Вчетверо більше пасажирів, 12 годин їзди стоячи, без матраців та інших речей, аби вмістилось якомога більше людей — так евакуаційні рейси пригадує залізничник Роман Сідлярчук. Він на початку повномасштабного вторгнення супроводжував людей з Київщини до Чернівців. Тоді люди пробували і розхитати поїзд, коли двері зачиняли через переповнені вагони. Але найважчими рейсами Сідлярчук називає евакуацію дітей. Суспільне Чернівці розповідає історія Романа до Дня залізничника. Далі — пряма мова.
"Найдовший день у моєму житті"
Це була просто звичайна поїздка. 23 лютого (2022 року, — ред.) відправились з Чернівців. Нічого такого особливого. А приїхали десь о 14:00 до Києва. Ось так і почались наші евакуаційні потяги — зі звичайної поїздки до Києва.
Неможливо описати ті очі, коли заїжджає потяг і на ньому пише "Чернівці". Люди розуміють, що це десь захід України. Тут у них і щастя в очах, що вони зараз виїдуть у безпечне місце, і невідомість.
Я тоді зібрав своїх колег і сказав, що ми заберемо всіх. Головне, щоб закрились двері у вагон. Була у нас така домовленість, що чоловіків ми посадимо останніми. Але у перші дні війни виїжджали тільки жінки та діти.
В одному купейному вагоні у нас налічувалось понад 120 людей. У звичайний день це — 36 пасажирів. У плацкартних вагонах було по 200 людей, коли зазвичай до 50.
Ні білизни, ні матраців, нічого — ми все поздавали, щоб була максимальна спроможність привезти людей. 12 годин стояти до Чернівців — не так легко.
Чесно кажучи, люди на пероні агресивні були, бо хотіли відправити сім'ї у безпечні місця. А коли вже у потязі були, то розслаблялись.
Одного разу навіть намагались розхитати поїзд. Думали, що ми не хочемо пустити, бо там віп-персони якісь їдуть. Коли через вікно бачили, що у кожному купе, люди, то переставали.
"Дитина віддала свою половину шоколадки"
Найважчим моментом було вивезення дітей. У Ворзелі є притулок для дітей-сиріт, принаймні був. Надійшов дзвінок, що будемо вивозити дітей.
Приїжджають три жовтих автобуси, як шкільні, але більші. Відкриваються двері. Ніхто не заходить. Не зрозумів. Я підходжу і питаю: "Чому діти не заходять?" А там немовлята. Здається, 52 дитини. Найстаршій три рочки, а наймолодшим декілька місяців: один чи два.
Переносимо їх у вагон, не знаємо як до них ставитись. Дітки молодці. Три рочки дітям, а вони допомагають. Декілька дітей прийшло і не знають, як йти, бояться. Тобто їм потрібен був старший. Четверо немовлят вміщались на одній поличці.
Ми одразу розтопили чайник, щоб мати гарячу воду, щоб максимально забезпечити їх комфортом, який ми у потязі можемо дати.
Діти там ділили шоколадку одну на двох. І якось до мене прибігає маленька дівчинка і дає мені свою половину шоколадки.
Провідники тоді дуже багато спілкувались з пасажирами. Не просто відкривали і закривали двері, а стали психологами, друзями та родичами — всіма, ким могли.
"Романтика закінчилась, залишився обов'язок"
У мене дитина маленька була. Я приділяв більше часу рідним. Та й усе. Просто ти розумієш, що таке родина, коли бачиш, як маленькі діти сідають у поїзд, а батьки ні.
У потязі ти мусиш спілкуватись з дітьми, дружинами, батьками, ти їх розраджуєш. А приїжджаєш додому — сім'я розраджує тебе.
Відчуваєш більше значення того, що ти робиш. Тепер розумієш, що ця логістика, ці перевезення — це не просто перевезення. Спочатку це романтика, поїздки, ти бачиш світ і багато спілкування. Тепер романтика закінчилась, але залишився обов'язок.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини