Перейти до основного змісту
"Бомонд на краю імперії". Як дослідниця зі США Мейгіл Фавлер вже 20 років вивчає український театр | Інтерв'ю

"Бомонд на краю імперії". Як дослідниця зі США Мейгіл Фавлер вже 20 років вивчає український театр | Інтерв'ю

Ексклюзивно
Мейгіл Фавлер, Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківську
Мейгіл Фавлер. Богдан Ємець/Центр міської історії

"На Заході я відчуваю себе самотньо: тих, хто вивчає театр в Україні, дуже мало", — каже американська історикиня Мейгіл Фавлер, яка понад 20 років вивчає український театр. Фавлер — доцентка кафедри історії у Принстонському університеті, афілійована дослідниця Центру міської історії у Львові та викладачка ЛНУ імені Івана Франка.

Переклад своєї першої книги "Бомонд на краю імперії: держава і сцена у радянській Україні" від видавництва "Родовід" (Beau Monde on Empire's Edge: State and Stage in Soviet Ukraine, 2017) дослідниця презентувала на цьогорічному "Книжковому Арсеналі". Це лише друга у світі монографія англійською мовою, яка досліджує діяльність Леся Курбаса й театру "Березіль", першу написала Ірена Макарик.

У цій книзі Мейгіл Фавлер пише про парадокси радянської культури з мистецькими центрами на периферії колишньої імперії, зокрема в Харкові, та досліджує 1920–1930-ті через колективну біографію митців: Леся Курбаса, Миколи Куліша, Остапа Вишні. Зараз дослідниця працює ще над трьома книжками про українську історію й театр.

Журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко зідзвонилася з Мейгіл Фавлер між подіями Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську, куди дослідниця приїздить уже вдруге. Запитала, як театр в Україні став фокусом її досліджень, як історикиня розповідатиме про жінок в українському театрі і як західні дослідники працюють з українськими першоджерелами.

Дослідниця зі США Мейгіл Фавлер 20 років вивчає український театр
Мейгіл Фавлер у Центрі міської історії, 2013. Центр міської історії

Як Мейгіл Фавлер почала досліджувати український театр

Як часто загалом вдається приїздити до України?

Серед навчального року в США мені доволі важко приїхати, тому я приїжджаю здебільшого щоліта (влітку 2022 року не приїздила). У вересні знову буду в Києві на конференції.

Це ж якраз час, коли майже всі театри закриті, перерва між театральними сезонами. Вдається щось подивитися?

Коли тиждень була у Львові, то майже щодня ходила до театру. Мені неважливо, що грають, просто хочеться дивитися. У Києві дуже хочу потрапити на "Отелло" в Театрі на лівому березі в постановці Оксани Дмітрієвої та на "Місяць" Тамари Трунової у Театрі оперети.

Сучасний український театр можна звести до "театрального буму" та скептичного обговорення цього "театрального буму". Які ваші спостереження за театром в Україні зараз?

Мені вже казали журналісти: "О, ви вивчаєте театр в Україні? Там "театральний бум", "Конотопська відьма", так?" Це трохи дратує, бо історія українського театру цим не обмежується.

Як дослідниця зі США Мейгіл Фавлер вже 20 років вивчає український театр
Вистава "Конотопська відьма". Фото Театру Франка

Утім, думаю, до театру зараз почало ходити багато людей, які не ходили раніше. Це про відчуття життя, яке проживаєш з іншими людьми, бажання ескапізму і пошуку сенсів. Але також я розумію людей, які кажуть, що ніякого "театрального буму" немає. В українському театрі все ще є застарілі структури. І є театри, які взагалі не відчувають підйому.

Як історикиня я також можу сказати, що деякі зміни в театрі таки є — не лише в Києві, але й в інших містах. Люди, які почали працювати років десять тому, після Майдану (Революції гідності — Ред.), зараз у повній силі своїх талантів. Тобто ми спостерігаємо результат багаторічної роботи.

Ви також викладаєте у Львівському університеті імені Франка. Що можете сказати про українську систему театральної освіти?

Я викладаю всього один курс на семестр, у Zoom, тож думаю, не дуже залучена до освітнього процесу. Якщо ви думаєте, що бюрократія існує лише в Україні, то це не так (усміхається).

Лекція про акторок театру "Березіль" у Харківському літературному музеї, 2019
Лекція про акторок театру "Березіль" у Харківському літературному музеї, 2019. Надано Мейгіл Фавлер

Мені дуже подобається викладати українським магістрам (у США у мене молодші студенти, бакалаври). Думаю, з українськими студентами нам вдалося створити гарну атмосферу навіть онлайн. Для мене важливо створити безпечний простір, де вони зможуть висловлюватися, відчувати, що мають право сказати неправильно. Ми розбираємо з ними дуже складні тексти, наприклад Мішеля Фуко чи П'єра Бурдьє.

Мені цікаво, що про один і той самий текст з українськими та американськими студентами ми можемо мати зовсім різні розмови. Якщо студентам у США треба пояснити, чому театр важливий і чому Україна важлива, то студентам в Україні — чому важливий історичний контекст.

Як дослідниця зі США Мейгіл Фавлер вже 20 років вивчає український театр
Мейгіл Фавлер на Шекспірівському фестивалі. Франківський драмтеатр

Зараз ви на Шекспірівському фестивалі, і, певно, бували на подібних фестивалях не лише в Україні. Як вам українська версія?

Мені дуже подобається, бо можна насолодитися театром протягом одного тижня, не треба їздити по різних містах. Програмна директорка фестивалю Ірина Чужинова — моя давня подруга. Тож для мене цей фестиваль — не лише про театр, а і про комунікацію, гарну нагоду обмінятися новинами зі своїми друзями, яких я знаю більш ніж двадцять років.

У штаті Орегон, де я виросла, був Oregon Shakespeare Festival, куди ми щоліта їздили з батьками. Ми розбивали там кемпінг, навколо були різні кіоски із сендвічами та напоями. Певно, мені було років сім, коли я побачила постанову "Сну літньої ночі" Шекспіра, і була дуже захоплена — мені подобалася жива взаємодія між людьми. Я подумала: "О боже, як цікаво, хочу на сцену". Я ж починала свою кар'єру як акторка (Мейгіл має магістерський ступінь з акторської справи у Національній театральній консерваторії — Ред.).

Ви вивчали східноєвропейські студії (Мейгіл має ступінь бакалаврині зі славістики Єльського університету, зараз керує програмою русистики, східноєвропейських і євразійських студій у Принстонському університеті). Як Україна опинилися у сфері ваших дослідницьких інтересів?

Це довга історія. Кафедра слов'янських мов і літератур фактично означала вивчення російської мови та літератури, тобто я знаю російську мову.

Після університету я певний час працювала акторкою, потім повернулася на аспірантуру на історичному факультеті й вирішила досліджувати життя акторів та акторок за часів Сталіна. Це був 2005 рік, і великою темою для вивчення в університеті була "імперія". Наш науковий керівник спонукав нас, щоби ми обрали для дослідження не Москву, а іншу республіку колишнього СРСР.

Тож я сканувала різні джерела в бібліотеці, поки не натрапила на гастролі Всеволода Меєргольда в Україну і вирішила писати про ці гастролі. Про 1926 рік було мало написано, і я почала шукати інші джерела. Так натрапила на книгу Ірени Макарик про Курбаса та Шекспіра (монографію "Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років" — Ред.). Це було дуже цікаво.

Потім я почала гуглити та знайшла дослідницю і режисерку Вірляну Ткач, яка живе в Нью-Йорку. Я написала їй, що досліджую театр в Україні, і вона запросила до себе. Це година їзди на потязі. Тоді ми разом пообідали. Вірляна так багато знала про український театр! І вона мені це все розповідала, поки я їла цей обід. Так мій перший есей вийшов не про Меєргольда і його гастролі, а про Курбаса та Україну.

Далі я подалася на літній грант, щоби поїхати в Україну, це було літо 2006 року. Я орендувала квартиру на майдані Незалежності — і просто закохалася в Київ та його каштани. Від Вірляни я мала довгий список людей, з якими можна було поговорити про український театр. Однією з них була Надія Соколенко, яка потім працювала в Українському інституті та інших інституціях. Ми зустрілися з нею на каву. Також я почала ходити по різних театрах — мабуть, десь із місяць пробула в Києві. Думаю, після Помаранчевої революції якраз був такий час, що всі були дуже відкриті до американської дослідниці.

Востаннє у Москві я була у 2014 році: на наступний день після мого приїзду додому сталася катастрофа з MH17 (збиття малазійського боїнга на Донбасі ракетою російського виробництва — Ред.). Пам'ятаю, що в російському архіві замовила кілька справ про Миколу Куліша. Архівістка тоді ще перепитала, чи справді мені потрібен цей матеріал, яка в мене тема, тобто дуже підозріло до мене поставилася. А хазяйка, у якої я знімала квартиру, почувши, що я була в Україні, перепитала, як там "бандерівці". Зараз я розумію, що вже тоді була хвиля дезінформації про Україну.

Символічно, що саме в день нашої розмови в Молодому театрі буде прем'єра "Патетичної сонати" Миколи Куліша в постанові Дмитра Весельського.

Дуже хотіла б туди потрапити. В моїй книзі (йдеться про книгу "Бомонд на краю імперій: держава і сцена у радянській Україні" — Ред.) є розділ, присвячений Миколі Кулішу та Михайлу Булгакову. Своїм студентам у США я кажу, що треба відкласти всі суперечки навколо Булгакова і просто читати Куліша — ми розбираємо "Патетичну сонату".

Патетична соната, Молодий театр
Прем'єра "Патетичної сонати" у Молодому театрі, Київ, 19 червня. Молодий театр

Думаю, якби Куліш жив зараз, його можна було би назвати social justice warrior (борцем за соціальну справедливість). У нього точно був би блог на YouTube, де він виголошував би свої промови. Дуже цікавий і актуальний драматург. Але викладати доволі складно, бо переклад "Патетичної сонати" застарілий. Хотілося б, щоби був переклад із відчуттям сучасної мови.

Патетична соната, Молодий театр, Микола Куліш
Прем'єра "Патетичної сонати" у Молодому театрі, Київ, 20 червня. Молодий театр

Як дослідниця створила другу англомовну монографію про Курбаса

На презентації перекладу вашої книги ви казали: якби писали її зараз, то вона була б інакшою. Як би ви її змінили і яким був погляд тоді, у 2017 році?

Фактично я написала цю книгу десять років тому, бо процес редагування перед її виданням був доволі тривалим.

Як на мене, це книга для англомовної аудиторії. Майже ніхто на Заході, крім української діаспори, не знає про Курбаса та "Березіль". Тобто моя монографія — це друга монографія англійською мовою після роботи Ірени Макарик. Це дуже мало, їх має бути більше.

Мейгіл Фавлер, дослідження театру, "Бомонд на краю імперій: держава і сцена у радянській Україні"
Книжка Мейгіл Фавлер "Бомонд на краю імперій: держава і сцена у радянській Україні". Франківський драмтеатр

Коли я виступала на конференціях, то мене запитували, чому я пишу про Курбаса, а не про Меєргольда, чому Курбас важливий. І мені доводилося пояснювати, що історії про Курбаса і про "Березіль" — це насправді історії про інше розуміння східноєвропейської культури. Це про розуміння географії революційної культури. Ця книга не про факти, а про аргументи.

Мабуть, для українського читача це не так важливо, ви вивчаєте Курбаса в школі. Для вас не буде багато нового. Коли ми працювали над українським перекладом із Ярославою Стріхою, то вона консультувала, що варто додатково пояснити для українського читача, що взагалі викреслити.

З початком повномасштабної війни я думала, що варто взагалі припинити процес роботи над перекладом, бо зараз не на часі говорити про радянських українських митців. Але колеги сказали, що навпаки — треба захищати український авангард, який хоче привласнити Росія. А це можливо лише тоді, коли ми даємо контекст. Тобто не реабілітуємо радянських митців, а вивчаємо умови, в яких вони жили й створювали мистецтво. Тоді ці митці спускаються з п'єдесталу і ми можемо вступати з ними в діалог як із такими самими реальними людьми, які живуть зараз.

Часом про минуле говорити боляче, але як історикиня я думаю, що це дуже важливо, особливо зараз, коли Росія продовжує радянське насилля та вбиває українських митців. Хочу, щоби молодь читала цю книгу і знаходила в ній натхнення — сто років тому митці пережили дуже важкий час, але їм вдавалося робити дуже гарне мистецтво.

Також це книга про розмаїття. Вона не лише про українськомовний театр, але і про польський та їдишський театр. Для того щоби працювати з архівами, я вивчила їдиш. І з'ясувала, що серце їдишського театру було в Україні — митці та публіка, також у філії театрального інституту вчили акторів на їдиші. Тобто одна з особливостей українського театру — це саме різноманіття, а українська культура — це культура такого різноманіття. Думаю, не варто мислити категоріями: це український театр, це польський, а це театр на їдиші. Моя категорія для дослідження — це регіон з усіма театрами та людьми, які тут працювали.

Думаю, для українського читача книга також буде цікавою. Насправді в шкільній програмі не так багато згадують про Курбаса. Та й театральної літератури в Україні не так багато. Крім того, чимало українців зараз перевідкривають для себе історію.

Думаю, це дуже важливо. Наприклад, Микола Набока (викладач фізичного театру і засновник мистецького об'єднання "Хвиля" — Ред.) обожнює Курбаса, але водночас ніби переробляє його для сьогодення. Він перевидав "Мімограмоту" Степана Бондарчука (актора "Березоля" — Ред.).

Вистава "Коли вщухне шуру-буря зла", Театр на Подолі, Лесь Курбас
Вистава "Коли вщухне шуру-буря зла" . Театр на Подолі

Курбас теж був митцем свого часу. Тут мені згадується постанова Театру на Подолі ("Коли вщухне шуру-буря зла" Річарда Нельсона — Ред.). Власне, вона про Курбаса, але водночас і не про нього, а про жінок навколо Курбаса. Я дивилася цю постанову на Шекспірівському фестивалі й думала, що це ж фактично другий розділ моєї книги — я зараз працюю над роботою, що досліджує жінок в українському театрі.

Жінки в театральній сфері й театр та війна: про що будуть наступні книжки Мейгіл Фавлер

Наскільки я зрозуміла, це буде книжка, яка досліджуватиме жінок українського театру, охоплюючи період із 1920-х років минулого століття й до сучасності. Також знаю, що як джерело ви використали наше інтерв'ю з Тамарою Труновою. Розкажіть, як почали працювати над цією книгою.

Коли я презентувала свою першу книжку англійською мовою, то було запитання: "А де жінки?" І я подумала: "О боже, я про них забула". Коли почала шукати інформацію про жінок в українському театрі, то виявила, що вони не з'являються у багатьох архівних документах. Чоловіки-митці багато говорять на якихось засіданнях, можна знайти протоколи. А інформацію про жінок треба шукати в спогадах чи листуваннях.

Коли я подивилася на 1920–1930-ті роки крізь призму гендеру, то виявила, що це не лише про Розстріляне відродження. Це ще й про стійкість, resilience. Здебільшого жінок не розстрілювали, вони жили доволі довге життя, захищаючи дітей і майно. І продовжували працювати під час золотого віку харківського модернізму і аж до 1970–1980 років.

У книжці є пролог про Марію Заньковецьку, яка була не лише видатною акторкою, але й антрепренеркою, тобто вона знала, як маневрувати серед чоловіків та побудувати кар'єру. Також буде розділ про жінок в евакуації та під час Голокосту. Зокрема, я розповідатиму про українську акторку єврейського походження Діну Пронічеву, яка пережила Голокост. А також про Віру Левицьку, яка грала на Галичині (а потім переїхала до США — Ред.).

Ще є розділ, який я умовно називаю "Жінки в патріархаті радянського театру". У цьому контексті я почала думати про деколонізацію. Зараз ми спостерігаємо насилля з боку Росії в армії, але водночас українці бачать насилля у своїх життях. Насилля існує не лише на фронті, але й у театральних вишах і театрах. Тобто неможливо деколонізувати одне місце і не деколонізувати інше, це процес і динаміка. Потрібно переорієнтовувати, центрувати українську культуру.

В епілозі я пишу про жінок у театрі сьогодні. Мені дуже подобається, як Тамара Трунова говорить про споконвічне питання гендеру. Зараз на керівних посадах у театрі таки більше жінок, ніж було сто років тому. Їх все ще небагато, але вони потужні, як Тамара Трунова чи Оксана Дмітрієва. Минулого року вони обидві були на одній дискусії і я спостерігала, як делікатно вони ведуть розмову про театр під час війни, багато собі занотувала.

Щодо книги: у вас уже є контракт із видавництвом? Можливо, вже знаєте, коли вийде книга?

Контракту ще немає, але є домовленість із видавництвом "Академія". Це буде скоріше не наукова книжка, а книжка з історіями, які мені хочеться розказати. Маю її дописати до травня 2026 року.

Читала, що ви також працюєте над книжкою про театр Прикарпатського військового округу (ПрикВО) [театр мав різні назви, залежно від перейменування округів. Він став першим армійським театром, який перейшов на українську мову вистав. Згодом трансформувався у Львівський театр імені Лесі Українки].

Так, ПрикВО — це дуже цікавий театр, заснований у 1931 році в Києві. Під час Другої світової війни театр став фронтовим, навіть їздив на гастролі до Афганістану. Далі базувався в Одесі, а в 1954 році його перемістили до Львова. Він став єдиним російськомовним театром у цьому регіоні (натомість Львівська оперета переїхала до Одеси).

Тобто це військовий театр, який підпорядковувався Міністерству оборони, а не Міністерству культури. Щоби його дослідити, я працювала в архіві Міністерства оборони в Києві. Мені знадобилося два роки, щоби туди потрапити, і коли це сталося, вдалося попрацювати там місяць. Це було якраз перед початком карантину через COVID-19.

Поки що я призупинила дослідження, але час від часу думаю над цим матеріалом. Митці цього театру в 1950-х роках у Львові пережили війну. Вони ставили п'єси про війну, і це були дуже радянські п'єси. А наскільки важко ставити про війну зараз? Про що доводиться мовчати? З цієї точки зору я почала думати про те, як можна побудувати книгу про театр, війну і пам'ять. Поки що я точно не знаю, якою вона вийде, але такий проєкт існує.

Як дослідниця зі США Мейгіл Фавлер вже 20 років вивчає український театр
Оксана Кісь, Кетрін Ваннер та Мейгіл Фавлер (зліва на право) на конференції Асоціації з вивчення національностей, Нью-Йорк, 2025 рік. Надано Мейгіл Фавлер

У розмові з Миколою Набокою ви казали про те, що в західних дослідників є проблема з першоджерелами, тобто перекладеної інформації просто немає. Чи покращується ситуація зараз?

Наявність джерел допомагає розширювати географію: коли ми говоримо про історію СРСР, то я як викладачка можу користуватися українськими джерелами, а не російськими. Наприклад, нещодавно я переклала англійською частину інтерв'ю з театральними діячами Львова. Загалом викладачам у всьому світі бракує джерел іншими мовами.

У Центрі міської історії ми працюємо над дуже важливим проєктом — Reesources. Це проєкт не лише про те, що треба робити переклади англійською, а й про те, що треба, наприклад, перекладати українською з їдишу. Також проєкт має диджиталізовані матеріали з музеїв, як-от із Маріупольського музею, якого вже не існує. Але його прекрасна колекція зараз є в цифровому форматі і фото можна показувати студентам.

Для мене Центр міської історії — це інтелектуальний центр не лише в Україні, але й у світі. З його директоркою Софією Дяк я познайомилася майже 20 років тому, ми подруги. Це поки що трохи таємниця, але ми разом пишемо історію України. Почекайте ще кілька років — і буде історія України, написана двома жінками.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

Топ дня
Вибір редакції
На початок