Увесь світ 8 травня відзначає День пам'яті та перемоги над нацизмом. День, коли ми згадуємо жертв Другої світової війни, розмірковуємо про ціну миру й уразливість людського життя.
Суспільне Культура зібрало спогади 5 письменників і письменниць — тих, хто бачили війну на власні очі або відчули її відлуння у своєму житті й письмі.
Астрід Ліндґрен
Шведська письменниця Астрід Ліндґрен відома передусім як авторка культових дитячих творів. Але під час Другої світової війни ще тоді не відома нікому авторка вела щоденники, де зафіксувала шведський погляд на події того часу.
- "Зараз у місті вимкнули електроенергію, і це у тисячу разів страшніше за минулий раз, бо ніхто не думав, що вимкнуть так надовго".
- "Люди на вулиці виглядають як зазвичай. Ми вже починаємо звикати. Сьогодні о 12-й Стуре отримав рекомендованого листа, в якому його викликали до військкомату, і чверть по 3-й він вирушив автобусом до Спонґи. У цьогорічній весні є щось дивне, неможливо їй не радіти, але водночас нестерпно думати, що люди гинуть у той час, як світить сонце і проростають квіти".
- "Дивно, як легко можна до всього звикнути! Днями я думала, чи настане колись такий день, коли знак «Укриття» у мирному вестибюлі здаватиметься чимось незначним? Тепер цілком зрозуміло, що так і має бути: приміщення, призначене для укриття одних людей, потрібні тоді, коли інші люди вирішують скидати бомби на їхні голови".
- "Жити більше не хочеться! Росіяни сьогодні бомбардували Гельсінкі та інші міста Фінляндії. Одночасно вони вторглися на Карельський перешийок, проте отримали там гідну відсіч…. Багато евакуйованих із Гельсінкі повернулися назад… Росіяни хочуть битися, навіть попри те, що вся світова спільнота проти них. Росіяни дуже кепсько споряджені й сильно потерпають у завірюху. Вони зазнають великих втрат особового складу, а весь світ у захваті від фінського захисту".
- "Нині знову ворушилися росіяни. Останніми днями з різних приводів вони окупували Литву, Латвію і Естонію. І ослабла Німеччина для нас тут, на півночі, означає лише одне — за нас візьметься Росія. І тому думаю, що радше все життя казатиму «Хайль Гітлер», ніж терпітиму тут росіян. Важко уявити собі щось жахливіше. Я зустріла фінку (...), яка розповідає страхітливі речі про Фінську війну і про ставлення росіян до полонених. Її рідний брат нещодавно повернувся з ув'язнення і розповідав, що його били так, що кров текла з вух, носа і рота… Правдою є те, що росіяни викрали десятьох маленьких фінських Лотт (дівчата віком 8−12 років) у Петсамо. Відтоді про їхню долю нічого не відомо. Минулої весни я казала, що в разі, якщо восени війна ще триватиме, це вже буде неможливо витримати. Але бачите, таки можливо".
Вірджинія Вулф
Британська письменниця свого часу була однією з ключових фігур модернізму в літературі ХХ століття. У своїх романах писала про жіночу самосвідомість, творчість і фемінізм, критикуючи суспільні обмеження, накладені на жінок.
У 1940–41 роках у щоденнику описувала свій психологічний стан та страх за чоловіка (єврея за національністю).
Це два записи з її щоденника, вони були зроблені через кілька годин після повітряних нальотів, які сильно вразили Лондон, а особливо район Блумсбері, де мешкала Вулф. Другий наліт перетворив її будинок на Тавісток-сквер на руїни — практично нічого не вдалося врятувати.
28 березня 1941 року, залишивши лист чоловікові та сестрі, Вірджинія Вулф втопилася в річці Оуз у Сассексі.
"Вівторок, 10 вересня 1940 року
Повернулися з південного Лондона — мабуть, це була наша найдивніша поїздка. Коли ми дісталися до Говер-стріт, там була загородка з написом «Об'їзд». Жодних слідів пошкоджень.
Але коли ми під'їхали до Дауті-стріт, там була велика юрба. Потім у вікні з'явилася міс Перкінс. Мекленбург-сквер оточений. Там стоять вартові, вхід заборонено.
Будинок за 30 ярдів від нашого сьогодні о першій годині ночі був зруйнований бомбою. Повністю зруйнований. На площі лежить ще одна бомба, яка не вибухнула.
Ми обійшли будинок ззаду. Він ще тлів. Це велика купа цегли. Під нею були всі люди, які встигли сховатися в бомбосховище. На голих стінах, що залишилися стояти, висіли клапті одягу. Дзеркало, здається, гойдалося, наче вибитий зуб. Чистий зріз.
Наш будинок не пошкоджений. Ще жодного вікна не вибито — можливо, бомба щойно їх розбила. Ми бачили Сейджа Бернала з пов'язкою на руці, який стрибав по цеглі — хто там жив? Мабуть, ті невимушені молоді чоловіки та жінки, яких я бачила з вікна; мешканці квартир, які мали квіткові горщики і сиділи на балконі. Тепер все рознесено на шматки...
Гаражник ззаду, із затуманеними очима і тремтячими руками, розповів, що вибух викинув його з ліжка; його змусили сховатися в церкві. Він сказав, що німці три ночі поспіль намагалися бомбити Кінгс-Крос. Вони зруйнували половину Аргілл-стріт, а також магазини на Грейс-Інн-роуд (...)
Тож ми пішли до Грейс-Інн. Залишили машину і побачили Голборн. Величезна діра у верхній частині Чансері-лейн. Ще диміло.
Деякі великі магазини були повністю зруйновані. Готель навпроти виглядав як оболонка. Люди стояли біля столів — здається, їм подавали напої. На дорозі в Чансері-Лейн лежали купи синьо-зеленого скла. Чоловіки вибивали уламки, що залишилися в рамах.
Потім ми зайшли в Лінкольнс-Інн. Вікна були розбиті, але будинок не постраждав. Ми обійшли його. Пусто. Скло на сходах. Двері зачинені. Тож повернулися до машини.
Великий затор. Кінотеатр за Музеєм мадам Тюссо зруйнований. Видно сцену. Деякі декорації гойдаються. Усі будинки в Регентс-парку з розбитими вікнами, але неушкоджені. А потім кілометри звичайних вулиць.
Усе в Бейсвотер як завжди. Вулиці порожні. Обличчя похмурі, очі затуманені. На Чансер-лейн я побачила чоловіка з візком, на якому лежали нотні книги. Моя друкарня зруйнована. Потім у Вімблдоні пролунала сирена. Люди почали бігти. Ми їхали майже порожніми вулицями так швидко, як тільки могли.
Я згадую зараз тих дуже брудних господарів пансіонату в Блумсбері, яким доведеться пережити ще одну ніч. Старі нещасні жінки стояли біля своїх дверей. Брудні. Жалюгідні.
Ну, як сказала Несса телефоном, це наближається".
"Неділя, 20 жовтня, 1940 року
У п'ятницю в Лондоні можна було побачити черги. Здебільшого діти з валізами біля станції метро "Воррен-стріт". Це було близько 11:30.
Ми думали, що це евакуйовані, які чекають на автобус. Але вони стояли в набагато довшій черзі з жінками, чоловіками, ще більше валіз і ковдр, не рухаючись о третій годині. Вони стояли в черзі до притулку на нічний рейд, який, звичайно, відбувся.
Тож я поїхала на Тавісток-сквер, і з полегшенням побачили купу руїн. Три будинки, мабуть, зникли. Підвал — суцільне сміття. Залишилися лише реліквії: старий плетений стілець, куплений на Фіцрой-сквер, і дошка для каліграфії. А решта — це цегла і уламки дерева. Я ледь могла розгледіти шматок стіни своєї майстерні. А решта — це руїни, де я написала стільки книг.
Так само Мекленбург-сквер — знову сміття, скло, чорний м'який пил і штукатурка. (...) Книги розкидані по всій підлозі їдальні. Тільки вітальня з вікнами майже ціла. Вітер дме крізь неї. Я почала шукати щоденники. Що ми могли врятувати в цій маленькій машині? Дарвіна, срібло і трохи посуду.
(...)
Тепер ми, здається, покинули Лондон. Радість від втрати майна. За винятком моментів, коли я сумую за своїми книгами, кріслами, килимами і ліжками. Як я працювала, щоб купити їх одне за одним. І картини.
Але дивно, яке полегшення від втрати майна. Я хотіла б почати життя в спокої, майже гола, вільна їхати куди завгодно".
Симона де Бовуар
Французька письменниця та ідеологиня фемінізму Симона де Бовуар переїхала до Парижу незадовго до початку Другої світової війни, де вона, зрештою, її і застала.
Journal de guerre (вересень 1939 — січень 1941) Бовуар присвячений оголошенню війни та її початку і є лише фрагментом щоденника, який письменниця вела майже з дитинства і протягом усього життя, хоча й з перервами. Його доповнює листування із Сартром.
"1 вересня 1939 року
Газета повідомляє про вимоги Гітлера; жодних коментарів, не підкреслюється тривожний характер новин, не йдеться також про надію. Неприємне враження.
Я йду до Dôme, без діла, невпевнена. Людей мало. Я ледь встигла замовити каву, як офіціант оголошує: «Вони оголосили війну Польщі»; це один із відвідувачів, який має газету Paris-Midi; ми кидаємося до нього, а також до газетних кіосків, де Paris-Midi ще не надійшла. Я встаю, біжу до готелю чекати Сартра. Люди ще нічого не знають, посміхаються на вулиці, як і раніше.
В готелі нікого немає, я підіймаюся нагору, читаю Marianne-Magazine, щоб згаяти час; час від часу стає очевидним: так, це війна. Я знову виходжу на вулицю, кілька хлопців мають Paris-Midi, ми зупиняємо їх, щоб подивитися заголовок. Я повертаюся додому — у мене є тільки одна думка: чекати, якнайшвидше побачити Сартра".
"3 вересня 1939 року
О 6 годині приїжджає Жеже. Приходить Жеже, знервована, зі сльозами на очах. Приходить Елла Пардо, розповідає мені про свою розлуку з подругою, яку вона раптово покинула посеред вулиці, не маючи змоги дістатися вокзалу. Пардо жартує і сміється; деякі люди з «Флоре» все ще кажуть, що не вірять у війну, але їхні обличчя похмурі".
"5 вересня 1939 року
У новинах нічого не сказано. «Військові дії проходять у штатному режимі». Люди вже загинули?
Ніч — я прокидаюся від гучних вибухів; я не одразу розумію, що відбувається; на мить перелякана, бо шукаю в темряві свій одяг, але не знаходжу його; як могло статися, що нема сирени? Я загортаюся в ковдру і перехиляюся через сходи; чую тихі голоси: «Це кулемети... А як же сирени? — Вони були годину тому».
Я швидко одягаюся і спускаюся вниз; люди притихли — гармат більше не чути, і через 10 хвилин я повертаюся нагору і лягаю спати одягнена; потім, коли дзвонить дзвінок, я роздягаюся і сплю приблизно до 10; мені сниться автобус, який їде назустріч Сартру, щоб переїхати його, і я втрачаю свідомість від страху".
"8 вересня 1939 року
Мальро намагається допомогти іноземцям, яких примусово записують до Іноземного легіону; формується словацька армія; 150 000 американців запропонували сформувати армію, але, видається, пакт про нейтралітет буде посилено і вони не зможуть приїхати. Газети повідомляють про «покращення наших позицій» і говорять про «жорстокі бої між Рейном і Мозелем»; Жерассі стверджує, що деякі фортеці на лінії Зігфріда вже взяті — моє серце завмирає; мені ще вдається спокійно написати листи Сартру, Босту і закінчити Жида; але після того, як я відправила щоденник Жида Сартру, я йду в готель і покоївка розповідає мені про молодого хлопця, який щойно закінчив службу, як і М. Бост, і зараз перебуває на лінії фронту. Мене охопив жах".
Ліна Костенко
Дитинство української письменниці Ліни Костенко пройшло в роки Другої світової. Вона мало розповідає про це, але в поезіях можна зустріти рядки про "балетну школу" замінованого поля та "дитинство, вбите на війні".
Уперше за останні 12 років письменниця дала інтерв'ю телеканалу "Київ", у якому розповіла, що не припиняла працювати, навіть коли під Києвом точилися бої.
"Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну. І ці бомби о четвертій годині ранку — мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті самі бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття. Воно гуде, думаю, добре, хай: уб'є, то уб'є. Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім узяла себе в руки й почала писати, писати і все. А інші люди кожен у своїй професії робить своє".
Аркадій Любченко
Коли говоримо про спогади Другої світової війни, на думку також спадає "Щоденник" Аркадія Любченка. У 20-ті роки він був членом угруповання "ВАПЛІТЕ" і мешкав у Харкові. Але ці записи за 1941–45 роки вийшли друком уже в еміграції. Вони дуже точно і детально фіксують цей його період життя.
Після початку війни він не поїхав з Харкова і залишився чекати на німецькі війська. Радянська влада була для нього абсолютним злом: він на власні очі бачив людей, які помирали під час Голодомору, багатьох його друзів і колег убили більшовики. Тому прихід німецької армії Любченко сприймав як звільнення від окупації.
Хоча пізніше він розчарувався у німцях, але його все одно вважають зрадником та колабораціоністом.
"10 листопада 1941
Згадую найсильніші моменти хвилювання. Коли бомбардували Харків, а я мимоволі залишився в хаті, бо через переслідування агентури не міг з'явитися на людях, і повітряною хвилею розчинило двері з галереї та сильно кинуло мене в коридор і потовкло — бачу крізь шкло галереї соняшний день, чую посвист бомб, вибухи і здрігання будинку і дзенькіт розбитих шибок, помічаю, як сонце заслонили вже руді пасма пороху від вибухів і думаю: отак має виглядати кінець світу.
Потім, коли точився бій за Харків, і безпреривно гула канонада, а на нашому провулкові кілька енкаведистів почали шукати по льохах, дахах, сараях і квартирах якогось «диверсанта» — а я ось тут, будь ласка — ну, і ледве вискочив та втік через паркани чужими садками і дворами.
Коли вночі за чотири будинки від нас горіла взуттєва фабрика, жахливо тріскотіли, мов постріли, пляшечки з лаком, а у дворі було видко, як вдень; ми ж сиділи у дворі на клунках, і плакав маленький переляканий Лесик".
"10 листопада 1941
Зустрів у місті двох українських поліцаїв: армійські шинелі, на лівих руках наличники з жовто-блакитними смугами, на пілотках захисного кольору жовті тризубчики.
В Управі, в загальній залі адміністративного відділу добре намальовані плакати: «Слава великому німецькому народові» (і свастика), далі великий золотий тризуб і з другого боку знову такого ж розміру плакат писаний староукраїнським письмом і жовто-блакитним коліром: «Слава вільній Україні». А навпроти на всю стіну транспарант: «Велика слава і дяка німецькому фюрерові Адольфу Гітлерові, що визволив український нарід від жидівсько-московського гніту». Поступово бодай зовні Управа українізується".
"11 листопада 1941
Ми живемо на рештках сухарів, які їмо дуже обережно. Але щодня варимо якусь юшку — це основа. Базари торгують лише на вимін. Я сьогодні добув торбинку пшеничних висівок, і це в сім'ї велику радість викликало. Я геть схуд, самого себе не пізнаю, і не впізнають інші. Ну, нічого".
"14 вересня 1942
Звечора, годині об 11 знову червоний бомбардувальник. Гухкали бомби. Гриміли постріли. Гуркотів мотор у дворі — на башті Роліту тепер прожектори. Але швидко скінчилося, і я, та й усі ми спали спокійно".
"27 січня 1943
На селі зараз поширена сентенція: щодо німців і большевиків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося. Отже — самовизначення, покладання тільки на себе, на сили свого народу, геній своєї нації. Прекрасно. (…) В чергах скрізь розмови про поразки німців, зітхання, затайні перебирання, неспокій, досада, кричуще запитання з очей: що буде?"
"30 грудня 1944
...Вже тебе не перекреслять, Україно. Не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборешся. Ми поборемось. І виборемо. Конче. Я вірю"
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
