Людину, яка рідко усміхається, називають букою. Але чи є ролі "буки" для жінок? "До певного віку жінки грають коханих, потім — мам. Як глядачка я не знаходила ролей, із якими могла би себе ототожнити", — каже драматургиня і викладачка Лєна Лягушонкова, яка написала п’єсу "Бука" в співавторстві з драматургинею та керівницею Театру драматургів Катериною Пеньковою.
Імпульсом для написання називають британський серіал "Флібеґ" ("Погань") і моновиставу з Фібі Воллер-Брідж, за якою зняли цей серіал. Драматургині хотіли створити текст про таку саму персонажку, але місцеву. Їй 35 років, у неї немає принца, але є самоіронія, сусідка по кімнаті, а ще диплом філософині й робота, яку важко пояснити мамі.
П'єсу мали поставити ще у 2022 році, але втілили лише зараз. За першу в Україні постанову відповідає Тетяна Губрій, її вистава "Кортес" отримала найбільше нагород на торішній премії-фестивалі "Гра".
Суспільне Культура побувало за лаштунками вистави "Бука", а також на прем’єрі постанови, яка відбулася в театрі "Золоті ворота" 3 і 4 травня. Розповідаємо, чому вистава може претендувати на більше, ніж українську версію "Флібеґ".
Чому вистава сталася саме зараз і чому українська "Бука" — не зовсім "Погань"
Текст "Буки" драматургині Лєна Лягушонкова та Катерина Пенькова написали ще під час пандемії коронавірусу. Був запит на малу форму, яку легко було би возити на гастролі, розповідає Лягушонкова. З ідеєю до неї прийшов режисер Максим Голенко. Написати п’єсу треба було для спільного проєкту "Дикого театру" та Одеського театру імені Василька.
"Я довго не могла переглянути серіал «Флібеґ», щось мене зупиняло, — зізнається Лєна, — Але коли подивилася, в мене дуже швидко виник образ дівчини-аніматорки, яка живе на Березняках. Я сама там жила: район не найкринжовіший у Києві, але має специфічну історію і свої легенди. Далі закинула ідею Каті Пеньковій, з якою ми раніше вже писали «Чуму» [зараз постанову «Чуми» можна переглянути в Театрі імені Марії Заньковецької у Львові]. Ми постійно зумилися, придумували ситуації, які могли би трапитися з Букою. Історія, яка трапилася з Іркою [сусідкою Буки по кімнаті, про це далі] — це моя особиста історія, яка відбулася на Березняках".
Одна з драматургинь писала, інша читала написане, а потім навпаки — щоби в тексту був один стиль і резонувало за відчуттями, описує спільну роботу Лєна Лягушонкова. "Це було весело, продуктивно й цікаво, — згадує Катерина Пенькова, — Ми накидували різні ситуації і жарти, потім вкладали їх у концепцію і певний план".
"«Бука» виросла з потреби створити неідеального жіночого персонажа, — додає Лягушонкова. — Наскільки б збіднилася культура, якби чоловіка зображували лише коханцем, а не мислителем, героєм чи бунтарем? Так казала Вірджинія Вулф. Але ж із жінками це прокатує. Тож хотілося відійти від якогось канону, подурачитися й не думати, чого ми «навчимо людей»".
На момент початку повномасштабної війни вистава була майже готова. Прем'єра мала відбутися 5 березня 2022 року, але не сталася. Вперше "Буку" показали у 2023 році польською мовою в Бидгощі (у режисурі Ольги Туруті-Прасолової). Пізніше щодо постанови "Буки" звертався Влад Писарев, режисер Сумського театру імені Щепкіна, каже Лєна Лягушонкова.
Режисерка Тетяна Губрій, яка втілила виставу в театрі "Золоті ворота", говорить — п'єсу "Бука" прочитала ще кілька років тому і хотіла поставити її раніше: "Це моя перша постановка після повномасштабного вторгнення, яка не стосується війни напряму. Текст відкриває багато феміністських питань, які війна лише загострила. Ми зараз дуже сильно повернемося в патріархальну історію — ми вже зараз у неї повертаємося, хоч і не далеко з неї вийшли. Але змінився контекст, відповіді на запитання стали іншими".
То яка вона — головна персонажка, Бука? Така, в якій себе може побачити чимало жінок, відповідає режисерка.
"Вона не вписується у жодні соціальні рамки чи ролі. Не гарна донька і не ідеальна подружка. У неї немає дітей та кар'єри, немає нічого, й вона відкрито про це говорить. Бука не кохана й насправді не кохає, взагалі не розуміє, що таке любов. Але розуміє, що здебільшого світ ігнорує її існування. Тому їй так важливо це існування підтвердити, — вважає Тетяна Губрій. — Усі комічні моменти, які стаються з нею, виникають через те, що вона в той чи інший момент приймає те, що не потрібно відповідати певним стандартам соціуму: «А що подумають люди?»".
Бука шукає себе і частіше не знаходить, утім, не полишає спроб, каже драматургиня Катерина Пенькова: "Для мене «українська Флібеґ» прикривається самоіронією, сарказмом, іноді пасивною агресією, але це людина з травмою, — каже драматургиня Катерина Пенькова. — Причому ми ж говоримо зараз про історію ще до повномасштабного вторгнення. І про ті травми, які турбували нас раніше — вони теж нікуди не зникли. І ми не встигли їх прожити".
За лаштунками і в глядацькій залі
Читаючи п'єсу, її потенційну постанову можна собі уявити як моновиставу чи навіть як стендап. І саме в цьому найбільша складність у її втіленні, каже режисерка Тетяна Губрій, яка почала придумувати взаємодію головної героїні з іншими персонажами — не в голові Буки, а на сцені. Деякі персонажі, яких ввела Губрій, навіть не говорять, просто взаємодіють із Букою (Христею Любою). Троє інших акторок, залучених до постанови, грають одразу по кілька ролей (Дар'я Пльондер і студентки з акторської майстерні Ірми Вітовської — Дар'я Ковбасюк та Дар'я Лисенко). Спершу режисерка вважала, що вистачить лише двох акторок, але в процесі зрозуміла, що ще потрібні помічниці.
У театр "Золоті ворота" ми приходимо за десять днів до прем'єри, коли саме завершується репетиція з акторками Христею Любою й Дашею Пльондер. Заходимо саме на моменті, коли Бука розповідає про "ковьор" на стіні. "Генетичний код нації", як описано в п'єсі, стає знаком екзистенційної нудьги у квартирі головної персонажки на Березняках — коли нічого робити, а за інтернет не заплатили, залишається лише втикати на килим, виклавши ноги на стінку. У постанові килим трансформується в полотно для проєктора, де навіть транслюватимуть стьобний мініфільм про лицаря і рожевого зайця, які боротимуться за "принцесу" (не будемо спойлерити, краще подивіться самі).
"Ми створили собі світ, у якому трошки зміксовані казки. Наприклад, на початку головна героїня — Попелюшка, і вона навіть про це говорить, — розповідає режисерка. — У цьому казковому світі іноді допомагає дзеркало, обвішане дощиком, яке ми називаємо «зоною мрії»".
Загалом п'єса має чимало місць дії, наприклад, ліжко квартири на Березняках трансформується під полицю в потязі. Художником-постановником вистави став Богдан Поліщук.
Казкова реальність потребувала швидкої зміни костюмів чи бодай деяких їхніх елементів — іноді сцена в сцену. Знайти костюми допомогли працівники театру й знайомі аніматори. Режисерка і сама працювала аніматоркою з 14 років: "Це була моя перша офіційна робота, тобто це дуже близька для мене історія. І насправді робота вигідна, бо заробити за день можна було більше, ніж у театрі за місяць", — згадує Тетяна Губрій.
Навіть за 15 хвилин репетиції можна зрозуміти, що залученість глядачів буде доволі велика. "Ми жартували, що це не ти дивишся виставу, а вистава дивиться тебе, — усміхається Губрій. — Темпоритм постановки дуже швидкий. Акторкам насправді важко працювати. Сцена дуже довга [її розгорнули вертикально], постійно потрібно розвертатися. Також ми використовуємо фактично всі двері зі сцени, які в нас є".
На стільці в глядацькій залі лежать крильця феї і дві червоні гвоздики, заготовлені ніби для похорону. Штучні квіти — реквізит для мами головної героїні, "законодавиці похоронної моди". А феєю у виставі буде коучиня, яка "насправді сама нічого не вміє, але продає щастя на марафоні за 399 гривень", розповідає режисерка Тетяна Губрій. У виставі кілька разів з'являється голос режисерки, записаний на аудіо.
Коли ми нарешті сідаємо в кабінеті після репетиції, Губрій пояснює: "Те, що ви побачили — це технічне виставлення світла, прогін після чотирьох годин роботи. З Христею і Дашею [Пльондер] ми зробили вже не одну постановку, тому й зараз можемо зібрати виставу в короткий термін. Іноді на репетиціях у нас стаються просто істеричні напади сміху. Причому в мене найчастіше викликають сміх ті моменти, де нелогічно й дивно сміятися. Я навіть трошки переживаю, щоби ми не перегнули з гумором. Це дуже розхитана історія, від сміху до сліз".
Здається, найбільш дотепною вийшла сцена з Гертрудою Степанівною — авторитарною мамою Жоріка. У тексті п'єси мама залицяльника Буки — рожевого плюшевого зайця в прямому та переносному сенсі — описана кількома реченнями, а в постанові створили цілу історію, щоби більше розкрити персонажку.
Гірко сміятися хочеться скоріше не з амплуа "маминого синочка", а з того, як дісталося українському театру. "Якому театру ви служите?" — запитує Гертруда Степанівна в Буки. "Постдраматичному!" — відповідає та. Потім ще кілька фраз у стилі Шекспіра [справжнє речення з Шекспіра, а далі вигаданий текст на його манер] і як висновок у наступних сценах: "Гамлет помер".
Гамлета, до речі, мріє зіграти Жорік, натомість грає "всіляку фауну" в ТЮЗі та носить за собою череп Йоріка з квіткою в очниці. Утім, заради Буки Жорік готовий скинути костюм Гамлета й надягнути "спортивки" гопника, умовно "опустившись на її рівень" — питання в тому, чи це йому допоможе. А ще Жорік будує паперовий театр і вони з Букою навіть розігрують невелику виставу: тіні паперових персонажів красиво взаємодіють, допоки не звучить фраза: "Коли в країні трапляється срака, театрами підтираються".
Жорік — не єдиний залицяльник Буки. Є ще Дейл — її напарник з проведення дитячих свят і "развєдьонєц", або розлучений чоловік, який хоче зробити свято своєму синові. У постанові його роблять Бріджертоном (буквально роздруковують обличчя актора, який грав у однойменному серіалі одного з Бріджертонів).
Щоправда, взаємні реверанси закінчуються (великий спойлер) зґвалтуванням. Ґвалтують не Буку, а її сусідку по кімнаті, Ірку. І здається, "правильна" Ірка, яку грає Даша Пльондер, змінюється в процесі вистави набагато більше, ніж сама Бука. Може, тому що нікому не потрібні Букині зміни. Вистава починається і добігає кінця на дитячому святі, яке глядачі тепер сприймає інакше. І коли Бука повідомляє, що "казочка [для дорослих дівчат] закінчилася", замість сміху в горлі стоїть ком.
Постанову в оманливих рожевих декораціях можна порівняти з контрастним душем. Мимоволі згадується "Барбі", але саме у версії Ґрети Ґервіґ — коли виявляється, пластмасовий ляльковий будиночок ніколи й не працював. Трон у декораціях стає унітазом, неон сліпить, а замість навмисно казкової музики звучить білий шум: світ Буки, яка має раз у раз повторювати те саме на дитячих святах і вдавати, що живе серед блискіток, на півтори години зупиняється.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
