8 серпня на 60-му році пішов з життя художник і директор Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд. Попри те, що в культурній спільноті знали про його хворобу, смерть митця стала несподіванкою і великим викликом, який поставив перед питанням, що робити зі спадком художника і яка буде доля одеського музею. Про це та інше в ефірі Радіо Культура говорили колеги та друзі Ройтбурда.
Анастасія Платонова, культурна критикиня:
Саша завжди був бійцем, ніколи не здавався, лікувався, і жоден з нас не сподівався на подібну шокуючу новину, яку ми почули 8 серпня. Сашин відхід – непоправна, невідворотна втрата, глибину якої нам всім ще належить осягнути.
Якби Ройтбурд осягнув, скільки зробив за життя, яке мало бути значно довшим, він би здивувався. Він завжди був зіркою, з перших виставок у 80-х. І це треба розуміти, аби краще збагнути, усвідомити тип цієї особистості і модус його руху по професійному і особистому життю, а в культурі одне невіддільне від іншого.
1987 рік – це фантастично цікавий час і для вже дуже пізнього помираючого Радянського Союзу, і для української культури, яка існувала в ньому. 1987 рік – це був момент біфуркації, коли молоде покоління художників, до якого Олександр Ройтбурд належав, вже існувало, але ще не усвідомлювало себе поколінням. І це був момент, коли художники працювали дуже плідно, наближалися одне до одного, аби усвідомити себе, стати повноцінним поколінням, яке ми далі знатимемо за кілька років як "Українську нову хвилю", всередині якого існуватиме український трансавангард, дідусем якого жартома називали Олександра Ройтбурда.
Він сміявся і дратувався з цього. Говорив, що довгий час був молодим художником, а потім одного ранку прокинувся "дедушкой украинского трансавангарда".
Олександр Ройтбурд пішов від нас у приголомшливо ранньому віці для нього самого, тому що він як художник ще міг зробити дуже багато. Попри це, він встиг зробити дуже багато. Наприклад, я б порадила познайомитися з серією, яка називається "Гей-готика", "Портрет дами в білому".
Я би точно порадила ознайомитися з найіронічнішими, найлегшими для сприйняття і при цьому найцікавішими Сашиних серіями – його автопортретами. У нього була традиція щороку десь перед Новим роком малювати автопортрет. Вони були дуже різні за стилем, за емоцією, за тональністю, і складаються у фантастично цікаву добірку.
Я би також порадила познайомитися з його роботами 90-х, з об’єктами, з відео. Саме з відеороботою "Психоделічне вторгнення броненосця Потьомкіна" Олександра Ройтбурда в 2000 році запросили на Венеційську бієнале. До головного проєкту його запросив головний куратор Гарольд Земан. І саме ця відеоробота Олександра Ройтбурда зберігається в колекції одного з ключових світових музеїв – Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. І в цьому є певна іронічність, тому що Саша завжди говорив: "Я все життя займався переважно живописом. На світове бієнале і до світового музею потрапив як відеохудожник".
Саша від початку не збирався ставати директором Одеського художнього музею, але Одеський художній музей перебував на кінець 2017 - початку 2018 року в жахливому стані: в певних залах протікала стеля, стояли відра в експозиції. Самі експозиції багато років потребували оновлення, свіжого погляду. В музеї фактично не було команди, жодних комунікацій. І в музеї вже кілька років працювала ініціативна волонтерська група, однією з лідерок якої була Олександра Ковальчук, яка сьогодні є заступницею Одеського художнього музею. Ініціативна група почала шукати директора, і Саша не збирався ним ставати. Він збирався бути агентом змін, агентом впливу там, де потрібно, тому що знав дуже багатьох людей і в Одесі, і поза її межами.
Сьогодні це абсолютно інший музей. Центр тяжіння не лише одеського культурного життя, а і один з центрів всеукраїнського культурного життя. Останні зміни відбулися буквально кілька тижнів тому. Була перевішена і змінена постійна експозиція на другому поверсі.
Зараз треба думати про те, що буде з Одеським художнім музеєм далі. Я би звертала не меншу увагу або навіть більшу на заяви, наприклад, одеських можновладців про те, що музей має носити ім’я Олександра Ройтбурда, музей має продовжувати свою роботу і вектор роботи музею не може бути змінений. Такі заяви здаються мені набагато важливішими.
Ми розуміємо, що хтось має посісти Сашине місце директора Одеського художнього музею, а Саша має лишитися в ньому як символ, як образ, як патрон і захисник.
Іван Козленко, ексдиректор "Довженко-Центру":
Олександр Ройтбурд надавав такий масштаб подіям, який неможливо осягнути. Це феноменально обдарована людина була. І не тільки художник: він мислитель, великий інтелектуал, я думаю, що один із найбільших культурологів, тому що був філософом культури. І ще, слід сказати, і політик в останні роки, хоча політикою займався в широкому сенсі. Він знакова фігура, тому що виплекав плеяду художників, митців – так звану "одеську школу".
У нього була феноменальна здатність створювати спільноти. Він умів гуртувати людей, оскільки був надзвичайно комунікабельною людиною, іронічною людиною. Це завжди захоплювало з першого погляду, тому що у нього не було меж. Якщо йому людина була симпатична, для нього не мало значення, як довго знайомий з цією людиною. І наприкінці 80-х – на зламі 90-х утворилося коло митців. Зараз це відомі художники: Володимир Кожухарь, Ігор Гусєв, Люсьєн Дульфан, але крім того, що він займався їхньою освітою, тому що він привозив з поїздок баули книжок, він також займався аналізом культури, і в цьому сенсі в Одесі утворився мисленнєвий центр.
Іване, в біографії Олександра зазначено, що він був учнем одного з останніх бойчукістів. І це неймовірно звучить, тому що одразу бачиш не розірвану, роздрібнену та фрагментарну історію, а традицію. Чи Олександр любив про це говорити? І чи важлива була для Одеси, для кола Олександра тяглість традицій?
Його вчитель – Гігамян. Він дуже шанував його як рисувальника. Він на той момент викладав в одеському Грековському училищі, вже не був експерементатором, але давав потужну рисувальну школу.
Мистецька тусовка в Одесі не обмежувалася живописцями. Наприкінці 80-х дуже активно розвивалися нові медіа, а також нові форми мистецтва, такі як перформанс, інсталяція, хепенінг – це те, що на зламі 90-х було надзвичайно популярним в Одесі. І слід сказати, що це найменш важливо зафіксований період, тому що носії, на яких тоді творилося мистецтво, на жаль, розмагнітилися і навряд є в доступі.
В 90-ті роки Ройтбурд очолив в Одесі Центр сучасного мистецтва Сороса. І це феноменальна подія для міста, оскільки Сорос не відкривав центр сучасного мистецтва на периферії, тільки в столицях. І йому вдалося переконати керівництво фонду "Відродження" в тому, що в Одесі є потужна мистецька традиція, яка потребує окремого розкриття. Очоливши цей центр, він створив центр тяжіння для всієї одеської тусовки. Це тривало до початку 2000-х, коли він поїхав в Америку. От уже з того моменту, коли він працював у Києві і очолював галерею Гельмана, можна сказати, що він потроху ставав фігурою загальнонаціонального масштабу.
Сергій Жадан, письменник й ілюстратор поезії Ройтбурда:
Ми домовилися робити книжку, оскільки Саша мені ілюстрував "Тамплієрів", то я йому запропонував ілюструвати його вірші. Ми готувалися, робили, макетували. Книжка вийде у вересні.
Для мене він дуже важливий голос, дуже важлива постать, яка багато чого в собі поєднувала, була прикладом того, як можна подолати непорозуміння, як можна приймати речі, які раніше не приймалися, багато чого можна в собі вміщати. Саша був в чомусь парадоксальний, в чомусь ти з ним міг не погоджуватися, але він завжди був відкритий, готовий вислухати і прийняти.
Марина Щербенко, галеристка:
Олександр був людиною, яка розширювала світ, тому що був багатосторонньо розвинутим, у нього було дуже багато різних талантів і він готовий був ним ділитися. Завжди навколо нього було дуже багато цікавих людей, які були наділені не тільки матеріальними цінностями. Це дуже збагачувало.
Ройтбурд був вкрай продуктивним художником і залишив для нас великий спадок. Я не можу виділити якусь одну роботу. Ми знаємо, що характерні риси його творчості дуже пізнавальні, і це концептуально, умисне, перенасичене образами і сенсами живописне полотно з дуже широким пізнавальним мазком.
Якщо продовжити розкривати питання спадку Одександра, то ще також звернула увагу на його колажі, які були в свій час зроблені ним вперше в 1993 році, коли він брав участь в одній з виставок, і він тоді зробив першу колажну серію, яка називалася "Життя короля Людовіка". Він із відомих портретних творів зробив колажну нарізку робіт короля Людовіка і залишив його без голови.
Спадок – це один з найважливіших векторів і напрямків, про які треба думати. По-друге, я б розділила і говорила окремо про особистий людський культурний спадок і про спадок в музеї. Тому що музей, як і будь-який менеджерський проєкт, – це машина, яка продовжує рухатися, навіть втративши свого директора.
Музей набрав за ці три з чимось роки величезної швидкості, і, як в багатьох музеях, є величезний огром роботи, яка невидима для стороннього глядача і відвідувача. Саша Ковальчук, заступниця Ройтбурда повідомила, що вони з огляду на його хворобу говорили про те, що наступного року, за півтора року фактично, відбудеться новий конкурс і треба готуватися. Тому що за одну і навіть дві каденції неможливо осягнути і встигнути зробити все, що заплановано.
Я знаю, що планувалося кілька виставок до кінця поточного року, які я не називатиму, тому що з огляду на події, що відбулися, можливо, будуть зміни, але виставкові плани є, і я впевнена, що вони так чи інакше будуть реалізовані.
Окрім поточної роботи, все ще було ще багато планів на музей, він пов’язував найближчі роки свого життя з музеєм, він купався в тих чудових результатах, які мав. Це, мабуть, чи не найбільше, що давало йому наснаги, окрім близьких і друзів останніми місяцями.
