Тетяна Терен — журналістка, культурна менеджерка, колишня виконавчна директорка PEN Ukraine.
Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Щеплення іншим світом
Мій особистий міф про Європу народжувався з історій моїх полтавських бабусі й дідуся. Я виростала на них, сприймаючи їх спочатку як захопливі детективи — із карколомними пригодами, небезпеками і щасливим порятунком наприкінці, — а згодом саме вони допомогли мені усвідомити, як усе у світі пов'язано, особливо те, що нас формує і визначає.
Бабуся й дідусь були остарбайтерами. Дідуся німці забрали на роботи, коли йому було сімнадцять. Спочатку він опинився у Кьольні, далі були Мец, Форбах, Лінґен. Дідусь був прекрасним оповідачем, і я із затамованим подихом знову й знову слухала про його втечі, штрафтабір, про те як він, ховаючись від гестапівців, застрибнув у басейн у міському парку чи як одного разу німець прострелив йому ногу і потім її ледве врятували. Коли прийшли війська союзників, дідусь опинився в таборі для французьких військових у Парижі. Тут наставало одне з моїх найулюбленіших місць у цій оповіді: про французький санаторій, про жаб, яких — тільки уяви! — подавали в ресторанах, про Шарля де Голля, якого дідусю випало одного разу побачити на власні очі, чи про француженку, яка у нього "втріскалася по самі вуха".
Бабусина історія була менш пригодницькою. Дорогою до Дортмунда вона теж спробувала втекти, але її так побили німецькі наглядачі, що потім місяць вона не могла ходити. На заводі були важкі умови, їжі бракувало, спали на нарах, але водночас бабуся весь час згадувала літніх німців, які підгодовували остарбайтерів і приносили їм одяг. Бабуся мала змогу для заробітку ходити глядіти дитину в одній німецькій сім'ї, а вечорами прала і зашивала одяг військовополонених. Коли Дортмунд звільняли, бабуся опинилася з німцями у бомбосховищі: через авіаудар його привалило землею, вона ледве вижила — і потім усе життя мала напади задухи. Якийсь час після звільнення її лікували в госпіталі для американських військових, але їхати в Америку бабуся відмовилася — понад усе хотіла в Україну. Повернувшись, вона не застала ані своєї хати, ані села — його повністю спалили німці. Бабусина родина зустріла її в землянці: попереду була побудова нового села (тому в Україні так багато Новоселівок) і нової хати.
На початку 1990-х німецький уряд почав виплачувати компенсації колишнім остарбайтерам. Слово "марки" в моєму дитинстві побутувало поруч зі щойно впровадженими гривнями. Пригадую шухляду, де дідусь і бабуся зберігали отримані німецькі марки, і як я ставала на стілець, щоб їх дістати й роздивитися. Марки вони дарували онукам на гостинець разом із яблуками і цукерками — так довго, що останні свої німецькі гостинці від них я отримала вже студенткою. Зрештою, десь у ті роки, на початку 2000-х, німці припинили виплати.
Щоразу, опиняючись за кордоном, не можу не звертати увагу на літніх європейців чи американців, які, вийшовши на пенсію, вирішують решту життя присвятити відпочинку й подорожам. Я зустрічаю їх у якісному одязі й родинних прикрасах, з міцними шкіряними валізами, фотокамерами і біноклями в аеропортах у різних частинах світу, на палубах кораблів, великих міських площах і тихих морських та океанічних узбережжях. Спостерігаючи за їхнім спокоєм і зацікавленням усім навколо, я завжди — не без болю й суму — думаю про бабусю і дідуся. Думаю про їхню Європу, яку вони побачили лише раз у житті. Ту Європу, якої краще було б ніколи не знати, але яка все ж визначила їхнє відчуття і ставлення до світу. Бо навіть у тих страшних умовах німецьких таборів і бараків вони встигли побачити інший світ, і у тих історіях, на яких я виростала, завжди звучало, що у нас іще так багато роботи попереду, щоб досягти того рівня життя. Мого дідуся, який понад усе любив землю, вмів на ній будувати і вирощувати, захоплювала працьовитість німців, продуманість їхніх будинків і їхня практичність (особливо той факт, що у них натоді вже була консервація, а в Радянському Союзі ще ніхто й не знав про металеві кришки). Бабуся говорила про красивий одяг, затишні сади біля будинків і рівні ділянки полуниці на їхніх подвір'ях. "Німці жили тоді так, — казав дідусь, — як ми живемо тепер". "То був рай порівняно з Україною", — додавала бабуся.
Здавалося б, вони обоє мали все життя ненавидіти той інший світ, який забрав у них здоров'я і молодість, але світ, у який вони повернулися до своїх рідних, точно не був раєм. Обидві родини пройшли через Голодомор. В обох сім'ях були репресовані батьки. І навіть цього страшного один раз побаченого світу, цієї можливості знати й порівнювати вистачило для того, щоб вони ніколи в розмовах зі мною не захоплювалися комунізмом і "радянським раєм". У такий дивовижний спосіб історії двох українських остарбайтерів прирівняли для мене нацизм і комунізм — і вони вплинули не мене більше за всі книжки, які я прочитаю згодом. Бо найважливіше в них було те, що особиста історія, українська і світова, були єдиним цілим, а не роздробленими частинами, чого кілька століть добивалася російська і потім радянська пропаганда.
Дорога з двостороннім рухом
Міркуючи про світ і нас у ньому, не можу не накладати на ці думки історії, почуті мною в дитинстві, і не думати про те, що пізнання світу та відчуття себе його частиною неможливе без руху. Без особистих історій, без отриманого особистого досвіду й доторку це знання одне про одних не отримати. Виходячи з цього, постійно думаю, як нам розповідати світові про те, що відбувається в Україні й ким ми, українці, є. Як ми можемо це зробити, враховуючи брак джерел, з яких інші країни можуть про нас дізнатися своїми мовами, вкорінені стереотипи, переписані чи знищені сторінки історії, які протягом століть поширювали російські медіа, культурні й наукові діячі, а водночас — минуле цих країн, їхні власні трагедії, які, як і в нашому житті, найбільше визначають їхнє сприйняття світових подій і їхні реакції на них?
З 2022 року українці надзвичайно багато зробили, щоб пояснити світу, хто ми, коли починаються наші історія й культура, якими є колоніальні причини російської геноцидальної війни і за що ми боремося. Схоже, ще ніколи в нашій історії ми не говорили зі світом так багато і так суб'єктно. Коли мене за кордоном у культурних спільнотах запитують, як сьогодні можна допомогти українській культурі, я говорю, що насамперед ця допомога проявляється у підтримці української армії, а другий мій запит — будь ласка, перекладайте українські книжки. Це найдієвіший механізм розповісти про те, що ми проживаємо сьогодні, і водночас — показати тяглість та тривалість нашої культури, яку намагалася (і продовжує намагатися) знищити й приховати імперія. В умовах війни немає змоги зупинитися і системно подивитися на всі ці зусилля — всі ці впроваджені українцями курси в закордонних університетах, українські програми на найбільших світових фестивалях, повернуті нашим митцям імена і голоси. Пригадую свої відчуття на виставці "В епіцентрі бурі: модернізм в Україні" у Королівській академії мистецтв у Лондоні. Це була, з одного боку, безмежна радість — ніби побачити близьких і рідних людей за тисячу кілометрів від дому. З іншого боку, були подив і захоплення відвідувачів виставки ("Невже справді це українські художники? Ми ніколи про це не знали!"), які й тішили, і засмучували — як пізно світ дізнається, а головне — яку ціну за ці знання було заплачено в останні століття і яку ціну ми платимо сьогодні.
Водночас я постійно себе запитую, чи допомагають наші історії й наше мистецтво розповісти про щоденний досвід війни у парламентах інших країн, на світових конференціях і в залах ООН? Пригадую свої відчуття від першої адвокаційної поїздки до США 2022 року, коли всі навколо розпитували, як ми живемо і працюємо, де сьогодні наші рідні й друзі, чи спускаємося ми у бомбосховища, чи вистачає нам їжі й медикаментів — і я знову й знову розповідала історії, перелічувала, які сфери потребують підтримки, але мене не полишало відчуття, що в цих кімнатах із кавабрейками і червоними доріжками неможливо розповісти, що ж насправді ми проживаємо і відчуваємо. Так я усвідомила, що куди важливіше за наші особисті поїздки за кордон сьогодні знаходити можливість привозити іноземців в Україну, не просто розповідати їм про наш щоденний досвід, а робити його частиною їхнього життя. Отже, знову ми говоримо про рух. Говорячи з інтелектуалами з інших країн, які приїжджали до України в останні роки, я стикалася з різними запитами й стереотипами (включно з питанням однієї індійської авторки — "В якому році виникла Україна?"), але щоразу я міркувала: а чи достатньо я сама знаю про історію і нинішнє життя цих країн? І маю сказати, що досвід війни зробив мене значно уважнішою до деталей і контекстів інших.
Пам'ятаю, як приїхала у Литву після окупації Криму і в перші місяці російської війни на сході. Такі відчутні були підтримка та розуміння нашої ситуації з боку литовців, так зігрівали українські прапори у кав'ярнях і книгарнях. А водночас уже тоді, говорячи про наш спільний історичний досвід, литовці називали його часом окупації, а ми все ще — радянським минулим. І ця різниця в термінології дуже чітко окреслювала, які уроки ми ще не пройшли і яку роботу ще матимемо проробити.
Читаючи воєнні щоденники Астрід Ліндґрен, я щоразу вражалася чіткості її оцінок щодо природи Росії: "Єдине, що мені не подобається у загальній тенденції англофілів, то це виставляння росіян милими голубами миру. Я думаю, ми всі переконаємося, що вони не такі". Шведська письменниця фіксує на сторінках щоденників злочини нацистської Німеччини, але, глибоко переживаючи російську агресію проти Фінляндії, знову й знову нагадує, що не можна забувати про небезпеку з боку Росії. Шведський історик Петер Енґлюнд говорить, що підтримка Швецією України дуже природна, бо шведам не потрібно пояснювати, чим є Росія, — в їхній генетичній пам'яті двадцять вісім воєн із російською армією. Водночас, попри "нейтралітет" Швеції у Другій світовій війні, вже відразу після неї шведи почали готуватися до майбутніх можливих воєн — і всі військові (Петер працював у військовій розвідці) розуміли, що насамперед ідеться про ризик війни з Росією.
Або, скажімо, балканські країни. Тут теж, як і в Балтії, часто доводиться чути — від хорватів, боснійців, словенців — таке важливе: "Ми добре розуміємо, через що ви проходите". І це так цінно — коли нікому нічого не потрібно пояснювати, бо, як і ми сьогодні, всі вони пройшли через страшний досвід війни та втрат. Минулого року до Києва приїхав Дамір Шаґоль, боснійський фотограф і співзасновник фундації WARM, яка працює з темою війни у журналістиці й мистецтві. Спільно з колегами Дамір запустив українсько-боснійський проєкт Reporting From The Future, щоб разом поміркувати про майбутнє після війни і допомогти українцям бути готовими до нього, а в чомусь — нас від нього застерегти. Дамір, який понад двадцять років висвітлював головні світові конфлікти й війни, з власного досвіду дуже чітко розуміє, через що проходить суспільство під час і після війни: "Спочатку настає піднесення, далі потроху накопичується втома, а потім є великий ризик розчарування", — каже він.
Тут мені відразу пригадується вже інша адвокаційна поїздка на початку 2023 року — до Лондона, де теж завжди відчуваю велику підтримку і розуміння нашої ситуації. Тоді я познайомилася з адвокатом Джеффрі Найсом, який, зокрема, був прокурором Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії та головним обвинувачем у суді над Слободаном Мілошевичем. Найс пояснює, що, безперечно, у кожній лондонській родині й далі жива пам'ять про Другу світову війну і бомбардування міста німцями. "Але після Нюрнберзького трибуналу, — додає він, — багато десятиліть ми не говорили про війну в наших домівках, і перші важливі художні фільми про війну з'явилися вже за кілька десятиліть. Ми всі просто хотіли продовжити наше життя і більше не жити у війні". Досвід роботи з колишніми країнами Югославії дозволяє Джеффрі Найсу говорити, що так стається не завжди, якщо винуватці так і не були покарані: він має на увазі програш 2007 року у справі Боснії і Герцеґовини проти Сербії про геноцид. "Тоді, — каже адвокат, — суспільство й далі продовжує жити у війні: вона присутня у кожному домі, у кожній розмові — усі й далі говорять про війну й живуть у ній".
Це важливі деталі й контексти країн, де нас розуміють і часто не потребують довгих пояснень. Але є країни, де пояснення потрібні й де російська пропаганда така впливова, що знайомство потрібно починати майже спочатку. З таким відчуттям я їхала минулого року до Південної Африки, збираючи думки і застереження тих небагатьох дипломатів, журналістів та культурних менеджерів, які знають місцевий контекст. Чи можна в країні, яка пережила апартеїд і далі страждає від нерівності й бідності, говорити про колоніальний аспект російської геноцидальної війни? Які аргументи слід добирати, розуміючи, що в цій країні є ті, хто несуть біль і пам'ять колонізованих та позбавлених прав, і ті, які живуть з відчуттям white guilt ("білої провини")? Зрештою, мій досвід показав, що, як і скрізь, тут промовляють особисті історії про пережите та втрачене, тут так само викликають розуміння і співчуття знищені Росією культурні пам'ятки й природні багатства. Але як часто ми маємо змогу говорити одне з одним, робити рух назустріч одне одному?
Пізнання і розуміння світу потребує руху, але він не може відбуватися лише в один бік. І йдеться не лише про те, що український голос має звучати у світі і що світ має відкривати для себе Україну в самій Україні, але й про те, що ми маємо теж цікавитися світом, так само знати й відчувати, що в ньому відбувається. У правозахисній сфері ми завжди говоримо про те, що не можна просити підтримки для себе, коли ти не підтримуєш інших. Але це правило стосується всіх сфер.
Часом я натрапляю на думки, що причина браку наших знань та інтересу до світу й інших країн — у медійному полі. Мовляв, у нас мало медіа, які пишуть про інші країни, а все, зокрема, тому, що це дуже ресурсовитратна ділянка роботи, а редакції не можуть віддавати на неї багато часу й коштів, бо для цих тем усе одно бракує аудиторії. Виходить замкнене коло. Це як із культурою, на яку, як багато років доводилося чути, немає достатнього попиту, щоб віддавати їй окремі шпальти у кожному медіа. І ми довго не лише не запитували себе, чому цього інтересу нібито немає, але й до чого це призводить та на що впливає.
Очевидно, тривале життя за залізною завісою і взорування на метрополію впливали на це зосередження на самих собі. Але, думаю, ці причини потрібно шукати у багатьох царинах, зокрема освітній. У мої шкільні й згодом університетські часи історія та культура вивчалися на кількох рівнях: був рівень локальний, національний і світовий. Були українська література й "зарубіжна". Історія України і всесвітня. Історичні епохи, найбільші трагедії і злети людства, винаходи й досягнення людської думки розвивалися ніби в окремих реальностях та не перетиналися: оце відбувалося у нас, а це – десь там, у світі. Така роздробленість, до якої нас привчали багато десятиліть, ставала плідним полем для імперських наративів про нас самих і, як результат, зосередженості на собі. І потрібно було багато зусиль, побаченого і прочитаного, щоб ці лінії почали перетинатися, щоб відокремлене поєдналося в єдине і додало розуміння й обґрунтування для багатьох процесів, які відбуваються всередині країни і у світі. Зрештою, щоб бачити свою країну як частину світової історії і краще розуміти, за що ми боремося, коли говоримо, що наш спротив російській агресії — за майбутнє усього світу.
Бути у світі — це рух, і цей рух двосторонній. Тож маємо повсякчас себе запитувати, чи все ми робимо, що нас чули й розуміли у світі, але водночас знаходити можливості й емпатію для розуміння інших.
У нас у всіх іще так багато роботи попереду.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
