Олександр Рудинський, без перебільшення, є одним із найвідоміших та найяскравіших акторів свого покоління, що підкорив не лише кіноекрани, а й сцени театрів.
В український прокат 24 квітня вийшла стрічка "Дві сестри", де одну з ролей зіграв український актор Олександр Рудинський. Тільки у березні 2025 року йому дали звання заслуженого артиста України, а у лютому 2025 року короткометражний фільм "Камінь, ножиці, папір", де актор зіграв головну роль, отримав премію BAFTA у категорії "Найкращий британський короткометражний фільм".
У цій розмові з кінокритикинею Суспільне Культура Альоною Шиловою Олександр Рудинський розповів про свій досвід роботи з іноземними режисерами, чи боїться він стати заручником одного амплуа і поділився порадами для молодих українських акторів.
У фільми "Дві сестри" ви працювали з польським режисером Лукашем Карвовським. Після цього у вас вже був досвід співпраці з іноземними режисерами на проєктах "Декамерон", "Камінь, ножиці, папір" та інших. З вашого досвіду, чим відрізняється співпраця з українськими та іноземними режисерами?
Тут питання не в національності — тут питання в підході. Я почав працювати з іноземними режисерами ще, мабуть, у 2016 році. На третьому курсі мене вперше запросили до польського серіалу. А потім був канадський фільм "Прощавай, Головін", який, до речі, виграв Одеський кінофестиваль як найкращий короткометражний фільм. Я тоді ще був студентом.
Різниця саме в режисерському підході. Є режисери, які знімають свої сценарії, і є ті, хто працює на замовлення — і це теж створює певні відмінності. Наприклад, Лукаш Карвовський працював зі своїм сценарієм, це було його кіно, його бачення історії. Але у фільмі взагалі не було прописаних діалогів — ми створювали їх прямо на майданчику, в режимі реального часу. Перший дубль був, по суті, першою репетицією.
Інший приклад — Франц Бьом, один з найпрофесійніших режисерів, з якими мені доводилося мати справу. Йому було лише 23, коли я приїхав у Лондон, і ми мали півтора тижня репетицій. Ми перекладали сценарій, адаптували кожен під свого персонажа. А коли приїжджали на локацію, то вже знали, де й що будемо говорити, як відбуватиметься сцена — усе було заздалегідь сплановано.
Деякі режисери люблять вносити правки у сценарій, працювати з акторами, змінювати репліки. А є й такі, хто не терпить жодних змін — вважає, що все вже математично вивірено. Тому… it depends, як то кажуть.
Серед українських акторів нині тривають дискусії: чи варто брати участь у фільмах, де йдеться про війну, і чи етично відтворювати реальний бойовий досвід на екрані. У фільмі "Лишайся онлайн" ви зіграли військового, а у "Камінь, ножиці, папір" — цивільного, який змушений стати на захист своєї громади. Що для вас особисто є визначальним, коли ви беретеся за такі ролі? Що має бути в сценарії, аби ви відчули, що ця історія етично працює з цим досвідом?
Передусім там має бути гідний сценарій. І сценарій, у якому я побачу, як я це називаю, "поле для гри" — можливості для себе як для актора. Історія в "Камінь, ножиці, папір" підкупила мене тим, що це цивільний хлопець, який ніколи в житті не тримав зброю. По суті, у "Лишайся онлайн" так само. Це про героїзм однієї людини. Він теж не військовий. Просто пішов у тероборону, стояв на блокпості, допомагав друзям. І опинився в такій ситуації. Це більш локальна історія.
Автор обирає сценарій, де закінчується межа дозволеного. От я вам наведу приклад. Нещодавно говорив зі своєю подругою, розповідав, що мій знайомий у Європі зараз пробувався на роль росіянина в кіно. Велике кіно. Вона відреагувала обурливо — мовляв, навіщо? А я кажу: а чого ні? Бо чого ми хочемо? Щоб росіяни не знімались у європейському кіно — і водночас щоб українці не грали росіян? А хто тоді буде? Тут або ми не віддаємо їм робочі місця і ці ролі грають українці, або будуть росіяни номіновані на "Оскар".
Поки що я не грав такого типового військового, але хочу. Це теж залежить від сценарію — чи побачу я там можливості й наскільки складним буде герой. Бо в мене дуже багато близьких воює. Друзі воюють, є й загиблі. Я постійно споживаю цей контент — канал "Віддушівдушу", десятки інтерв'ю з військовими. Я маю уявлення, які сьогодні військові — у них дуже непрості характери. І це цікаво.
У вашій фільмографії помітно кілька ролей, у яких ви втілюєте жвавих, харизматичних, "простих хлопців" — таких, як у серіалах "Перші ластівки", "Перші дні" чи фільмі "Носоріг". Чи бачите ви між цими персонажами спільні риси? Що саме вас приваблює в таких образах?
У "Перших ластівках" два сезони. В першому сезоні там, можливо, так, Нік Маслов — жвавий, харизматичний хлопець. А в другому сезоні там зовсім інший персонаж, зовсім інший герой, хлопець-інтроверт із провінційного містечка. Він патологічний брехун, але водночас робить неймовірні щирі вчинки. Тому якраз у "Перших ластівках" зовсім два різні герої, на мою думку.
Я раніше казав: якщо ви хочете подивитись на мене в кіно — подивіться два сезони "Перших ластівок" і серіал "Слов'яни". Побачите три зовсім різні напрями. Але так, погоджуюсь, що інколи режисерам легше затвердити на роль людину, з якою не буде проблем у цьому амплуа. Іноді режисери експлуатують.
Нещодавно був такий досвід: чеський режисер затверджував нас на роль, дивлячись наші фільми. Побачив "Носоріг" і каже: мені треба те саме, що ти зробив у "Носорогові". Але я зізнаюсь — я вже навіть скучив за жвавими, харизматичними типами. Бо якось останні роки я це дуже добре дозував: "Камінь, ножиці, папір", Agency, "Збори ОСББ". От зараз ми із Сергієм Кулибишевим відзняли авторський серіал "Ховаючи колишню" — і це взагалі не про такого персонажа. Але вже хочеться прямо навіть налисо поголитись, відпустити бороду й увірватись кудись.
Чи не боїтеся ви потрапити у type cast — коли актора починають запрошувати виключно на схожі типажі? Як ви намагаєтесь цього уникати і що для вас важливо, аби роль залишалась цікавою?
Ні, я абсолютно не боюсь потрапити в type cast, бо, повірте, за свої 28 років я вже встиг туди потрапити. І зараз я це усвідомлено дозую. Особливо в Європі немає такого поняття — type cast. Там мені можуть запропонувати абсолютно різні ролі, і це дає певну свободу.
В Україні мене знає глядач, знає режисерське ком'юніті. Коли мене розглядають на роль — вони розуміють, кого запрошують, і можуть щось запропонувати. Але я маю повне право спокійно відмовитися, якщо відчуваю, що роль не моя.
Окрім кіно ви також маєте значний досвід роботи в театрі. У Театрі Франка ви граєте як у класичних, так і в сучасних постановах — від "Калігули" до "Співай, Лоло, співай!". Як ви адаптуєтесь до таких різних жанрів і стилів? Чи є для вас особливі виклики в переході між ними?
Для мене в цьому немає труднощів. Це моя професія, і я до цього звик. Чотири роки університету, зараз сьомий сезон у театрі — за цей час ти навчаєшся швидко перемикатися між жанрами, формами, стилями.
Сьогодні я граю "Пера Ґюнта", вчора був знімальний день і прем'єра фільму, завтра — знову зйомки, післязавтра — вистава "Співай, Лоло, співай!". Цього тижня грали і "Макбета", і "Калігулу". Темп шалений, і єдиний справжній виклик — щоб вистачило сил. Бо внутрішньо вже все налаштовано: прийшов, перевдягнувся, налаштувався — і граєш. Це як дихання: стає природним, коли ти в цій справі живеш.
В одному зі своїх інтерв'ю ви зазначили, що важливо не страждати на сцені, а насолоджуватись процесом. Як ви знаходите баланс між емоційною глибиною ролі та особистим комфортом?
В тому інтерв'ю я говорив про те, що для мене дуже важливо, аби моя професія не перетворилась просто на "роботу". Я завжди боявся цього слова — боявся, що театр стане для мене місцем, де я просто приходжу відпрацювати зміну й отримати гонорар. Не хотів, щоб сцена стала конвеєром.
Щоб уникнути цього, потрібно давати собі дихати. Бо якщо ти граєш по 20 вистав на місяць — навіть якщо фізично це можливо, психологічно це виснажує. Це вже не творчість, а справжній завод.
А мені хочеться прокидатись із відчуттям: "Сьогодні свято. Сьогодні я граю Калігулу, або Макбета". Щоб у тілі з'являвся трепет, мурашки, внутрішнє хвилювання, радість очікування. Саме це я мав на увазі — зберегти в собі живе ставлення до сцени, щоб не втратити любов до справи.
Роль Калігули — одна з ваших найвідоміших у театрі. Що для вас означає ця роль і як вона вплинула на ваше розуміння акторської професії?
Насамперед я вдячний Івану Уривському — це була перша людина, яка довірила мені головну роль в театрі. Це моя роль п'ятиріччя, якщо так можна сказати.
У кожного актора є свої етапи — ролі, на яких ти ростеш. Для мене Калігула — саме така. Це був перехідний момент у житті: від 25 до 30. Мені зараз 28, і саме в цьому віці загинув Калігула. Це, знаєте, якось дивовижно збіглось. І текст п'єси, і події, що відбуваються довкола — усе лягло в один ритм.
Ми почали репетирувати "Калігулу" ще до повномасштабного вторгнення, а прем'єру вже випустили після його початку. І ця історія стала ще актуальнішою.
Коли ти виходиш на сцену і вимовляєш ці тексти, а напередодні в Кривому Розі був обстріл — розумієш, наскільки все співзвучне. Камю писав це в 1944-му, а здається, що про сьогодні. Позавчора ми грали 125-ту виставу, і я можу сказати — це була одна з найсильніших. Не тільки за змістом, а й за емоційною напругою.
В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили про важливість збереження української ідентичності та культури. На вашу думку, як акторам-початківцям знайти баланс між прагненням до міжнародного визнання та збереженням національної самобутності у своїй творчості?
Коротка, але лаконічна відповідь — грати і там, і там, якщо є можливість.
Ви маєте досвід роботи як в українських театрах, так і на міжнародних майданчиках, таких як Paramount+ та Netflix. Які поради ви могли б дати молодим українським акторам, які прагнуть отримати досвід роботи на іноземних проєктах?
Стукати у двері — і вам колись відкриють. Я таку фразу чув постійно в дитинстві, в Миколаєві. Так от, це дуже дієва фраза насправді.
Не боятися самоменеджменту, не боятися себе презентувати. Це дуже важливо, бо за тебе ніхто цього не зробить. Ти маєш вміти продавати себе в гарному сенсі цього слова. Знайти свій особистий підхід, як це робити влучно. Ти мусиш зацікавити, бо ця професія якраз про це — про вразити людей. Як зробити так, щоб у тебе з'явився агент, щоб на тебе звертали увагу кастинг-директори?
Я маю на увазі не нав'язливо надсилати тисячу імейлів, а от зробити так, щоб тебе помітили, щоб тобі пропонували матеріали. Це все процес. Тому — просто робити. Я про це зараз постійно кажу своїм студентам — і вже у деяких є результат.
Багато акторів починають свій шлях у кіно саме з короткого метру, а згодом переважно переходять до повного. Але ви, навіть здобувши популярність, продовжуєте зніматися в короткометражках. Що вас приваблює в цьому форматі?
Мені просто щастить із короткими метрами. Пригадую перший — "Родина Бунь". Мені було 20 років, я ще вчився на другому курсі. Мене вперше показали по телебаченню: знімали "Альманах" до Дня Незалежності, і мені дали головну роль. Цей фільм тоді бачили студенти, викладачі — всі. Це був дуже особистий і важливий досвід.
Потім був короткий метр у жанрі чорного гумору — з Романом Ясиновським ми грали в парі. Фільм увійшов до програми Одеського кінофестивалю, а тоді це був дуже потужний майданчик. Пам'ятаю: сидиш у залі, на тебе дивляться сотні людей, і потім — купа теплих слів. Це вражає.
Третій короткий метр вже виграв Одеський кінофестиваль. Потім були "Сумні портрети", які я особливо люблю. Ну і, звісно, "Камінь, ножиці, папір". Усього — п'ять короткометражок, і я б не відмовився ні від однієї з них навіть сьогодні.
Останнім часом у короткому метрі не знімався, але дуже люблю цю форму. Вона вимагає точності, лаконічності, емоційної насиченості. Передати цілу історію за кілька хвилин — це виклик. І мені він дуже подобається. Подивимось, можливо, ще повернуся до цього.
У яких жанрах або ролях ви хотіли б себе спробувати найближчим часом? Чи є якась професійна роль — виклик, про яку ви давно мрієте?
Я ніколи собі цього не кажу — що саме я мріяв би. Про Калігулу я ніколи не мріяв, але отримав цю роль, і тепер це для мене роль мрії. Так само зараз роль-виклик, яку я отримав — це Макбет у театрі. Це для мене найбільший виклик зараз у професії. Але я теж про Макбета ніколи не мріяв. Я мріяв зіграти Гамлета, наприклад, все життя. А так сталося, що граю Макбета, і для мене це дійсно роль на виріст. Тому, як-то кажуть — we never know.
Над чим ви зараз працюєте або які проєкти плануєте в майбутньому?
Нещодавно ми завершили роботу над авторським серіалом Сергія Кулибишева "Ховаючи колишню". Зараз їду до театру — репетиції, вистави, усе паралельно. Попереду — поїздка з "Калігулою" на міжнародний фестиваль у Польщі. Подивимось, що буде далі. Поки що — в роботі, в процесі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
