П'ятнадцята "Леся Квартиринка" відбудеться вже 3 травня на території кіностудії імені Олександра Довженка. На фестивалі збиратимуть 1 мільйон гривень для фонду Azov One.
Цього разу на заході буде не лише основна, а й "Вулична сцена спогадів". "Спогади" стали темою весняної "Лесі Квартиринки". Дрескод теж відповідний — "дежавю".
Тож "Artилерія" поставила артистам (та лекторці) лайнапу, а також співзасновниці фестивалю Іванці Ліщук лише одне питання: який спогад є найважливішим у їхньому житті? Публікуємо щемкі відповіді та ділимося фотохронікою від артистів.
Примітка: На жаль, ми не отримали коментар від Жені Володченка (Кургана). Та не сумуйте, а краще приходьте послухати його наживо.
TikTu
Наталка Багрій: Останній концерт "Братів Гадюкіних". Квитків ніде немає. Але тернополяни не здаються і половиною вагона їдуть в надії на спекулянтів. Стоїмо. Мороз страшний. А надія все згасає та й згасає.
Аж тут раптом за 20 хвилин до концерту виходить музикант з "Братів" і кричить у натовп:
— А чи є тут дівчина з Коломиї?
Стець Іра миттєво викрикує, що то вона, і він кидає у нас цілих 10 квитків. Уявіть собі! Цілих 10 квитків. Нас восьмеро, а Іра не з Коломиї.
Ще двоє щасливців отримують від нашого натовпу два квитки долі. Здавалось би, небеса в цей день точно знали, що нам потрібно. Такий крутий концерт справжніх легенд сцени злітає миттєво і всі задоволено їдуть назад, але з присмаком "останній".
Суворий плацкарт. На той час українська залізниця була не такою багатою, і ми всю ніч мали можливість безперестанно пити чорний чай, романтично спостерігаючи, як із віконної щілини падали сніжинки на спину жіночки, закутаної у 200300 ковдр.
P. S. На щастя "Брати" нас надурили. Потім ще було 10 чи 20 тих останніх концертів.
Лесик Драчук: Мій яскравий спогад сягає літа 2013 року в Криму. Тоді я провів незабутній тиждень на диких кемпах поруч із Балаклією, до яких можна було дістатись лише човником.
Ми мали свій власний пляжик на три намети, наче з реклами Bounty (олди згадають). Там жило багато крабів, які тусили з нами на березі, та й загалом — вимальовувалась така собі райська картина з дуже базовою для виживання інфраструктурою.
Нашим талісманом була іграшка-бобер, що майже одразу загубилась, але дивним чином знайшлась в останній день, саме коли ми відпливали. Магія!
Роман Кузь: 2019 рік. До мене підійшов мій колега-музикант і з усмішкою запитав – Рома, а ти був у Берліні?
Я тоді вперше поїхав у мінітур поза межами України. Плюс, новим для мене була роль сесійного барабанщика. За короткий термін треба було вивчити досить складний матеріал. Але це того вартувало і я отримав одні з найяскравіших спогадів свого музичного життя.
По приїзду стоїмо на якійсь заправці, травим байки, дивлюсь на телефон — Лесик. Підіймаю слухавку, каже: "Рома здоров! А ти був у Словаччині? У нас є місяць вивчити програму". І понеслось.
Hudaki Village Band
Юрген Крефтнер : У нашому гурті вісім чи дев'ять музикантів, і щоб кожен розповів про те, що пам'ятає, потрібні роки. Та в нас є спільний спогад. Це був один із перших публічних виступів "Гудаків" на концерті — презентації Закарпатської області в Києві, в липні 2001 року. Жахлива "радянська" подія, але ми все одно добре провели час. З того часу ми виступили приблизно у двадцяти країнах.
Figurat
Найважливіший спогад у моєму житті — це переїзд у Київ та перший автостоп.
Це було у 2014 році. Я збирався їхати на виступ у Київ автостопом з іншими музикантами. Дуже хвилювався, але було цікаво.
Коли ми вийшли на трасу і проходили біля блокпоста, військові попросили нас трохи їм зіграти. Був обід, зібралися всі, хто був на посту, винесли нам гітару, я налаштував її і ми влаштували мініконцерт. Потім нам дали пакет яблук і попросили перший же автобус, який трапився на шляху, довезти нас до Києва.
Так я переїхав з невеликою сумкою речей в Київ і залишився тут.
Oi FUSK
Одного разу я застряг у ліфті з п'ятьма барабанщиками, які гойдалися в такт кожному поверху, б'ючи себе кулаками в груди, наче з первісних племен. Мій пес, єдиний, хто справді чув їхню музику, завивав у тон і гарчав на тих, хто збивався з ритму.
На підлозі була намальована фігура немовляти, що нагадувала мої нездійснені музичні амбіції. Музика витікала в повітря, немов пара з чайника, змішуючись із блиском кнопок і запахом іржі.
Коли ліфт застряг, час розсипався шматочками: один із цих типів встиг заснути й прокинутися старим.
Я ж просто сидів з псом на руках і слухав, як світ, здається, народжується заново прямо в цьому тісному металевому череві. Коли двері нарешті відкрилися, ми всі вийшли іншими людьми. І тільки собака залишився тим самим — найкращим диригентом парадної.
Renie Cares
Саша Мусевич: Найважливіший мій спогад — це перша "Леся Квартиринка". Саме там ми з Ірою вперше зіграли "Якби", хоча тоді гурту Renie Cares як такого не було. Тоді Іра попросила зіграти мене, знайшла нашого басиста Олега, трубача і якогось оркестрового барабанщика. Так ми з половиною репетиції зіграли "Якби" і "Заратустру" в абсолютно іншому аранжуванні. Це було дивно, але прикольно.
Спершу мені здалось, що "Леся Квартиринка" — це гаражна двіжуха. Але з роками я зрозумів, що це найкращий фестиваль в Україні.
А ще в мене є грамота від "Лесі Квартиринки" за те, що я грав п'ять "квартиринок" в різних колективах: Sheetel, "Бомжеліна", у повноцінному складі Renie Cares.
Ще мені дуже подобається, що в "Лесі Квартиринки" є прикол з тим, що вони дарують лимони: ми постійно виходили з ними зі сцени.
Забавка і Дмитрик
Віка Забавка:
Спогад про море…
Я візьму з собою в дорогу нетлінний спогад
Як все, що здавалось мертвим, нараз ожило
Сяяв прозорою краплею чистий погляд
І безперервно все пливло і летіло
Бігали голі у хвилях мов дикі діти
Повзали по піску ніби крокодили
Бачили серед хмар фантастичні квіти
Тілом ловили спалахів сонця стріли
Aziza Eskender
Найважливіший спогад — це той спогад, який залишиться мною в останній момент життя, те, що запамʼятає мене у часі, те, що намалює мене людиною серед тіней і темряви чи навпаки розчиниться у буденності дрібʼязкових бажань.
Найважливіший спогад для мене — це завжди життя в майбутньому, бо минулого наче вже не існує, минуле торкається мене сяючою біллю зникнення і непостійності, крові, сліз і очей, які ти вже ніколи не побачиш, минуле наповнюється викривленнями міфічності, зникає і вмирає, як клітини суті усього живого. Минуле кличе темрявою останнього подиху.
І якщо говорити, який спогад гріє мене — це спогад у Криму, коли ще був живий тато. Це літній, повний солі і запашного вітру, вечір, коли тато після важкої роботи відвозить нас на машині на гальковий дикий пляж Гезлева. Ми заходимо разом з татом в вечірнє Чорне море. Таке море він любив найбільше, називав його парним молоком, лише надзвичайне тепле море могло змусити тата пірнути в воду. І лише разом з татом я не боялася плисти на глибину, там де вода ставала темнішою, ще більш теплою, і там, де нікого навколо не було, але в разі небезпеки можна було завжди триматися за батька.
Це був щасливий момент, коли я бачила осяяним і щасливим його втомлене засмагле обличчя, його задоволення цим моментом. А потім, недалеко відпливши від батька, я споглядаю захід сонця, що робить Чорне море золотим. Я лягаю на спину зірочкою і вуха заповнюються соленою водою. І я чую, як звучить власне серце, як дихають легені, як шепоче море, і як у цьому віддзеркалюється невловимий сенс.
У цей момент я молюсь і мрію, мрію про світ, який я люблю.
Бендерики
Влад Боднарук: Найважливішим спогадом для мене є вступ у консерваторію та реалізація моїх задумів. Вважаю, що це стало переломним моментом у моєму житті, тому що саме тут я познайомився з багатьма людьми, музикантами, покращував свій рівень та навички.
Іванна Малій (лекторка на "Вуличній сцені спогадів")
Думаю, найважливішим моїм спогадом є найважливіший вибір, який я зробила у своєму житті. Він повністю сформував мене як нинішню особистість.
Тоді я була на роздоріжжі, як і багато українців. Сидячи в офісі варшавського архітектурного бюро, куди мене відправила мама в мої 19 років, у квітні 2022 року, я почала усвідомлювати, що це не тимчасово. Або я посилаю всіх і їду додому, що нарешті буде моїм вибором, або залишаюся в Польщі, вступаю в універ, працюю в польському бюро і через кілька років називаю Варшаву домом. Це сценарій, який я бачила в багатьох українців у Варшаві. Він мене лякав.
Я не полюбила Україну 24 лютого — я завжди її любила. Завжди прагнула змінювати країну на краще і жити в ній.
Тож я прийняла рішення за тиждень. Звільнилася з роботи, посварилася з усією сім'єю, які не хотіли, щоб я кидала придумане успішне життя в ЄС. І вже 28 травня приїхала в Київ. У ньому ще не було дітей, але були протитанкові їжаки.
Тоді я й сепарувалась від батьків і стала дорослою людиною, котра робить дорослі рішення. Можливо, неправильні, але поки я задоволена, куди мене це привело.
На фото — мої перші дні в Києві. Фото з прапором зробила у перший день тут, коли повернула його собі на вікно. Червоно-чорний прапор висів там до вторгнення, але 24 лютого вітчим сказав зняти його, бо це може бути небезпечно. Тому це був символічний момент для мене.
Іванка Ліщук
Мій головний цьогорічний спогад — вертеп на Схід, який ми організували командою Квартиринки.
Щороку вертеп — це одна із найкращих життєвих пригод; відчуття динаміки спільності, свята і традицій. Інтуїтивно відчували сильну важливість організувати його на Донеччині, що в підсумку й стало суттєвим кармічним колективним досвідом.
Скоро про цю нашу пригоду вийде документальний фільм. Наша подруга Алем документувала увесь процес: від репетицій у Харкові до вертепу у Слов'янську і Краматорську. Очікуємо на фінал найближчим часом.
Текст оновлено об 11:24. Разом з TikTu виступатиме Роман Кузь, оскільки Роман Божко служить у ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
