У Києві 6 червня розпочинається Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цього року фільмом — відкриттям фестивалю стала стрічка "Санаторій" ірландського режисера Гара О'Рурка.
Фільм розповідає про санаторій "Куяльник", що на околицях Одеси — великий комплекс, збудований у 1970-х роках, який одночасно виконує функції готелю та медичного центру. Щоліта сюди приїжджають тисячі українців, яких приваблюють унікальні радянські методи оздоровлення та можливість відпочити на березі солоного озера. Хоч навколо чути обстріли, санаторій знову й знову притягує людей.
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова поговорила з режисером Гаром О'Рурком про паралелі між колоніальним досвідом ірландців та українців, силу українського гумору під час війни й що "Санаторій" показує іноземному глядацтву.
Як ірландський режисер скажіть, чи вплинула національна історія вашої країни — зокрема, досвід британського імперіалізму — на те, як ви підходили до розповіді про українців та їхню боротьбу з російським імперіалізмом?
Щоб відповісти на це запитання, я маю згадати свій перший проєкт, який знімав в Україні. Це короткометражний документальний фільм "Качалка" (2020) (в оригіналі Kachalka — Ред.), знятий у Києві, про спортзал на Гідропарку. Цей спортзал повністю зроблений із радянських матеріалів, і для мене він став прикладом того, як історію можна творчо переосмислювати. Матеріали радянські, але люди використовують їх по-новому, створюючи вже свою ідею й свій простір.
Із "Санаторієм" історія відбувається просто тут і зараз, бо триває повномасштабне російське вторгнення. Для мене це була насамперед історія про людський дух, про стійкість і життєву силу українців.
Як ірландець я можу певною мірою відчути близькість до цих тем: ми теж маємо непросту, часто темну й насильницьку історію стосунків із Британською імперією. Тому певне розуміння, як рухатися далі після травматичного досвіду, мені близьке. Але, звісно, я не пережив війну так, як її переживають українці. Все ж, мені здається, що між Україною та Ірландією є певні точки дотику в історичному досвіді.
У "Санаторії" мене дуже вразило специфічне почуття гумору, яке проявляється в людях. Воно ніби допомагає адаптуватися до цих складних обставин. І мені здається, це дуже по-ірландськи. У нас теж сильне почуття гумору — можливо, саме тому, що ми прожили сотні років під колоніальним тиском. Можливо, саме це — один із невидимих зв'язків між нами.
Події "Санаторію" відбуваються в місці, де відчувається як спадок радянського минулого, так і безпосередня присутність війни. Як ви працювали з темами історичних травм чи постколоніального досвіду в цьому фільмі?
Для мене як режисера завжди в центрі — людський досвід. Я думаю про те, що об'єднує людей у різних куточках світу. У випадку із "Санаторієм" мене насамперед зацікавило те, що це місце — про зцілення. Я розумію, що це радянська інституція, принаймні історично. Але мене вразив сам підхід до зцілення — дуже незвичний для мене, інший, ніж те, до чого ми звикли.
З ірландської чи загалом західноєвропейської перспективи — в нас немає таких санаторіїв. І саме тому мені було цікаво: стара установа, стара будівля — але всередині неї відбувається щось справжнє, емоційне. Ідеології вже немає, радянської системи більше немає, але лишилося щось важливе: спільнота, колективний досвід зцілення, досвід надії та оптимізму.
У санаторії я бачив людей, які розмірковували над своїм життям, думали про майбутнє і — попри війну — намагалися зберегти надію. Це й стало головним стрижнем фільму.
Що загалом зачепило вас у санаторії "Куяльник"? Чи був якийсь конкретний момент або зустріч, після якої ви зрозуміли, що це має стати фільмом?
Вперше я потрапив у санаторій у 2021 році, і вже тоді зрозумів, що хочу зняти про це фільм. Я закохався в атмосферу, в персонал, у гостей. Було відчуття, що в цій будівлі відбувається щось майже магічне. Це було важко пояснити словами, тому я й захотів зробити фільм — щоби показати це.
Але насамперед це був фільм про людей. Саме вони мене надихнули.
Коли почалося повномасштабне вторгнення — санаторій закрили, і він залишався зачиненим близько шести місяців. А коли його знову відкрили, я повернувся в Одесу й одразу поїхав туди. Тоді я вже зрозумів остаточно: ми мусимо зробити цей фільм. Це вже не просто історія про людей, які приїжджають лікуватися — це історія про силу людського духу в темні часи.
Усі ми хочемо відпочити, хочемо на канікули, на море — це дуже універсальне бажання. Але дуже мало людей у світі потребують поїхати на відпочинок, коли навколо війна. Це дуже специфічний досвід — і саме про нього я хотів розповісти.
Чи були серед героїв фільму ті, чия історія або особистість особливо вас зворушила чи залишила сильний слід?
Насправді кожна людина у фільмі впливає на тебе. З кожним героєм ти вибудовуєш емоційний зв'язок.
Наприклад, Наталія та Андрій — мама і син. Було дуже зворушливо спостерігати, як сильно мати любить свою дитину. Навіть якщо дитина — вже дорослий чоловік. Навіть коли їхні стосунки непрості.
Або Валерія, яка проходила лікування, щоби стати мамою. Вона просто неймовірна людина з дуже світлим, оптимістичним духом. Мене надихало, як вона жила, як трималася.
Я дуже сподіваюся, що глядачі у фільмі відчують мою повагу й захоплення — як до персоналу санаторію, так і до його відвідувачів. Це справді важливо для мене.
Ваш фільм розповідає про людей, які шукають зцілення — фізичного й емоційного — в місці, оповитому травмою. Як вам вдалося показати вразливість і надію, не впадаючи в сентиментальність?
Усе почалося з побудови стосунків із людьми, ще до початку зйомок. Я багато разів приїжджав у санаторій до того, як ми почали знімати, щоби познайомитися з персоналом, з деякими гостями, зрозуміти їхнє життя, відчути середовище.
Ми знімали у дуже спостережливій манері — намагалися не втручатися в події, не переривати моменти. Часом ми просто довго залишали камеру в кімнаті, щоби дати людям змогу звикнути до неї й почуватися природно. Наша мета була — створити атмосферу, в якій люди можуть бути собою, щирими.
Важлива частина створення документального фільму — це ще до початку зйомок зустріти багатьох людей. Я інтуїтивно шукаю тих, кому справді цікава ідея фільму, але також тих, хто не буде прикидатися кимось іншим перед камерою. Саме в цьому полягає автентичність. Мені особливо цікаві люди, які взагалі не зважають на присутність камери — зазвичай це мої улюблені герої.
Коли я знімаю документальне кіно, я завжди думаю: я хочу, щоби ця людина була такою самою з камерою, як і без неї. І це процес, який починається задовго до зйомок — усе базується на довірі та зв'язку, який ти будуєш із людьми.
Чи змінила для вас робота в такому складному середовищі уявлення про те, яким може або має бути документальне кіно?
Для мене як режисера документальне кіно — це насамперед розповідь про людські історії. Ви згадали, що герої приїжджають у санаторій зцілитися — фізично й емоційно. Але в кожної людини, яка з'являється у фільмі, є ще один, глибший рівень історії.
Так, війна — завжди присутня, але вона на фоні. Передусім мене цікавить саме людський досвід у цей конкретний момент. Мама й син, які намагаються налагодити стосунки — жінка, яка намагається прийняти той факт, що її 40-річний син досі не одружений. Інша жінка, яка хоче стати матір'ю, але стикається з труднощами. Або літній чоловік, який намагається знову знайти любов. Ось ці історії для мене на першому місці.
А вже потім, я сподіваюся, глядач побачить у цьому силу. Побачить, що ці люди не дозволяють війні зламати себе. Вони зосереджені на своїх особистих цілях, на важливих для них речах. І саме в цьому — їхня стійкість. Для мене це й є справжня сила тих, хто з'являється у фільмі.
"Санаторій" — це ваша дебютна повнометражна робота, і вона вже встигла вийти на великих фестивалях та потрапити до програми BBC Storyville. Що виявилося для вас найскладнішим у створенні першого повнометражного документального фільму?
Я думаю, що знімати повнометражний документальний фільм мовою, якою ти не володієш вільно, — це доволі складно. Я говорю українською зовсім трохи, тож це було викликом.
Отримати фінансування на цей фільм було дуже важко. Але коли розпочалися зйомки, усе пішло досить плавно. У нас була неймовірна команда. Я вважаю, що це одні з найкращих людей, які зараз працюють у сфері документального кіно в Україні. Вони дуже талановиті й працьовиті люди, саме вони зробили цей фільм можливим.
Під час зйомок у санаторії не було жодних атак чи обстрілів, тож у цьому сенсі все було добре.
Як вам вдавалося долати мовний бар'єр під час зйомок?
Люди в знімальній групі говорили англійською та могли перекладати, а головним чином це робив наш менеджер з локацій Сергій.
Що б ви хотіли донести через цей фільм міжнародній та українській аудиторії?
Для міжнародної аудиторії я хочу, щоб вони змогли побачити і відчути українців як звичайних людей, близьких і зрозумілих їм на людському рівні.
Багато людей у світі не живуть у зоні війни, не переживають війну, і багато хто просто не розуміє, що це за реальність. Для деяких це може бути важко зрозуміти або відчути, але, на мою думку, люди можуть знайти щось спільне у багатьох моментах, які вони бачать у фільмі. Це багато чого з того, що могло б трапитися в їхньому житті під час звичайної відпустки чи чогось подібного. Тож я хочу, щоб міжнародна аудиторія побачила силу людського духу. І я вважаю, що українці — найкращий приклад цього. Показати, що навіть попри таке руйнування та агресію з боку Росії український народ прийняв рішення продовжувати боротьбу.
Для української аудиторії я думав про два моменти. По-перше, я розумію, що санаторій "Куяльник" — це радянська установа, але думаю, що є дещо в цьому місці, що не варто усувати занадто швидко. Там існує прекрасне відчуття спільноти, спільного досвіду, співчуття — все це відбувається всередині цієї будівлі, й це варто захищати. І це не про те, хто збудував цю будівлю, а про те, що відбувається всередині.
Другий момент — це гумор, який я вважав неймовірним. Наприклад, менеджер Дмитро — я вважаю його видатною людиною, тому що він завжди знаходить гумор навіть у дуже темні моменти. І я думаю, що це дивовижна якість для людини. Дуже цим захоплююся, і думаю, що ми, ірландці, теж такі. В Ірландії немає війни, але якби була, я б дуже хотів, щоб ми мали таку ж силу духу.
Що, на вашу думку, документальне кіно може зробити у час війни, чого не можуть інші форми оповіді?
Існує багато різних і важливих медіа для розповіді про війну. Я вважаю, що рухомі зображення, такі як відео та кіно, є найшвидшим способом передати цей досвід. І я думаю, що фільми справді мають силу зворушувати людей емоційно, бо вони можуть показати сюжет, запросити глядача у подорож.
Коли ми бачимо короткі відео ракетних ударів чи руйнувань, ці зображення жахливі і сприймати їх важко. Але іноді за допомогою фільму, документального кіно можна насамперед передати людський досвід. Це ніби троянський кінь: наприклад, ми проводимо відпочинок з матір'ю та сином — вони сидять біля озера, п'ють пиво — і при цьому нам постійно нагадують, що навколо них триває війна. Але через фільм можна глибше зануритися у людський і емоційний досвід.
Я вважаю, що документальні фільми можуть бути дуже потужним інструментом, бо вони можуть провести людей через емоційну подорож і одночасно занурити у тяжкі реалії.
