Мисткиня розповіла, чому її українські колеги довгий час уникали слова "художниця", реакцію на своїй перші роботи та жіночий погляд у своїй новій виставці "Рефракція реальності".
Арт-фемінізм — це мистецтво, свідомо спрямоване на те, щоб жіночі голоси почули. У світі цей рух розпочався ще у 60-ті роки, але в Україні став можливим лише в 90-ті.
Оксана Чепелик — першою з наших художниць почала відкрито дотримуватися феміністичного фокуса у в своїй творчості. Високий рівень її проєктів визнали за кордоном — вона стала учасницею чисельних резиденцій та володаркою нагород.
Деякі її роботи випередили свій час на 20 років. Наприклад, відеоінсталяція "Очевидна невідворотність", яка змушує героїв публічно, на камеру відрефлексувати свій перший, часто травматичний досвід, перегукується з рухом #metoo
Інший її гучний проєкт "Генезис" досліджує цивілізаційні та екзистенційні катастрофи, які розігруються на тілі жінки. Світова прем'єра цього циклу відбулася у США та спричинила бурхливу дискусію. Це була мультимедійна інсталяція, зведена між двома хмарочосами на Манхеттені. Проекція зображення немовля на поверхню надувного дирижабля працювала як опозиція до “деструктивного терористичного образу літака”. Тоді ж, у 2007 році, Оксана стала лауреатом премії ArtsLink Independent Projects Award, США.
Проте, про внесок Оксани в українське феміністичне мистецтво почали говорити лише нещодавно. Чому так сталося і що заважає сучасним художницям буде в центрі мистецького життя, Оксана розповіла під час нашої розмови.
На перші критичні інсайди надихнула мода
— Оксано, ви були першою серед українок, в чиїх роботах присутній феміністичний фокус. Під впливом чого він формувався?
— У 90-ті я не лише робила виставки, але й створювала артколекції, брала участь в показах моди. Якщо спочатку складалося враження, що мода — це свобода, то з зануренням в це коло для мене поставали інші вектори — важливі, але завуальовані. Ніхто не переймався їхнім значенням, сутністю та соціальною складовою. Ці критичні інсайди я намагалася втілювати у своїх роботах.
Наприклад, моя відома колекція "Народження Венери" (1995), де на подіум виходили моделі та везли за собою гігантських равликів. На них було націлено світло, внаслідок чого вони ніби наповнювалися водою. Це було таке посилання до Боттічеллі, до міфу, де жінка народилася з піни морської.
Пізніше, коли я показувала цю колекцію в галереї — поглянула на це вже під іншим кутом. У фокусі опинилася необхідність жінки бути богинею. Суспільство вимагало, щоб вона відповідала цьому образу і водночас тягнула на собі дім, дітей, роботу. Ось цей прозорий дім за її спиною виглядав ніби його не існує, але насправді все лягало на жіночі плечі. Я вже не кажу про те, що в модельному бізнесі жінка перетворювалася на товар. Це стало поштовхом дивитися в цей бік, заглиблюватися та розглядати роль жінки в суспільстві в інших роботах.
У відеопроєкті — "Улюблені іграшки лідерів" (1998) — я виступаю перформеркою та перетворююся на таких політичних та наукових лідерів як Ленін, Гітлер та Ейнштейн в супроводі текстів Зігмунда Фройда. Поява Ейнштейна тут демонструє, що наука йде в спайці з політикою, працює на політику і підпорядкована їй. Я досліджую те, як жінка відчуває себе в політичному істеблішменті, яка її роль в суспільстві.
— Критики писали, що ще один ваш проєкт "Очевидна невідворотність" випередив свій час на 20 років. Адже можна провести паралель між ним та флешмобом #metoo. Розкажіть про це трохи більше.
— Проєкт складається з фотографій та відеоінсталяції з двома проєкціями, одна навпроти іншої, де демонструються дві версії — українська та американська. В обидвох випадках герої на камеру розповідають про свій перший сексуальний досвід. І, власне, на такому рівні відвертості це проявилося в американських інтерв'ю. Українці не дуже охоче говорили про якісь колізії та випадки примусу, хоча я на 100 відсотків впевнена, що вони теж були. У США ж про це йшлося у кожній другій — третій сповіді. Вони знали, що це не приватна бесіда, а публічний вияв, який буде виставлятися в галереї, але вирішили відкритися.
Ще один цікавий момент. Я записала однакову кількість українських та американських інтерв'ю. Але американське відео триває 53 хвилини, а українське — лише 35. Це теж показник, тому що у нас говорили коротко, неінформативно, не було представлена старше покоління.
Наприклад, в Україні я шукала героїв через кафедру в Київському художньому університеті (зараз НАОМА), але говорити погодилися лише студенти. У США викладачі теж прийшли на ці інтерв'ю.
— Це були в однаковій кількості жінки та чоловіки?
— Приблизно. Не пам'ятаю точне співвідношення. Просто чоловіки в своїх інтерв'ю апріорі не могли поскаржитися на насильство під час першого сексуального досвіду, в той час, як жінки це робили.
У 90-ті митці не любили слово "художниця"
— Ви згадували, що у 90-ті ваші роботи залишилися непоміченими українськими гендерними студіями. Чому так сталося?
— Думаю, це питання до них. Я можу тільки здогадуватися. У нас настільки відсутня інфраструктура сучасного мистецтва. Немає ані музеїв, ані центру, ані інституції, яка ним опікується. Цей ресурс дуже обмежений. На цьому полі присутні певні клани, які займаються лише своїми. Поширення інформації про інших не входить в їхні плани. А друге — це лінь або нестаток часу. Ми фокусуємося на тому, що вже відомо і не займаємося розкопками, хоча насправді ці явища існують і їх можна пред'явити суспільству.
Про мене писали дослідниці Надія Парфан, Яніна Руденко, Тамара Злобіна, але в якесь ґрунтовне дослідження це не вилилося. Саме тому зараз, 20 років потому, мені доводиться згадувати те, що було тоді. Якщо не написали — це не значить, що мене не було. Я була. І це вже нині розкопували учасниці "Дослідницької платформи" PinchukArtCentre: Тетяна Кочубинська, Катерина Блудова, в результаті чого постала книжка "Чому в українському мистецтві є великі художниці" (Упорядниця - Катерина Яковенко).
У цій ситуації, коли тебе вичавлюють з мистецького поля, я реалізовувалась там, де є можливість. Слава богу, я могла працювати за кордоном — у резиденціях. Весь час їздила туди зі своїми фільмами, виставками. Це давало мені впевненість і розуміння свого рівня у порівнянні зі світовими художниками і страшенно надихало.
— Одначе могли б ви пригадати, якою була реакція на ваші роботи в Україні?
— Коли я показувала свою виставку "Народження Венери" у Центрі сучасного мистецтва “Славутич” — це були оплески та аншлаг. Туди прийшли всі, бо це так, би мовити, було модно. Але не впевнена, що всі зчитували його феміністичну складову. А якщо й так — то вона викликала певне роздратування.
Мало того, у 90-ті роки художниці теж не усвідомлювали цієї необхідності. Вони ставилися до гендерного фокуса як до ознак певної вторинності. Якщо когось назвуть "художниця" або "феміністка" - значить, це не справжнє мистецтво, а нішеве. Всі хотіли конкурувати за роль в мистецтві на рівні з чоловіками, тому відхрещувалися від цих мотивів навіть, якщо вони були присутні в їхній творчості. Ми ж пам'ятаємо висловлювання Цвєтаєвої та інших поеток, які казали: "Я — не поетка, я — поет". Так само вважалося, що художниця — це щось другорядне, а справжнє — тільки художник.
— А яка ситуація з цим зараз в сучасному світовому та українському мистецтві?
— У сучасному світовому мистецтві ще не все гаразд, але краще ніж у нас, тому що там борються голосно. Є спеціальні рупори. Навіть на Бієнале намагаються підіймати питання про презентаційну рівність робіт художників та художниці. Це ще не рівність, але про це хоча б можна говорити.
В Україні немає про що казати, тому що цю рівність поки ніде особливо пред'являти. Нещодавно знову заговорили про Музей сучасного мистецтва. Цього разу нам вказали на Гостинний двір. Хоча в стратегії розвитку Мистецького арсеналу ще 10 років тому було записано, що Музей сучасного мистецтва має бути там. Площі і простори це дозволяють. Він великий, його можна наповнити, і він буде функціонувати. Гостинний двір набагато важче адаптувати під ці потреби, але добре було б мати хоч щось.
Жіночий погляд в контексті повоєнного майбутнього
— Чи працюєте ви з жіночою темою зараз чи відійшли від неї?
— Я не зовсім відійшла від цієї теми. Сьогодні останній день, коли фрагмент живописного циклу із "Генезису" можна побачити в межах моєї ювілейної виставки "Рефракція реальності" в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків в Луцьку.
Також там є мій живопис "Post-Human", що розглядає тему народження в контексті вимушеної кіборгізації України, яка моделює наше повоєнне майбутнє. По суті там йдеться про розфрагментованність людського тіла, підіймаються тези про те, що Україна буде попереду планети всієї за кількістю андроїдів, тому що у нас така реальність і така нагальність. У нас кожен день стріляють, хтось підривається на міні. І крізь цю оптику я дивилася на цю проблему народження. Там теж присутня жіноча та чоловіча лінія.
Зараз я готую відео про експлуатацію жіночого образу в мережі. Знімаємо в імерсійному середовищі проєкту "Рефракція реальності". Це такий унікальний експірієнс, адже всім знімальним процесом я керую дистанційно з Києва. На виставці є одна велика зала, у якій висять просторові структури. На них йде світлова проєкція урбаністичного простору, спресованого у потік, яку вони вловлюють та працюють як екрани. В результаті відвідувачі потрапляють в імерсійний простір. Ми хочемо зробити експеримент зі світлом та затемненням, а також залучити танцівницю контемпорарі, яка буде взаємодіяти з дигітальним простором. Її обличчя та тіло теж будуть вловлювати світло та працювати, як екран. З цим світловим потоком можна зливатися або навпаки заломлення відіграти. Референсами я робила їм фільм "Піни" Віма Вендерса про Піну Бауш.
Зробити цю виставку в Києві мені не вдавалося років 10, тому що там є і мультимедійна складова, але в музеї Корсаків все чудово організовано. Це єдиний сучасний музей в Україні зроблений на такому рівні, туди варто їхати таким паломництвом, тому що там зібрана унікальна колекція художників західного регіону. Це унікальне обличчя України і подвиг для нашого культурного поступу.
— Які виклики зараз стоять перед сучасними мисткинями, які хочуть тримати у фокусі феміністичну тему?
— Мисткині мають самі до цього прийти, якщо їм щось болить або здається не відповідним цьому дню або часу. Ніхто не має їх наштовхувати. Тоді це буде їхній власний чесний персональний проєкт, а не модна тема, яку підтримують грантодавці.
— Як ви ставитеся до комерціалізації цієї теми? Того, що її починають вважати модною.
— Мода — це така накинута історія. Вона дуже зручна, тому що цим можна прикритися і не змінювати статус кво. Сказати: вони ж хочуть відповідати моді. Якщо все стане чудово, можна буде не захищатися і сказати, що ми в такому тотально рівному суспільстві живемо. Це не так. Якби все було чудово — про це не потрібно було б говорити. До рівноваги ще далеченько.
