Незрячий політв'язень Олександр Сізіков, якого Мінусинський міський суд Красноярського краю випустив на волю у зв'язку з хворобою, кілька днів тому прибув до Криму.
Він був за гратами понад вісім місяців, подолав етап до Мінусинська у Красноярському краю завдовжки понад 5 тисяч кілометрів.
Сізіков був засуджений до 17 років позбавлення волі за сфальсифікованим звинуваченням в організації діяльності терористичної організації та приготуванні до насильницького захоплення влади.
Про ув'язнення, перші дні вдома та плани на майбутнє він розповів в інтерв'ю Суспільне Крим.
— Вітаємо вас удома. Мама казала, що у вас тепер щодня багато гостей?
— Так, усе розписано. Сьогодні було близько 30 людей на чаюванні. Жінки сиділи в хаті, а ми, чоловіки, у дворі. Читали молитви, згадували всіх, хто ще за ґратами. Говорили про тих, хто ще має повернутися. Я досі не вірю, що вдома. Мама плаче, і я разом з нею. Цю ніч я всю проплакав, бо дуже багато емоцій. Сьогодні п’ятниця, я ходив у мечеть. У нас це називається Джума. Там була молитва. І коли я почув у мікрофон, що настав час молитви, теж заплакав.
— А вам дозволяли молитися в ув’язненні?
— Так, але там були свої нюанси. Ми молимося за сонцем: влітку один розклад, взимку інший. І завжди п’ять молитв — на світанку або на заході сонця. Взимку режим — о 22:00 відбій, о 6:00 підйом. Це так званий "безперервний восьмигодинний сон", і його має забезпечити адміністрація. Якщо ми встаємо й молимося о 4:00 чи 5:00, коли настає ранкова молитва, то починаються проблеми з працівниками. Вони хочуть, щоб я ліг спати й не молився, а я хочу молитися стоячи, як це заповідав Бог. Через це виникали конфлікти. До речі, я планую оскаржити все, що зі мною сталося. Збираюся писати скарги починаючи з КПЗ, камери попереднього тримання — або ІТТ, ізолятора тимчасового тримання — у Бахчисараї. Там уже були порушення закону. Потім у СІЗО в Сімферополі (СІЗО №1) теж порушували закон: не давали медикаментів, не вели до стоматолога.
Я просив, щоб мені згідно з ІПР (індивідуальною програмою реабілітації) ставили магнезію для зниження тиску. А в СІЗО №1 були свої нюанси. Не кажучи вже про етап. Ви ж знаєте, що в демократичних країнах "столипінський вагон" — автозак і весь етап прирівнюються до тортур. І це справедливо, бо це дійсно жахливо. Наприклад, у купе "столипіна" — це вагон із ґратами для перевезення ув’язнених — їде 10 людей, а спальних місць лише 7. Троє стоять. У туалет треба водити окремо — і це ще той кошмар: спершу там кип’яток роздають. Коли до "столипіна" підходить "зчеплення-розчеплення", його тягнуть у депо, на спеціальний тупик, підганяють автозак. І ми кілька хвилин бачимо білий день. Такий вигляд мала свобода. Якщо ж не можуть підвести автозак, то натягують трос. Мені надягали наручник на руку, другий — на трос. І я йшов цим тросом через колії. Це було в Єкатеринбурзі. Я так пройшов метрів 50 до конвою з собаками. Потім ми сідали в автозак. Камери розподіляються за режимами: "першоходи", "рецидивісти", суворий режим, загальний, для хворих на туберкульоз окремо, для ВІЛ-позитивних чи інших хворих — окремо. Окремо жінки, окремо рецидивісти тощо.
— Чи хтось вам допомагав під час етапування? Адже ви людина, позбавлена зору
— Так, звісно, це було дуже важко. Але мені справді допомагали — або мусульмани, або громадяни України. Наприклад, як тільки я приїхав у СІЗО-1 у Сімферополі, мене помістили в спецблок, де всього шість камер по двоє людей у кожній. У Сімферополі три СІЗО: СІЗО №8 для колишніх силовиків і чиновників, СІЗО №2 — ФСБшне, де переважно утримують громадян України (з Бердянська, Мелітополя, Маріуполя), які захищали свою країну. Їх там б’ють і катують. Це невелике СІЗО на 300 людей. А СІЗО №1 — найбільше, на 1200 людей, там утримують усіх підряд. Там, принаймні, мене не катували. У "двушці" я сидів із хлопцем Костянтином, якого затримали через дурницю — у телефоні якісь фото. Буває, що й сусіди "здають". Він мені допомагав. До речі, в Криму є люди, які за Україну, а є — за Росію. Багато хто посварився між собою: сім’ї, сусіди, друзі. Дехто порівнює ціни, медицину, життя в цілому. Є навіть ті, хто ходив на "референдум" 2014 року, а тепер шкодують. Тож без допомоги людей я б не впорався. Допомагали переважно ті, з ким я сидів у камері, і деякі працівники Федеральної служби виконання покарань. Але більшість казали: "Якщо засудили — значить, ти бачиш". Вони не вірили, що я незрячий.
— Розкажіть, як вас утримували в колонії?
— Насправді, я до колонії не доїхав. Що я маю на увазі? Є колонія загального режиму, є колонія особливого режиму, є колонія суворого режиму. У мене була колонія суворого режиму, але після того, як я перші 4 роки з 17 років, які мені дали, проведу у в’язниці. Тобто, якщо б у мене в’язниця закінчилася, потім би я поїхав у колонію. З СІЗО-1 у мене почався етап, і він тривав 2 місяці з 9 грудня 2024 року по 8 лютого 2025 року. Я приїхав у в’язницю. А в’язниця — це найгірше місце, яке може бути з усіх місць позбавлення волі, які існують. А це і барак посиленого режиму, це і суворі умови утримання. Це і єдине приміщення камерного типу, і приміщення, що функціонує в режимі слідчого ізолятора. Тобто най-найгірше — це в’язниця.
— Хто вас підтримував, коли ви були у в’язниці? Як часто отримували листи, чи дозволяли вам дзвонити?
— Розповім по-порядку. Я прибув на місце відбування покарання. Це виявився Красноярський край, місто Мінусинськ. І там дві складові: або суворі умови, або загальні умови. Спочатку дають загальні умови. І якщо ти все дотримуєшся, і завжди у тебе ґудзики застебнуті, зовнішній вигляд у тебе охайний, у тебе залишаються загальні умови. Але якщо ти щось не робиш, тобі дають суворі умови. І в цьому різниця. Наприклад, я можу придбати щось у магазині або в буфеті, і у мене є ліміт 9 тисяч. Це в загальних умовах. А якщо у мене суворі умови, ліміт 6 тисяч. Якщо я, на загальних умовах, то отримую у в’язниці дві посилки і дві бандеролі. А якщо я на суворих умовах, то отримую одну посилку і одну бандероль. На суворих умовах немає дзвінків взагалі і немає побачень, ні короткострокових, ні тривалих. А на загальних умовах є один дзвінок, один раз на місяць 15 хвилин. Є ще побачення короткострокові і тривалі. Зрозуміло, що до мене мама не приїжджала. Мінусинськ — це приблизно 5 тисяч кілометрів, це дуже велика відстань.
— Чи є у вас наразі якісь обмеження або заборони за рішенням суду?
— Ні. Я повністю вільний, такий самий, як і був до 07.07.2020 року. Ніяких відміток мені робити не треба, у мене немає заборони на виїзд із Криму чи взагалі з Росії.
— Як ви відреагували на рішення Мінусинського суду про звільнення?
— Я дуже зрадів і подумав: невже у них нарешті запрацює Конституція? Нарешті вони почнуть виконувати своє законодавство належним чином. Чому я так подумав? Бо коли йшло слідство, суд першої інстанції, а потім апеляція, я особисто був свідком того, що мінімум 70% усіх статей, які там прописані, вони порушували. Починаючи з 07.07, коли о 4:00 ранку вони увірвалися в дім і не дали викликати адвоката, не склали належним чином протокол обшуку, не зачитали права, не дозволили зробити телефонний дзвінок тощо, аж до самої апеляції. Увесь цей КПК порушувався, і вже в Криму адвокати навіть жартують про цей безлад, мовляв, у кожного судді, прокурора чи слідчого — свій особистий КПК. Тобто не той КПК, який загальнодоступний і на який посилаються адвокати або підсудні. Тому я й зрадів, що нарешті опинюся на волі. І так воно й сталося: мене звільнили, і я повернувся додому.
— На вашу думку, чому вас засудили за статтею "підготовка до насильницького захоплення влади"? Може, вам помстилися за вашу активну громадянську позицію?
— Так, ви абсолютно маєте рацію. Моя активність полягала в тому, що, якщо подивитися в корінь, то релігія, яку я сповідую, — іслам. Ще у 2006 році, коли я навчався в Севастопольському національному технічному університеті та здобував вищу освіту, я замислювався над сенсом життя, над світобудовою, над питаннями: звідки я, що мене чекає після смерті і так далі. І я прийняв іслам. Тоді я ще був зрячою людиною, студентом. А вже у 2009 році мене збив автомобіль, і я втратив зір. І тоді мій спосіб життя змінився: я взяв у руки білу тростину і став жити у світі темряви. А коли у 2014 році почалася ця несправедливість, коли стабільно два рази на рік п’ятьох мусульман, десятьох мусульман, іноді сорок мусульман "закривали" за статтями 282 або 205 — екстремізм, тероризм, — я не міг не реагувати. Я завжди виходив на підтримку несправедливо заарештованих.
Мій опікун був Смаїлов Едем Назимович. Його заарештували, і я виходив у Сімферополі на одиночний пікет. Потім заарештували Сулейманова Амета, з яким ми разом були в хаджі у 2014 році — ми здійснили паломництво до Мекки в Саудівській Аравії. В Амета третя група інвалідності, він сердечник. І я в Бахчисараї теж виходив на одиночний пікет. Вони вже тоді хотіли мене притягнути. Приїхали поліцейські, кажуть, що це не пікет, бо десь за 100 метрів стоїть ще якась жінка, отже, це вже мітинг. Але тоді за мене заступився знайомий. І в мене просто забрали плакат.
Відома історія, коли я прийшов до Київського суду, а спецназ нікого не пускає, будівлю оточили. Я їм пояснював, що вони борються не зі злом і не зі злочинністю, а борються з мусульманами, які не крадуть, не обманюють, не вживають наркотиків, не п’ють, ми створюємо сім’ї, живемо за Божими законами. Я виступав, і їм це не сподобалося. Таких пікетів у мене було дуже багато. Вони бачили мою активність. Тому вирішили "дістатися" і до мене — і того дня влаштували облаву на сімох. Мене, Хайредінова Сейрана і Суф’янова Аліма визначили в "осередок", де я нібито організатор терористичного угруповання, а хлопці — мої спільники.
І за їхньою версією, ми хочемо захопити владу насильницьким шляхом, повалити конституційний лад Російської Федерації. Ось такі ми "небезпечні", хоча у нас немає ні зброї, ні боєприпасів, нічого. Єдине, що у нас було — це книги, які вони самі принесли, а потім ці ж книги і вилучили. Ні під час слідства, ні на суді першої інстанції, ні на апеляції ці книги навіть не відкривали, не вивчали, що ж у них такого забороненого. Коли ми клопотали про проведення дактилоскопії (відбитки пальців), нам у цьому клопотанні відмовляли.Якщо розглянути весь судовий процес, то всі наші клопотання — а я їх нарахував приблизно 45 — нам у всіх відмовили. Ми казали: "Добре, якщо ми справді збиралися, то зробіть роздруківку дзвінків, запит у МТС, щоб показати, що ми спілкувалися чи листувалися". На це теж була відмова: "відмовити". Ми доводили своє алібі, що кожен із нас був у своїй мечеті на молитві. Вони казали: "Ні, ви в цей час зібралися у Сізікова, причому адресу вказували зовсім іншу". І таких порушень було дуже багато, і всі наші клопотання просто ігнорували. Все було "шито білими нитками".
— Ви вже вирішили, чим будете займатися?
— Спочатку мені треба пройти реабілітацію, бо коли я приїхав додому, я сказав мамі: "Ого, мамо, в нас, виявляється, такий великий будинок". Тобто я звик, що зробив крок-другий — тут санвузол, тут умивальник, а тут треба шукати стінку, тут треба два-три кроки вперед, потім назад. Тобто, ніби не додому повернувся. Потім я пішов у мечеть і зрозумів, що навички користування білою тростиною, ці методики, я вже призабув. Потім взяв у руки свої телефони, став згадувати жести, як двома пальцями, трьома пальцями свайпати. Назад теж не пам’ятаю. І все це я називаю соціальною реабілітацією — треба її пройти.
Потім медикаментозна реабілітація. Мені обов’язково треба їхати в Бахчисарайську лікарню, бо в Красноярській лікарні виявили, що у мене гіпертонія третього ступеня — це найвищий ступінь. Є ризик інсульту.Так, поки що плани — відновити здоров’я. А ще мені треба йти в пенсійний фонд, щоб перевести пенсію з Мінусинська у Бахчисарай. Треба йти в соцзахист, щоб вони відновили пільги, які у мене були. Тобто на мене зараз повісили проблеми, які вони ж мені й створили. А потім я обов’язково буду підтримувати мусульман і не тільки їх. Під час етапу мені допомагав українець із Бердянська, який захищав свою країну. Ми з ним у Мінусинську на карантині були разом, потім нас розділили. Йому дали 10 років. Його вдома чекає мама Оксана — я вже з нею зв’язувався, розповідав про її сина. І таких українців я зустрів багато — справжніх достойних представників своєї нації, своєї держави. Це проявлялося в тому, що вони не гидували мені допомогти, аж до того, що й шкарпетки прали. Такі співкамерники мені допомагали. До речі, після затримання у всіх документах писали, що я українець, хоча у мене паспорт рф. А чому? Бо вони побачили мій дух, моє бажання бути на волі, мою різку неприязнь до несправедливості. Тому й записали українцем. І я цьому тільки радий. Сподіваюся, що справедливість відновиться і щодо громадян України, і щодо мусульман, бо у нас зараз спільна біда. Рано чи пізно справедливість восторжествує, і всі повернуться додому.
Що відомо про четверту Бахчисарайську групу в "справі Хізб ут-Тахрір"
7 липня 2020 року під час масових обшуків у Криму було затримано семеро людей. "Київський районний суд" Сімферополя обрав запобіжний захід для шістьох затриманих у вигляді утримання під вартою.
Ісмет Ібрагімов, Зекірья Муратов, Вадим Бектеміров, Еміль Зіядінов, Алім Суф'янов, Сейран Хайредінов були заарештовані в залі "суду" та поміщені до слідчого ізолятора Сімферополя. Олександра Сізікова, який має інвалідність І групи по зору, відправлено під домашній арешт.
Усіх затриманих звинувачують у причетності до ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір", визнаної в Росії терористичної, але чинної без обмеження на рівні національних законодавств багатьох країн світу.
У січні 2023 року "держпрокурор" запросив 18 років для Олександра Сізікова у Південному окружному військовому суді у справі "Хізб ут-Тахрір".
17 травня 2023 року у Південному окружному військовому суді РФ Олександра Сізікова засудили до 17 років позбавлення волі з відбуванням перших чотирьох років у в'язниці. Аліму Суфʼянову та Сейрану Хайдерінову суд призначив 12 років ув'язнення у колонії суворого режиму. Перші 4 роки вони також проведуть у в'язниці.
Російський суд постановив відправити Сізікова до виправної колонії суворого режиму і призначив ще півтора роки обмеження волі після ув'язнення, поклавши на нього обов'язки не відвідувати публічні заходи та збори.
У вересні 2024 року в Московській області апеляційний суд продовжив розгляд скарги щодо четвертої Бахчисарайської групи у "справі Хізб ут-Тахрір". Йдеться про таких її фігурантів: Аліма Суф'янова, Сейрана Хайредінова та кримського татарина з інвалідністю по зору Олександра Сізікова. Вони вказували на численні порушення, які були допущені під час обшуків та "судового слідства".
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
