція пограти. Наприклад, коли ми грали для волонтерів "Зграї", зрозуміли, що мало матеріалу, треба принаймні три треки. Кажу Андрію, що скоро буде трек, треба писати музику. Не знаю, чим надихається Андрій. Я надихаюся подіями й думками.
Якщо в тебе є натхнення, ти робиш із натхненням, якщо його немає – робиш без натхнення.
Андрій: Учора в нас була нарада щодо другої фази нашого волонтерства. І спершу всі справді працювали на 200%. А ця нарада перетворюється на якийсь жах – ніхто не розуміє, що робити, половина повигоряла, інша половина каже, що все робимо неправильно. Ми це обговорювали з дівчиною й дійшли спільного висновку: якщо в тебе є натхнення, ти робиш із натхненням, якщо його немає – робиш без натхнення.
У мене щодня є список справ, які необхідно зробити. І якщо там є написання треку, я просто сідаю його крутити. Особисто до мене натхнення приходить, коли я починаю працювати.
Антон: У мене теж так. Коли нам оголосять дату виступу у Львові [розмова була записана до виступу у Львові 29 травня, – ред.], я сяду й напишу наступні два чи три тексти.
Бо ми трохи відволіклися на адаптацію до живих виступів. Хоча в Андрія з’явилися якісь ідеї, ми нарешті почали залучати інших учасників. Ще коли писали перший трек, активно спілкувалися з Антоном Очеретяним із Ragapop. Мислячи як електронні музиканти, ми намагаємося якісь ідеї цих людей різати й використовувати, як семпли.
Усвідомила, скільки музики пропустила за ці декілька місяців.
Антон: Стільки всього повиходило. Я заздрю тим людям, які радіють новому. Знаю, що багато людей поступово починають потроху слухати відкладене, це наче підвішена кава.
Андрій: У мене зараз життя за принципом максимальної ефективності, тому мало слухаю, читаю й дивлюся. Якщо вже я залишаюся в тилу, буду звідси робити максимум, і однаково здається, що роблю мало.
Антон: Я колись любив читати музичні журнали, але потім вони зникли й усе перейшло в онлайн. І от я згадав, що "Потоп" видає чи не єдиний музичний журнал в країні – я його нарешті замовив, піду заберу на "Новій пошті" й почитаю.
Більше про мистецтво під час війни
- Під обстрілами та в окупації: історія двох перекладачок, які перекладали Кортасара під час війни
- Костянтин Трембовецький: про гумор під час війни, українізацію та вміння переглядати позицію
- Музика поза політикою? Розкажіть про це мертвим у Бучі
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- "Втомились, не втомились — у нас люди гинуть кожен день": інтерв'ю з Олександром Яцентюком, актором фільму "Памфір"
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
