З режисером Ахтемом Сеітаблаєвим ми зустрічаємося у "Кримському домі". Він — директор цього державного культурного простору. Режисер — у військовій формі. На початку повномасштабного вторгнення він вступив до лав Сил територіальної оборони. Зараз — художній керівник у "ТРО-Медіа". Цьогоріч Сеітаблаєв коментуватиме прямий ефір церемонії та вестиме передшоу "Оскар 2025: український погляд". Під час інтерв’ю говоримо про поєднання режисерської роботи з військовою службою, нові фільми та культуру під час війни.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
— Ким ви себе зараз вважаєте більшою мірою: військовослужбовцем чи режисером?
— Мені в цьому сенсі пощастило, адже, будучи діючим військовослужбовцем у складі відділу комунікації Командування Сил територіальної оборони, я займаюся і своєю цивільною професією — режисурою та зйомками. Наразі ми працюємо над документальними стрічками, фіксуємо злочини РФ, а також створюємо художні фільми. Спільно з ГУР МОУ працюємо над фільмом, що побудований на документальному факті. Мова йде про спецоперацію "Синиця". Ще одна стрічка, над якою працюємо разом із львівськими колегами зі "Студіо" та Романом Любочилом, буде стилістично близькою до легендарної "Пропалої грамоти". Це історія двох друзів, які вирушають до Москви, щоб винести звідти Леніна, бо вже задовбав.
Крім того, ми розпочали зйомки одного з відеороликів на запит Генштабу, тож продовжуємо свою роботу. Окремий кейс — це "Театр ветеранів", який ми створили і в якому вже відбуваються вистави. Зокрема, тривають репетиції нових робіт, серед яких "Енеїда" за твором Котляревського. Тому, якщо казати, ким я себе відчуваю, то більше режисером, бо військова служба — це був необхідний крок.
— Як війна вплинула на кіноіндустрію?
— По-перше, вона дала величезний поштовх документальному кіно. Воно стало необхідністю. Події, які відбуваються, і ті людські історії, які ми спостерігаємо, настільки потужні, що знімати художнє кіно про сьогодення, про війну стало важче. Якщо казати про умовне змагання всередині творчого ком'юніті щодо того, яким інструментарієм сьогодні потрібно розповідати про війну, то, звичайно, важко конкурувати будь-якій художній рефлексії з тими документальними подіями, які відбуваються. Це не означає, що не потрібно знімати художнє кіно. Кіно обов'язково має бути. Тим більше під час таких драматичних подій, в яких ми, власне, живемо. Тому що кіно — це один із найпотужніших інструментів для обговорення своїх сенсів, контексту, своїх наративів — разом будувати і надію, і віру в те, що ми абсолютно здатні вистояти і, якщо не перемогти, то точно не програти в цій війні.
— Ахтеме, вас вiйна застала ще в 2014 роцi в Криму. Як ви пережили той момент i яким було ваше сприйняття вже повномасштабного вторгнення?
— У 2014-му я був у Криму… Це була величезна розгубленість і пригнічений стан. Ти відчуваєш, що не можеш вплинути на події, які відбуваються навколо. Перші два місяці після окупації я був у такому стані, коли нічого не хотілося робити. Не знаю, чи можна це назвати депресією, але точно було відчуття, що ти розбитий. А коли ще й додається поганий фізичний стан, все це накладається одне на одне й тільки посилює безсилля. Я ненавиджу почуття безпорадності, коли розумієш, що нічого не можеш змінити.
Щодо повномасштабного вторгнення — я до останнього не вірив, хоча інформації було вже багато. Напевно, це була з мого боку така інфантильність, коли ти не хочеш виходити із зони комфорту й не хочеш вірити в те, що ось-ось може розпочатися широкомасштабна навала.
Дякувати Всевишньому і лікарям, на той час я вже почувався фізично набагато краще, тому разом із друзями 25 лютого 2022 року приєднався до сил оборони.
— Як війна вплинула на вас?
— Я, напевно, став менше погоджуватися на компроміси. Можливо, став менш терплячим — не знаю, чи це погано, чи добре. Я не хочу витрачати час і намагаюся не витрачати його на те, що мені не цікаво. Звичайно, перебуваючи у війську, в першу чергу ти виконуєш те, що маєш виконати за наказом. Але в усіх інших аспектах життя я дійшов висновку, що не маю марнувати ні хвилини свого часу, щоб займатися тим, що, принаймні на мою думку, є марнуванням часу. І це стосується всього: спілкування з людьми, бажання або небажання бути в певному колі, допускати в своє життя тих, хто тобі не підходить.
— Як ви прийшли до своєї професії? Чи мріяли стати кимось іншим?
— Я багато ким мріяв бути: і лікарем, і космонавтом. Свого часу я не вступив на факультет фізичного виховання, провалився на першому ж іспиті. Тоді я закінчив школу і не дуже знав, чого хочу. Це співпало з тим, що наша родина поверталася на свою історичну батьківщину, в Крим. Це був 1989 рік, і мій батько сказав, що я повинен вступити кудись, бо й моя сестра, й мій брат здобули вищу освіту. У нашому народі це вважалося національним спортом: усі діти мали навчатися у вишах.
Я не дуже добре навчався в школі, тому було ухвалене рішення: якщо є шанс вступити, то на факультет фізичного виховання. Але в дитинстві я, як і багато дітей, читав вірші на заходах, брав участь у шкільних виступах. І коли я не вступив до вишу, моя мама потайки від мене подала документи в тодішнє культурно-просвітницьке училище в Сімферополі. У той час корифеї кримськотатарського театру домоглися його відродження, і відбувалися паралельні події: набирався кримськотатарський курс в училищі й формувалася трупа для майбутнього театру. Мама запитала мене: чи хочу я спробувати? Мені стало цікаво, і я вирішив спробувати. На мій подив, у мене вийшло.
— Як ви вважаєте, чи достатньо заповнений фонд українським кіно?
— Напевно, не буде такого моменту, коли можна буде сказати, що для культури, зокрема кіно, зроблено достатньо. Ми всі є носіями української культури, традицій і світогляду — як у себе вдома, так і за кордоном. Чи настане момент, коли ми скажемо: "Так, стоп, достатньо!" Сподіваюся, що ні! Інакше це буде просто зупинка, схожа на смерть.
— Як ви думаєте, чому російськомовний YouTube досі на перших позиціях за переглядами в Україні?
— Війна триває вже 12 років, і якщо суспільство не здатне самоідентифікуватися, зрозуміти свою внутрішню конституцію: хто я, що я захищаю, на яких базових цінностях ми об'єднуємося, то ми маємо працювати над цим більше. А наші пісні, книги, історія, кіно, театр — це інструменти для цього. Якщо їх не підтримувати, не плекати, не розвивати, то ми будемо постійно воювати. Або перестанемо воювати, бо не буде що захищати. І постане питання: а чи не залишимо ми російську культуру замість власної?
— Розкажіть про проєкт "Кримська садиба". Яка його концепція та основна ідея? На якому етапі реалізації він зараз?
— Проєкт "Кримська садиба" — це ініціатива, покликана відтворити культуру, традиції та атмосферу Криму на материковій частині України. Завдяки генеральній директорці музею народної архітектури та побуту України Оксані Старак-Повякель ця ідея втілюється в життя.
Спочатку планували створити лише одну будівлю в традиційному стилі кримських татар, із відповідним інтер'єром і ремісничими майстернями. Але зараз проєкт виріс до концепції "Криму в мініатюрі". Відвідувачі зможуть пройти умовний шлях від Степового Криму через передгір’я до гірського регіону й узбережжя, бачити традиційні будівлі, знайомитися з ремеслами та навіть відчути запахи рослин, характерних для різних частин півострова.
Через окупацію Криму будівлі в музеї не можуть бути автентичними, натомість створюються їхні точні репліки. Це виняток для музею, адже зазвичай там відтворюють лише оригінальні споруди.
Радянська влада навмисне робила так, щоб кримськотатарська культура не була ніде представлена. І навіть після відновлення Незалежності України не було створено жодного музею, присвяченого кримськотатарському народові.
Це призвело до того, що ціле покоління знає про Крим лише через світлини чи розповіді. Тому головна мета "Кримської садиби" — зробити так, щоб кожен, хто потрапить у цей простір, зміг дізнатися про півострів якомога більше через культуру, традиції та побут і ментально повертала його в свідомість.
Цей кейс може мати потужний потенціал у контексті міжнародної культурної дипломатії. Наприклад, будь-який лідер, починаючи з президента України, буде доєднуватися і символічно, і практично до, власне, повернення Криму.
Що я маю на увазі? Уявіть собі іменну цеглу Дональда Трампа або іменне дерево Емманюеля Макрона і так далі. Тобто, відвідуючи цей простір, ти можеш ще й символічно доєднуватися до повернення Криму в ментальність людини.
Коли Крим, як і Луганщина, Донеччина, Херсонщина та всі тимчасово окуповані території, стануть невід’ємною частиною нашої свідомості, тоді ми точно не забудемо про те, що Крим — це частина нашої землі.
Щодо завершення проєкту, пані Оксана якось сказала дуже символічну і потужну річ: "Пане Ахтеме, подивишся, як тільки ми побудуємо Крим, він одразу повернеться". Тому ми прагнемо зробити все якнайшвидше і якісно.
— Чи відчувають представники кримськотатарської спільноти підтримку з боку сучасної України?
— Так, я вважаю, що багато зроблено завдяки законодавчим ініціативам, зокрема президента та інших політичних діячів. На жаль, поштовх був стимульований саме війною, коли ми почали цікавитися: хто ми одне одному — українці і кримські татари? Адже кримськотатарський народ є корінним народом України, і це вже визнано на законодавчому рівні.
Нам потрібно ще чимало дізнатися про нашу спільну історію, яку здебільшого, особливо під час існування Російської імперії та Радянського Союзу, писали не ми. І, звичайно, ті, хто її писав, намагалися виставити нас одвічними ворогами. Тому потрібно напрацьовувати якомога більше інструментарію, щоб ми знали один про одного.
"Бахчисарай" перекладається як "палац у саду" або "сад навколо палацу". Дивно було б думати, що держава, яка проіснувала 400 років і була однією з найпотужніших у Східній Європі, назвала б свою столицю "хлів". Це все частина тих спотворених уявлень, які ми маємо розвінчувати.ченого? Кримським татарам, українцям? Ні! Кому було потрібно сутність слова "сарай" — палац — перетворити на хлів? Це тюркське слово, і його переклад тільки один — "палац".
Якщо згадати історію спільних військових перемог Запорізької Січі й Кримського ханства, їх було значно більше. Але тільки в тому випадку, коли ми були разом. Наприклад, у Конотопській битві українські та кримськотатарські воїни воювали разом, і багато кримських татар загинули за Україну.
Тому критичне мислення та знання своєї історії, джерела якої знаходяться не в кабінетах ФСБ, — це важливі інструменти для нашого майбутнього. Войовнича неосвіченість — це один із наших головних ворогів, з якими ми стикаємося щодня.
Іноді представникам нашого народу доводиться чути, мовляв, де кримські татари, де вони у війську? Треба просто увімкнути критичне мислення і зрозуміти, що кримський татарин в українському війську має родину на території окупованого Криму. Його поява в засобах масової інформації наражає на небезпеку родину, яка там залишається, щоб дочекатися наших воїнів у Криму.
Якщо хтось цього не розуміє — це сумно. Я, на жаль, щодня їжджу на поховання своїх побратимів, у тому числі кримських татар, яких дуже багато служить і в структурі ГУР МО, і в інших структурах сил оборони України.
Коли прийде час, всі зможуть показати своє обличчя. Я думаю, багато хто з наших співгромадян буде здивований кількістю представників мого народу в українському війську, але, на жаль, і зараз ти чуєш навіть серед своїх побратимів деякі тези, мовляв: “А де ці татари, чому вони не повстали в 14-му році, не взяли зброю?”
А хіба у кримських татар була зброя? А хіба не представники державної влади в Криму руйнували будівлі кримських татар? А хіба щось було зроблено, щоб допомогти створити відповідні силові структури серед кримських татар, які б стали запобіжником будь-яким сепаратистським рухам у Криму?
Якщо подивитися на мітинг, який був у 2014 році біля стін Верховної Ради Криму, абсолютна більшість учасників були кримськими татарами. Хочу нагадати, що за переписом на той час етнічними українцями себе називали 600 тисяч людей, росіянами — близько мільйона, кримськими татарами — 350 тисяч.
Так ось, майже все чоловіче населення кримськотатарського народу було під стінами Верховної Ради. Де були в цей час представники силових структур? 80, а іноді й 90% представників усіх силових структур виявилися зрадниками.
Гетьман Пилип Орлик ще на початку XVIII століття у своєму величезному доробку, який ми знаємо як Конституцію Пилипа Орлика, здається, у третій статті писав приблизно так: "Всі ми, враховуючи нашу одвічну братерську дружбу з Кримським ханством, з нашими побратимами, з якими ми здобули дуже багато перемог на полі бою, і будь-який ясновельможний гетьман, який отримає владу, має дбати про мир, дружбу і військове братерство з нашими братами, щоб перемагати наших спільних ворогів і карати тих необачних, неосвічених людей, які порушують наші братські взаємовідносини". Це третя стаття Конституції Пилипа Орлика, 1700 рік, якщо я не помиляюсь.
— Чи думали ви про те, що зробите першим після деокупації Криму?
— Перше, що я зроблю після деокупації Криму, — це зберу всіх рідних і близьких. Поїду на батьківщину моєї мами. Буду дивитися, як вони накривають стіл, як діти граються, як онуки бігають. Вже багато з них стали дорослими. Просто буду дивитися, дихати й відчувати, що я повернувся додому…
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp та Facebook
