Оксана Форостина — редакторка рубрики "Опінії" видання "Україна модерна", членкиня PEN Ukraine.
Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Багато років поспіль двічі на рік у медіа та, більшою мірою, у соціальних мережах мої друзі і френди публікували статтю під назвою "Маргінальна моя Україна". Цей гіркий і вкрай критичний текст довгий час називали пророчим та незмінно актуальним. Його написав 1993 року Олександр Кривенко, один із батьків нової української журналістики загалом і газети "Поступ" та "Громадського радіо" зокрема, — це якщо говорити сухо. А також одним із тих, хто наприкінці 1980-х — на початку 90-х робив у нашому українському просторі стилістичну та інтонаційну революцію. Але після його трагічної загибелі 2003 року для близьких мені людей стало очевидним, що його постать означала щось більше, бо навряд чи яка наша довга розмова обходилася без згадки про нього або його цитати.
Олександр Кривенко загинув у найчорнішу, на мою думку, пору новітньої української історії, коли здавалося, що перспектива стати ще однією Білоруссю близька як ніколи. Деякі його друзі вважають, що його смерті в автокатастрофі передувало тривале й болісне переживання поразки омріяної ним України, яку він вважав поразкою й особистою. Але настав 2004 рік. Кияни, які ще три роки перед тим байдуже спостерігали за свавільними арештами студентів та розгоном акції "Україна без Кучми!", вийшли на вулиці.
Кривенко не побачив ані Помаранчевої революції, ані Євромайдану. Ми ніколи не дізнаємося, яке місце знайшов би він в Україні, яка разюче відрізняється від України 2003 року. В якийсь момент я зловила себе на тому, що його текст, хоча й подекуди досі пророчий, перестав бути актуальним. Ми з нього виросли, як виростають з підліткового одягу. І я переконана, що це найкраще, що ми могли зробити для Сашка.
Я почала цей есей з історії дорогої мені людини (хоча ми не були близькими за його життя, попри чималу кількість спільних друзів), бо мені непросто оголосити його текст застарілим. Цим я також визнаю нерелевантність великої частини власного досвіду і віддаю минулому частину себе. Я роблю це, аби те, про що мені, власне, ідеться, не звучало аж надто епатажно, а саме: наша величезна неусвідомлена перевага в тому, що у нас нема за плечима ери розквіту, ми не маємо з тугою дивитися у минуле. Наша доба героїв — це тут і тепер. Найкращі українці — це наші сучасники і сучасниці.
Звісно, не йдеться про те, щоби знецінювати українське минуле або повторювати драматичні жести в дусі Семенка. Ідеться натомість про те, що ми маємо позбутися поширеного в пострадянську епоху припущення, що геноциди ХХ століття, винищення українських еліт, "негативний відбір" збіднили наше суспільство, аж народжені після Другої світової війни люди мають доводити, що вони не гірші від старших поколінь або українців діаспори, що вони мають "дотягуватися" до їхнього рівня. Почасти ці припущення, підкріплені сімейними історіями та — рідкісним, проте популяризованим і тиражованим — академічним досвідом зіткнення людей "старої школи" з "випускниками партійних курсів", тобто зі значно біднішим культурним багажем, якийсь час справді були небезпідставні. Позитивний вплив цих припущень у тому, що вони спонукають уважно придивлятися до українських набутків, перевідкривати для себе інтелектуальну і мистецьку спадщину минулих століть, відчищати її від радянських і пострадянських стереотипів.
Але ці припущення, підкріплювані і відтворювані тими молодшими, які мали ексклюзивний доступ до кіл "кращих старших", в якийсь момент утратили актуальність. Можливо, це був саме той випадок, коли добро постало зі зла, бо більше не було з чого: радянські українці через кілька ітерацій витворили українців сучасних. І певним є те, що до цього спричинилася відкритість України світові. Щоразу більше українців, від заробітчан до студентів, виїжджали за кордон і знайомилися з людьми та країнами, про які попередні покоління могли лише мріяти. Щоразу швидшим і доступнішим ставав інтернет, не просто полегшуючи доступ до культури інших країн, а й синхронізуючи — не в останню чергу завдяки субкультурам, кіно, музиці, — дорослішання молодих людей в Україні і далеко за її межами.
Це відбувалося й раніше, але ніколи в таких масштабах і для такої великої частки українців. Більше того, я переконана, що все найкраще, що траплялося з Україною впродовж відомої нам історії, траплялося завдяки відкритості і засвоюванню впливів Заходу — чи йдеться про політичну і правову культуру раннього модерну, чи про бароко, чи про "наші 20-ті", чи про концепцію прав людини, яка перезапустила український визвольний рух у другій половині ХХ століття. І навіть марксизм, попри стійку звʼязку з радянською владою, — це і вперше сформульована Юліаном Бачинським ідея незалежності України, і Драгоманов, і Франко, і підкріплення українських амбіцій на зламі століть. Справжня, не оповита газовою трубою українська незалежність, яку українська армія боронить від 2014 року, почалася восени 2013 року з оборони європейської інтеграції порівняно невеликою групою людей, які в неї вірили. І так, ідеологічні опоненти Кривенка з різних боків, які й раніше, і тепер ненавидять "грантожерів", інтуїтивно влучили в десятку: західна грантова допомога та західні інституції, хай як запекло можна сперечатися про їхню ефективність тут і там, втримали українське громадянське суспільство, академію, мистецтво від сповзання в політичну і безпекову білорусизацію країни, а багатьох активних українців — від зневіри, принизливих компромісів, інтелектуальної та моральної деградації.
І тут варто зауважити, особливо для тих, хто вважатиме в цій тезі заперечення нашої субʼєктності, що після розпаду Радянського Союзу світ відкрився більш-менш для всіх ексреспублік європейської його частини, західна підтримка також була доступна й іншим, у випадку Росії вона була ще потужнішою. Іншими словами, сценарій, за якого Україна могла піти шляхом Росії та Білорусі, був цілком реальним, часами він здавався неуникненним (як тоді, коли загинув Кривенко). Але цього не сталося завдяки людям, яких ми все ще схильні недооцінювати, навіть — хай як це парадоксально — найпопулярніших з них.
Дякувати ЗСУ за увагу світу до української культури вже стало добрим тоном, і, справді, годі заперечити той факт, що стрімким злетом у фокус глобальної медійної уваги Україна завдячує насамперед успіхам своєї армії. Люди люблять сильних, і так сталося, що цього разу сильними виявилися ми. Це важлива, але не одинока причина. Що стримує нас визнати, що Сергій Жадан був геніальним поетом задовго до того, як українська армія пройшла власну еволюцію і перетворилася з радянської на українську? Що і він, й інші українські письменниці і письменники, музиканти, громадські діячі і діячки цікаві не просто тим, що у них ті самі паспорти, що й у Залужного з Будановим (або що вони мають з ними селфі), що теперішньому їхньому виходу у великий світ передували роки не тільки роботи над собою, але й опору вкрай недружньому середовищу, роки невдячної праці й персональних жертв? Що вони не просто опинилися тут і тепер, натомість змогли — ще до вторгнення, і навіть до війни, — вийти із зачарованого кола українського парохіалізму, що цей їхній стрибок, попри велику вагу сприятливих обставин, є ще й результатом власних зусиль?
А що як ми дозволимо собі припустити, що вони просто мали можливість стати кращими? Читати, скажімо, Маланюка часами аж боляче від усвідомлення, що іскра таланту та інтуїція очевидно не мали ані належної інтелектуальної поживи, ані кшталту, ані розмаху. Маланюк, на відміну від багатьох інших талантів свого покоління, не опинився у пастці радянської України, проте, живучи за кордоном, не розширив свій горизонт далі українського середовища. Просто життя за кордоном тоді виявилося замало.
І, будьмо чесні з собою: не діаспорні літератори минулого століття безпосередньо "навернули" в українство сотні тисяч молодих, занурених у західну попкультуру міських російськомовців, які потім виходили на наші майдани і долучалися до змін у країні, а письменники і музиканти кінця століття минулого й початку нинішнього.
Справедливості заради, варто згадати й історії "з щасливим кінцем": історію Канадського інституту українських студій в Едмонтоні, або історію Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка, які створили Український науковий інститут Гарвардського університету. Останній, створений за гроші української діаспори, людей, багато з яких були далекі від науки, є інституцією інтегрованою в Гарвард, академічний масштаб якої перевершував початкову ідею української громади. На відміну від інших подібних українських інституцій, вона не законсервувалася в собі і стала справді успішною.
Боляче читати про марні спроби дипломатів УНР достукатися до світу, але попри всю несправедливість тогочасної ситуації, чи не маємо визнати, що у нас тоді просто не було людей, спроможних її переламати, а головне — підтримки за тими кількома відчайдушними, бо для цього потрібна була підготовча робота кількох попередніх поколінь (коли українські еліти робили карʼєри в імперії)? Але ось минуло сто років, і коли Україна знову опинилася на межі життя і смерті, великі й сильні держави стали по наш бік. За сто років змінився світ, але також змінилися ми. Можливо, це не просто доля до нас прихильніша цього разу, але й нове покоління, яке представляє Україну за кордоном, дипломати і не лише, зуміло краще підготуватися до виклику? Мені не йдеться про те, щоби їх вивищити, натомість про те, що ми маємо безмежний ресурс прощення до минулого і надто безжальні до людей поруч.
"Модерна урбаністична політична єдність", про поставання якої писав Кривенко, відбулася. Кривенко недооцінив значення української пасіонарності, такої важливої у часи вибору між життям і смертю. Він критикував тугу за міфічною Україною, але ці мрії виявилися настільки привабливими, що дозволили нам протриматися у часи фактично васального статусу, особливо коли президентом був Янукович. Ми трималися за свою "країну мрій", бо подекуди більше й не було за що. "Червону калину", пісню, яка його тоді дратувала, записали музиканти такої важливої для його покоління групи Pink Floyd. Але знаковим також є те, що співає у цій версії Андрій Хливнюк, який чимало співав російською, який своєю популярністю завдячує не українській традиції, а пісням про радості й гризоти молодих людей українських міст двох попередніх десятиліть. І саме Хливнюкове спонтанне виконання на Софійській площі дало цій пісні нове життя, нове прочитання, цілком відмінне від того, яке знав Кривенко. Інколи найкоротший шлях наближення до традиції — із найвіддаленішої точки. Інколи, хай як парадоксально, навіть абсурдно це звучить, відкритість культури у часи війни продуктивніша, ніж стратегія обложеної фортеці.
Можливо, саме ця наша історія — історія про те, як глибоко травмовані, залякані люди у на позір безнадійно совковій радянській республіці, через кілька поколінь малообіцяючого дрейфування між пострадянськими клептократіями та західними демократіями, виховали покоління "обраних, нарваних, юних і запеклих", — і є найпритягальнішою з усіх. І саме вона дає світові надію.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
