На сцені Молодого театру у Києві 19 і 20 червня відбувається прем'єра "Патетичної сонати" (режисер Дмитро Весельський) — одного з визначних текстів українського драматурга ХХ століття Миколи Куліша. П'єса, написана у 1929 році, понад пів століття залишалась під забороною.
"Соната" — це не просто літературна чи театральна подія. Це твір, який з надривом говорить про громадянську війну, злам поколінь, ідеологічний фанатизм, загублену любов і трагедію країни, в якій брат убиває сестру, а герой стріляє в кохану.
Суспільне Культура розповідає про історичний контекст створення п'єси та її особливості.
Що це за п’єса і коли написана
"Патетична соната" — одна з найвідоміших і найсильніших драм Миколи Куліша, написана у 1929 році, коли драматург перебував на піку творчої зрілості. Це була доба культурного піднесення, але водночас наближався період тиску на українську інтелігенцію.
Ця п'єса почала перехід Куліша до більш трагічних тем. "Вічний бунт" (1932), "Маклена Граса" (1933) — у цих творах усе менше сатири і все більше трагедії, що відображає загальний занепад ілюзій серед митців, яких пізніше назвуть представниками Розстріляного відродження.
Уже в рік створення твір викликав скандали й неоднозначну реакцію: комуністична критика була обурена національними та антиреволюційними акцентами, але театральні кола — зокрема Лесь Курбас та Олександр Таїров — побачили в п’єсі філософську силу і художню глибину.
П’єса була заборонена в СРСР уже на початку 1930-х років, і на десятки років зникла з публічного простору. Цензура обурювалася антирадянськими алюзіями, символічними образами й амбівалентністю ідеологічного посилу. Приміром, у п'єсі є фраза "На червоному кумачеві незалежної України не вигаптуєш" — слова, які навіть у наш час звучать як антивоєнна і національно свідома позиція. Радянські літературознавці намагалися наявність фрази заперечити, але пізніше з’ясувалося, що вона таки є у рукописі.
Повернення "Патетичної сонати" стало можливим лише в період хрущовської Відлиги, коли Куліша частково реабілітували. Але навіть у 1970-х радянські театри рідко бралися за п'єсу — через страх перед "націоналістичною інтерпретацією".
Конфлікт ідеологій і вибору шляху
Події п'єси відбуваються у будинку Пероцького, а саме у підвалі, на декількох поверхах та на вулиці біля будинку.
У центрі п'єси — українська національна революція, громадянська війна в Україні 1918–1919 років, яка стає центром всієї дії. На сцені стикаються представники кількох таборів:
- червоні (радянські, революційні);
- білі (монархічні, контрреволюційні);
- українські націоналісти та інтелігенти;
- аполітичні й маргінальні постаті (модистка-повія Зінька, пияки, розчаровані музиканти тощо).
У п'єсі показані роздуми про потенційне майбутнє України у різних поколінь. Марина вірить у те, що потрібно зірвати з України і московський, і польський замки. Вона приймає те, що свободу країни доведеться виборювати зброєю і що найкращі союзники — зі зброєю. Однак її батько Ступай — представник старої інтелігенції, який ворожить на "Кобзарі" та продовжує вірити у те, що свободу України вдасться вибороти мирно та компромісно:
"Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному [прапорі] — «Хай живе радянська», хай уже буде й «соціалістична», аби тільки «українська республіка». Або ж так: на червоному дві стьожечки вшити — жовту й блакитну..."
Війна як внутрішній розлам
Особливістю п'єси є наявність оповідача — це поет Ілько Юга. Він — носій внутрішнього конфлікту. Він не належить до жодного табору повністю, шукає гармонії, але розуміє, що світ навколо вже розколотий. У цьому проявляється екзистенційний трагізм особистості. Протилежністю Ілька є його друг-революціонер Лука, якого він колись вчив писати поезію, але який надалі замість мрійливої поезії обирає цілком земну революцію.
Цей розлам проходить і через інших персонажів: Марину, генерала Пероцького, інтелігента Ступаненка. Жоден із них не може повністю захистити свої ідеї, бо всі вони існують у світі, де істина знівельована війною.
Жінка як метафора України
Образ Марини — ключовий: вона в центрі сцени, в центрі дії, в центрі конфлікту. Вона — дочка інтелігента, кохана поета і об'єкт бажання білого офіцера. Її вибір — між духовним (поет Ілько) і силовим (офіцер Пероцький) — є алегорією вибору самої України: або йти за гуманістичними цінностями, або підкоритися силі.
Марина обирає не серцем, а прагматично шукає, хто б міг допомогти їй у визволенні України. Вона помиляється — обирає Андре: старшого сина генерала Пероцького, хоч і кохає Югу:
"Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території", — пояснює свій вибір героїня.
Її внутрішня драма — відлуння колективної трагедії нації, яка втратила орієнтири.
Неможливість гармонії та любові
У класичній сонаті конфлікт тем розв’язується в репризі — тут же жодного примирення не настає. Кожен залишається на своєму боці, а спроба поета зіграти "голубу симфонію" (символ любові, миру, єдності) звучить у світі, що розпадається. У цьому — головний пафос п'єси: музика людяності безсила проти гуркоту гармат.
Куліш іронізує над революційною риторикою, демонструє хибність віри в будь-яку "єдину правду". У п'єсі звучить і сарказм щодо радянської ідеології, і скепсис щодо білогвардійської реставрації, і розчарування в українському мрійництві. Усі табори мають свою правду — і всі програють.
Також постає питання: чи можлива любов під час революції? Для успішної боротьби потрібна емоційна зчерствілість чи віра у вічну любов? Та чи достатньо любові віри?
"Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо любові. Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?", — каже Марина до Ілька, який раніше в листі присягався їй у вірі в Петрарку та вічній любові.
Чому в назві "соната"?
Куліш не випадково використовує назву, що апелює до класичної музичної форми. Соната — це спосіб побудови твору, його естетичне ядро, його художня структура. Як у музичній сонаті є експозиція, розробка й реприза, так і в драмі: спершу ми знайомимося з героями та їхнім простором, далі розгортається конфлікт, а фінал несе або примирення, або остаточний розрив. У Куліша репризи немає — замість гармонії ми чуємо трагічний дисонанс, як фінальний акорд руйнування.
"Патетична" вона тому, що йдеться про емоційну насиченість, трагізм, напруження, близьке до музичних творів. У п'єсі Куліша "патетика" — це вища емоція, це крик страждання, це злам духу. Таке найменування не лише задає тон усій драмі, а й натякає на те, що твір слід читати й сприймати як складну духовну композицію.
Музика в "Патетичній сонаті" представлена буквально: Марина грає "Патетичну сонату" Бетховена. Її музика стає частиною дії, її звучання супроводжує головні сцени — кохання, прощання, зламу. Через Марину, яка є візуальним і звуковим центром, музика перетворюється на символ культури, гармонії, втраченої цілісності. Водночас ця музика безсила: вона не зупиняє смерть, не об’єднує героїв, не рятує від вибору між поетом і солдатом.
Про два фінали
"Патетична соната" має два фінали. Це певною мірою відображення внутрішнього роздвоєння самого Куліша, який був між ідеологічним тиском, страхом перед цензурою та прагненням чесно донести правду про час, у якому він жив. Обидва фінали різняться за тоном і смислом, і саме це роздвоєння дає нам ключ до прочитання всієї п'єси.
Один варіант фіналу — умовно "оптимістичний", з можливістю порятунку, де герої зберігають надію. Інший — трагічний, безжальний, в якому звучить остаточна поразка любові, ідеї, нації.
Трагічний фінал, за свідченнями дослідників, був ближчим до авторського задуму. У ньому Марина гине, Ілько залишається ні з чим, і вся музика, вся патетика, всі мрії — розбиваються об реальність. Саме цей фінал найбільше відповідає тому образу України, яку Куліш малює протягом усього твору: розчавленої між різними таборами, нездатної знайти себе, приреченої на самознищення через хибний вибір. І тут виникає один з образів п'єси — фальшива перемога, оскільки перемогли не ті, хто любили, хто творили, хто мріяли, а ті, хто стріляли. Це глибоко антиестетичний і антивоєнний фінал, що навіть у радянському контексті виглядав надто сміливо.
Альтернативний фінал був, найімовірніше, поступкою або надією на компроміс. У ньому герої не обов'язково гинуть, а конфлікт не розв'язується кривавим способом. Такий варіант давав можливість постановникам нейтралізувати ідеологічно "небезпечні" моменти і зробити акцент на моральному, а не політичному сенсі твору.
Факт існування двох фіналів багато що говорить і про радянську цензуру, і про драматурга. Куліш розумів, що сказати всю правду буде небезпечно, тому обрав шлях подвійного кодування, двозначності, символізму.
Хто ставив "Сонату" і як її сприймали
Першу постанову "Патетичної сонати" зробив Лесь Курбас у театрі "Березіль" у 1930 році. Цей режисер, як і Микола Куліш, був прихильником оновлення українського театру, переосмислення його функції як простору для філософського діалогу з глядацтвом. Саме в цій адаптації драматургія Куліша набула особливої сили: ідейні суперечності, багатошарові образи, поєднання символізму з експресіоністичною виразністю — усе це було втілено у сценічній мові "Березолю".
Вистава викликала жваве обговорення і неоднозначні відгуки. З одного боку, висока оцінка театральної майстерності; з іншого — дедалі більша настороженість партійної критики, яка поступово почала трактувати твір як "ідейно невиразний" або ж такий, що суперечить офіційній доктрині.
Одну з наступних постанов здійснив у Москві режисер Олександр Таїров у Камерному театрі. Роль Марини виконувала відома тоді акторка Аліса Коонен. У цій версії, за спогадами сучасників, відчутно змінили акценти: певні ідеологічно чутливі мотиви було приглушено, а окремі сцени адаптовано до вимог цензури.
Наприклад, в одному з фінальних епізодів героїня мала з'явитися зі зброєю в руках — деталь, якої не було в авторському тексті. Такі зміни свідчать про спроби підпорядкувати п'єсу вимогам "соціалістичного реалізму", що характерно для естетичної політики того часу. Твір, попри свій художній рівень, був сприйнятий у межах дозволеного ідеологічного прочитання.
У 1930-х роках п'єса була вилучена з театрального репертуару і заборонена. Повернення "Патетичної сонати" відбулося лише в період хрущовської Відлиги, коли почали частково переглядати спадщину українських письменників і митців. Проте навіть у той час твір на сцені з'являвся рідко і ставлення до нього залишалося обережним.
Художниця Алла Горська працювала над ескізами до вистави "Патетична соната", які, однак, так і не були втілені на сцені.
Режисер Дмитро Весельський, який поставив виставу в Молодому театрі, ділився, що п'єса Куліша інтригувала його давно, зокрема своєю складністю та неоднозначністю.
"Ми працюємо з текстом Куліша, мов із матеріалом пам'яті: монтуємо спалахи, образи, ідеї, звуки, як це, можливо, робив би сам Курбас. У сценічному просторі оживає не лише сюжет, а й естетика українського авангарду 1920-х — як візія, як втрачена можливість, як ехо", — йдеться в описі до вистави, прем'єра якої відбувається перед завершенням театрального сезону.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
