Буковинка Вероніка Грицку упродовж кількох років збирає старі речі. Серед них – кожухи, горботки, тайстри, сорочки та рушники. Деяким речам по сто років. Почала формувати колекцію з речей предків. Деякий одяг сама реставрує, зберігає його у сухому місці. Мріє створити музей, аби більше розповідати людям про народні строї.
У колекції буковинки Вероніки Грицку – пару жупанів, кілька десятків старих сорочок та горботок, ще більше тайстрин, серед яких є й сучасні. Дещо жінка виймає із шафи, а дещо зносить з горища, аби продемонструвати.
Спершу показує бабусину горботку, якій понад сто років. Ця річ стала однією з перших у колекції, яку жінка почала збирати п'ять років тому.
"У мене є речі, яким по кілька десятків років, а є й такі, яким понад сто. Це перша горботка моєї бабусі. Її створили приблизно у 1916 році. Згодом була така геополітична ситуація, що на Буковині не знали, чи до влади прийдуть румуни, чи буде Австро-Угорщина. Відповідно на горботці по обидва боки є два різні прапори – дівчина могла показувати один, а інший ховати. Горботка була дорогою, тому не можна було зробити кілька", – розповідає жінка.
Серед перших речей у колекції є ще й жупан діда її чоловіка. Жупан тяжкий, майже у повний ріст жінки. Йому теж майже сто років. Вероніка звертає увагу на деталі, які створювали вручну.
За фахом Вероніка – педагогиня. Старі речі збирає, бо їй подобається таким займатися. Більшість речей у колекції — з села Чагор, де проживає жінка. Однак є й з інших сіл Буковини – колишніх Герцаївського, Новоселицького, Заставнівського районів.
"Я не можу сказати, що фанатично збираю речі – як мені складається. Хтось вже не має старих речей, а хтось залишає в себе – я не наполягаю. Дещо знаходжу на ринку. Є багато старших жінок, які пропонують мені купити одяг. Бувають дуже дорогі речі. Я би їздила на дорогій машині, якби не тратила на це гроші. Тому й доводиться ходити пішки (сміється — ред)".
Жінка розповідає, що зі студентських років любила носити народні строї. Зараз теж одягає.
"На мені сорочка моєї мами, а кептарик подарувала тітка. Горботку мені зробила майстриня. У мене є така ж мамина старенька у колекції, але її поїла міль. Я замовила, щоби відтворили, бо для мене це дуже дорого і тепло".
Жінка перебирає речі. Говорить, кожна має свою історію і складно виокремити якісь особливі. Водночас зупиняється на кожусі. Каже, одного разу одягнула його до церкви – так дізнавалася від місцевої жительки, що то колись створив її тато.
Потім демонструє кілька сорочок, одну жіночу вишили у 50-х роках, іншу – у 40-х. Показує й чоловічі сорочки, деякі з конопляної тканини та виткані бісером. Розповідає, що такі могли собі дозволити ті, хто мав великі гроші, адже бісер, особливо японський, був дуже дорогий.
Дуже довго серед усіх речей шукає головний убір. Каже, їй важливо про нього розповісти.
"Це перемітка. У Чагрі на неї кажуть марама. У цей головний убір заповивали наречену, вона більш сучасна. Важливо сказати, що раніше це був паспорт господарства. Тої старої марами у мене ще немає, але за нею можна було похизуватися, якою газдинею ти є. Скільки на уборі було поздовжних ліній – стільки було худоби у господарстві, а скільки поперечних – стільки дрібної худоби".
Вероніка записує місцевих жителів – так хоче зафіксувати історію села від тих людей, які знають, що таке війна, Голодомор чи колективізація. Водночас переглядає старі світлини та звертає увагу на одяг.
"Я помітила, як чітко відрізняються фотографії 50-х і 60-х років. У 50-х роках жінки одягали народний стрій, а в 60-х вони вже носили ситцеві сукні та дешеві хусточки. Це відбувалося тому, що тоді висміювали та викорінювали наше етнічне".
Вероніка розповідає, що сорочки та рушники зберігати легше, ніж кептарі чи кожухи. Адже шерстяні речі може знищити міль. Жінка просушує їх, а також перекладає рослинами і обробляє хімічними засобами.
"Звичайно, я доглядаю за цими речами. Тримаю їх у кімнаті на горищі – в сухому місці, бо важливо, аби не було перепаду вологості. Влітку по кілька разів висушую, перекладаю їх лавандою, васильками та пижмою. Обробляю від молі. Хочу передати це наступним поколінням, щоби вони бачили і знали, щоби відчували наш етнічний та національний дух минувшини. Ми мусимо його берегти в собі".
Деякі речі жінка реставрує сама, а дещо їй допомагають відновити. Мріє про музей, де зможе демонструвати народні строї та більше про них розповідати людям.
"Інколи до церкви я одягаю народний стрій. Деякі жінки кажуть, що теж так би робили, але їхні речі погризла міль. Бувало, я брала їхній одяг, щоби відреставрувати. Потім бачу – жінка одягає відновлену горботку. Колись у мене буде більше часу, аби відновити усі речі з моєї колекції. Особливо буде мотивація це зробити, якщо ще матиму приміщення, де це все виставляти і показувати. Музей – то моя неодмінна мрія. Цей скарб не можна втрачати".
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
