На Венеційському фестивалі фільм "Цензорка", який присвячено темі материнства в українських в'язницях, отримав нагороду в секції "Горизонти" за найкращий сценарій. Його написали Іван Остроховський та Петер Керекеш, який також є режисером стрічки.
Фільм – копродукція України, Словаччини та Чехії. І спочатку це мав бути документальний фільм про цензуру у світі, однак задум Керекеша змінила всього одна зустріч.
Хто вплинув на режисера, наскільки історії героїнь художнього фільму правдиві та чому Керекешу легше знімати в Україні, ніж у рідній Словаччині, – читайте та дивіться в інтерв'ю режисера.
"Україна для нас – щось і близьке, і далеке водночас"
Читав ваше досить старе інтерв’ю, що на самому початку ви планували створити документальну стрічку про цензорів з різних країн. Але побували в одеській колонії і змінили свій задум, зняли художній фільм. Тож що саме змінила Одеса?
Наприклад, цензори у голлівудському кінематографі, цензори модних магазинів у Саудівській Аравії, цензори паризької підземки, які вирішують, яку музику можна грати в метро. І однією з частин фільму були цензори у в’язниці, цензура листування ув’язнених.
Ми вирушили до України, бо для нас це щось і близьке, і далеке водночас. На базовому рівні ми розуміємо мову, ми дуже близькі до України, в тому числі культурно, але все ж таки між нами є відстань. Це не наш дім, а режисерам зазвичай набагато легше знімати фільми за кордоном, ніж у власній країні.
Ви говорите про дистанцію між вами як словацьким режисером та Україною?
Так. Ми досить детально все досліджували в Україні. Побували у декількох в’язницях і зустріли дуже цікавих людей, почули їхні історії. І от ми вирушили в Одесу, це було останнє місто у нашому дослідженні. Ми зустріли Ірину Кіріязєву, яка була оперативним працівником у в’язниці № 74 в Одесі. Це в’язниця для жінок з дітьми. Я закохався в неї – звісно ж, закохався як у героїню. Вона дуже цікава жінка і на роботі, і в житті.
Інколи вона може бути жорсткою, але також і дуже приємною. Вона чудово підходила на цю роль. І ми вирішили зробити її центральним образом. Тож ми почали знімати фільм про її роботу як цензорки. Звісно, це лише частина її справжньої роботи, але у фільмі – це її головне завдання. Потім ми поступово звузили коло і зупинилися на ній і на декількох жінках у в’язниці.
Ми відкинули чоловічі в’язниці, відкинули всі інші сюжети, які думали внести у фільм. Тобто ми почали з дуже-дуже розширеного сюжету, знімаючи фільм на трьох континентах, а закінчили дуже вузьким, сконцентрувавшись на матерях та їхніх дітях.
У фільмі є дві головні героїні: ув’язнена жінка, яка народжує дівчинку у в’язниці, та цензорка, яка виконує свою роботу. Це непрофесійні актриси, і можна сказати, що вони грають себе?
Все трішки складніше. Ірина, цензорка, грає себе. Це її робота, це її життя.
Леся, головна героїня, – акторка. На той час вона працювала у театрі в Одесі, а зараз грає у Києві.
А Надя, третя героїня, – реальна жінка. Саме за її історією ми зняли наш фільм. Вона вбила коханку свого чоловіка. Провела за ґратами сім років. У в’язниці народила другого сина. Вона реальна, так. І всі інші ув’язнені, або майже всі ув’язнені, тобто масовка, – справжні в’язні колонії №74.
Тобто у фільмі є лише одна професійна акторка?
Не тільки. Мати Ірини – моя найулюбленіша акторка з Одеського єврейського театру, Раїса. І деякі інші люди, не в’язні, вони, звісно, також професійні актори. І два головних герої – діти – теж є професійними акторами. Тобто як професійними – вони діти, але не з в’язниці.
"Ми хотіли зняти пологи, але не так брутально"
У своєму інтерв’ю для Cineuropa у 2017 ви казали, що проєкт починався як жарт, хоча насправді в цьому фільмі мало гумору. Чому змінили свою думку? Більше не вважаєте, що цензура може виглядати смішно?
Звісно, може, але я вирішив зробити інший фільм. Можливо, через те, що я не професійний режисер, і я керуюся своєю допитливістю. Це був момент, коли я набагато більше зацікавився відносинами між цими жінками та їхніми дітьми у в’язниці, аніж темою цензури. Тому я слідував тому, що було мені цікаво.
Цензорка виконує свою щоденну роботу – перевіряє листи, видаляє те, що ув’язнені читати не повинні. Мене зацікавили ці листи. Вони вигадані чи ви використовували справжні тексти?
У фільмі вони вигадані, але засновані на реальних листах. Жоден з креативних директорів не може написати такі красиві речення, які були у фільмі і які тепер ми повинні вирізати: "Мій ч**н плаче за тобою". Розумієте, якщо ви хочете відшукати дійсно щось неординарне, потрібно звертатись до реальності.
Тобто це справжній рядок з листа?
Так, справжній.
Моє запитання стосувалось такого собі напівдокументального враження, яке справляє ваша робота. Наприклад, причини ув’язнення героїнь, обставини, в яких вони завагітніли у в’язниці – це реальні історії?
Так. Більшість з них справжні. Але з практичних причин ми знімали вагітних жінок, які не були ув’язнені, це професійні акторки з Одеси. Також, коли ми знімали пологи на початку фільму, було набагато простіше зняти реальні пологи не ув’язненої жінки у лікарні. Але історії, які ми переповідаємо, засновані на реальних історіях нашого дослідження.
Епізод з пологами досить тяжкий, дуже реалістичний, навіть шокував деяких глядачів. Чому вирішили саме так почати фільм? Це передає ідею того, як напружено приходить у світ нове життя і у яких тяжких обставинах опиняється?
Коли я закінчив фільм, то хотів мати сцену народження на початку, і мати її дуже реалістичною. І для мене було важливо дати ключ для розуміння аудиторії, ніби говорячи: "Друзі, те, що ви бачите, відбувається насправді". Це не фейкові пологи, коли ви бачите тільки обличчя акторки, яка плаче і кричить, а потім крупний план і дитина народжується. Я просто хотів створити відчуття, що це відбувається насправді.
І у вас не було цього епізоду, коли ви закінчили цей фільм?
Так. Хоча насправді це був жарт, тому що ми хотіли зняти пологи, але не так брутально, дещо відсторонено. Але потім я згадав Олександра Довженка і його фільм "Людина з кіноапаратом", яка знімає народження і знімає його саме в Одесі.
Насправді це фільм Дзиґи Вертова.
О! Це жахлива помилка! Це, мабуть, через те, що я втомлений.
Я викладаю у кіношколі. Якби мій студент припустився такої помилки, я би вигнав його з класу!
Отже, я розумію, що у фільмі будуть справжні пологи, і це доволі схожий знімальний процес, тому ми вирішили: "Так, давайте зробимо, як в реальному житті, і побачимо, що з цього вийде". Народження на відстані ми можемо зняти коли завгодно, але давайте ж спробуємо відзняти по-справжньому! І це був справді прекрасний досвід. Це було щось настільки сильне, коли ти бачиш, як приходить життя, що ми вирішили лишити це у фільмі.
"Ви повинні вимовляти слово "ніж" по-різному"
У вашому ігровому фільмі багато документальної стилістики. Ідея з самого початку пронизана нею. Отже, давайте поговоримо про одну сцену, коли цензорка у тюремному класі змушує ув’язнених жінок говорити з різними інтонаціями прості слова, наприклад, "ніж", "сніг". Чи дійсно такі вправи існують? І яке їхнє значення?
Цю вправу показала нам Ірина. Її сенс полягає в тому, щоби навчитися контролювати свої емоції. Ви повинні вимовляти слово "ніж" по-різному, наприклад, сердито, спокійно, щоб вчитися контролювати свої емоції, тому що більшість цих жінок ув’язнені саме тому, що не змогли взяти емоції під контроль.
І це спрацьовує?
Ні.
Ваша цензорка має досить складні стосунки з матір'ю, яка намагається змусити її бути справжньою жінкою і задовольняти бажання чоловіків. Схоже, героїня любить свою роботу і робить свій вибір. Це досить незвичний для мене про-феміністичний вибір. Тут закладена ідея, що тиск старшого покоління є проблемою навіть для тієї частини суспільства, яка зазвичай залишається непоміченою.
Не думаю, що це проблема лише цього покоління. Але зараз ми говоримо про це набагато відкритіше. Взагалі-то, я так часто бачив у своєму житті жінок на кшталт Раїси, матері Ірини. Тому так легко було режисувати та підготувати діалоги. Це моє дитинство. Таке відбувається не тільки в Україні – скрізь. Матері тиснуть на дітей, ніби вони повинні мати принаймні трьох дітей, бо інакше життя буде беззмістовним.
Але чи це частина історії справжнього персонажа Ірини?
Частково так, оскільки вона самотня, у неї немає ні дітей, ні чоловіка. Хлопець у неї є, але офіційно вона неодружена, тому це її історія. І, звичайно, мати теж тисне на неї. Я вважаю, що це культурна спадщина. Це питання цього століття. Такі матері назавжди лишаться такими. Вони не змінять свою думку зо дня на день.
В житті вона так само реагує на це, як у фільмі? З кам'яним обличчям?
Так.
Ви провели дослідження своєї документальної ідеї. Чи сильно відрізняються умови в українських в'язницях від в'язниць у Східній Європі та Словаччині?
Власне, ми не так багато часу провели у в'язницях Словаччини. Проблема в тому, що куди би ти не приїхав у Європейському Союзі як режисер, який хоче зняти в’язницю, скрізь всі дуже боятимуться, що ви хочете провести розслідування і викрити корупцію тощо. Тож ваша робота практично неможлива.
Я не знаю, чому ми приїхали саме в Україну, все було можливо. З одного боку, будівлі та туалети, безумовно, набагато чистіші у Словаччині. Але, можливо, це звучить як кліше, але насправді особисті стосунки, відносини між людьми в Одесі були набагато теплішими та людянішими, ніж у в’язницях Європи.
"Тиск сім’ї та сімейне походження формують наше життя"
Діти, що народжені у в’язниці і можуть спілкуватися зі своїми матерями лише чотири години на день – дві години ввечері, дві години вдень, – мають значний травматичний досвід. Яка їхня подальша доля? У вас є якась інформація чи особисті спостереження?
Так, ми спілкуємося з деякими з них. Зазвичай вони з дуже поганих сімей. І зазвичай діти копіюють своїх батьків. Взяти, наприклад, Любу, яка грає роль Наді. Нам було цікаво, як така розумна жінка може вбити коханку свого чоловіка, і тоді ми зрозуміли, що її батько сидів у в'язниці за вбивство таксиста. Звісно, всі ми народжуємось рівними, і всі ми по-своєму чисті сторінки, але тиск сім’ї та сімейне походження формують наше життя, тому життя таких дітей не дуже оптимістичне.
Схоже на те. У фільмі є сцена, коли маленький хлопчик засмучується, тому що його мама пішла, він істерично плаче. Ви казали, що це професійний актор. Як добилися таких емоцій?
Якщо сказати дитині: "Сиди тут", і не дозволяти їй грати, вона засмутиться за п'ять хвилин. У мене двоє дітей, і я знаю, що їх засмучує. Тому це було легко.
І останнє питання: ваша історія — художня, але всі герої говорять російською, при тому, що історія заснована на українському матеріалі. Чому вирішили так знімати? Чому у фільмі звучить лише російська мова, за винятком хіба що судових сцен?
Це важлива річ. Коли ми приїхали до одеської в’язниці, усі розмовляли російською. Там були жінки із західної України, які говорили українською, але більшість одеситок розмовляли російською. Охоронці також розмовляли російською. Тому ми слідували за реаліями, це не було рішенням.
Тож ви просто дотримувалися специфіки документального кіно?
Так.
