Пройшов майже рік із загибелі на фронті Івана Підгурського, засновника школи бойового гопака у Чернівцях. На Ленківському кладовищі його із військових поховали першим. Зараз поруч з його могилою ще три. На молебень 11 липня тут зібралося понад 40 людей. Попри спеку, дружина та рідні стоять в чорній одежі. Побратим, що втратив ногу на завданні, де загинув Підгурський, відпочити не сідає. Стоїть на милицях протягом усієї молебні. Історію тренера та військового розповідає Суспільне Чернівці.
Іван Підгурський родом з Тернопільщини. Він вивчився на магістра фізичного виховання і працював у школі вчителем. Якось чоловік дізнався, що у Львові є школа бойового гопака. Він поїхав на навчання, тренувався, пройшов різні вишколи. Спершу викладав гопак в Борщеві на Тернопільщині. А у 2007 році переїхав до Чернівців. Тут винайняв перший зал на вулиці Героїв Майдану, потім був другий. Зараз школа бойового гопака імені Дмитра-Байди Вишневецького розташована на Головній 190А.
Мене брала гордість, що у мене такий тренер
Іван Підгурський виховав покоління молоді, яке вже відводить власних дітей на гопак. Деякі учні чоловіка зараз воюють на Лиманському, Куп’янському, Бахмутському напрямку.
Один із учнів, Анатолій Амарій, зараз взявся відновлювати школу гопака та став тренером. Хлопець каже, що зі старших учнів він залишився єдиний, хто може продовжити справу. Для нього школа має велику цінність, адже Підгурський заснував її ще у 2008 році, коли підтримка українських традицій значила небагато. Саме це він хоче продовжувати й надалі.
“Кожне заняття ми починаємо з молитви. Стаємо на коліна, молимось, тоді встаємо. Опісля ми стаємо у загальне коло і співаємо різні українські повстанські, народні пісні. Далі вже – саме тренування”, – розповідає хлопець.
“Ідеї гопака він дотримувався не тільки на тренуваннях, а й в житті. Його вчинок піти добровольцем про це свідчить. Він з таких, що несправедливість не сприймав. Завжди тримався свого слова. Мене брала гордість, що в мене такий тренер”.
"Він фанатично любив свою роботу. А ця робота несла любов до України"
Зі своєю майбутньою дружиною Кариною Іван познайомився в соцмережі. Вони з'їхалися і за місяць спільного проживання він зробив їй пропозицію. Подружжя підтримувало одне одного у всьому. Були періоди, коли бойовий гопак не приносив доходу, і працювала лише Карина. А Іван підтримував Карину в догляді за дітьми, особливо після важких пологів дружини. Разом у них троє дітей: 11-річний Міша, 8-річний Тимур та 5-річна донька Бʼянка.
“Він фанатично любив свою роботу. А ця робота несла любов до України, до патріотичного. Тому стільки людей його поважали. Не лише через війну він заслужив бути героєм”, – каже Карина Підгурська.
За місяць по повномасштабного вторгнення Іван вступив до чернівецької тероборони. Дружина розповідає, що він розумів, що має бути війна. 24 лютого вранці йому подзвонив командир, а він вже був напоготові, із зібраним рюкзаком. Спершу тероборона працювала на території області. А потім військових відправили на фронт.
“Коли я почула, що є наказ на виїзд, я довго не могла змиритись. У нас троє дітей. Як може тато піти? Він казав: "Карісю, якщо зараз цю війну не закінчити, Тімур і Міша, наші сини, її продовжать”, – каже дружина.
Там, на фронті, ти не можеш приховувати хто ти є
Підгурський познайомився із своїм майбутнім побратимом Андрієм за місяць до повномасштабної війни. Вони разом вступили в чернівецьку тероборону. З того моменту просили, щоб їх не розділяли.
“Він був дуже щирий. Там, на фронті, ти не можеш приховувати, хто ти є. Там ти справжній, і він став мені братом”, – каже Андрій.
З Іваном Підгурським, який отримав позивний Сірко, вони служили разом на Харківщині – брали участь у контрнаступі. Опісля військові тримали оборону на кордоні з Росією. Далі була Донеччина, весняний та літній контрнаступ. Тоді, в липні 2023 року, вони з Андрієм і пішли на бойовий вихід під Бахмутом, який став останнім для багатьох військових з їхнього підрозділу.
Того дня у селі Богданівка їхня група зайшла далеко в посадку. Там болотиста місцевість, завали. Машиною не заїдеш, пройти могла лише піхота. Раптово прилітає міна, усіх зачіпляє уламками. Поранення складні, а відстань до позицій побратимів — 4 кілометри.
“В Івана був пневмоторакс, пробита грудна клітка, поранені руки. Поруч лежить наш побратим Марвел, теж поранений. Час йшов на хвилини. Я намагався врятувати, реанімувати, робив все, що мене вчили. Арта постійно била, було дуже важко. Через лічені хвилини братик затих. Поруч Марвел кричав, тримав нас у свідомості, питав, чи реагує “Сірко”. Через якийсь час він теж затих.
Я залишився лежати, чекати евакуації один. Моя нога була в критичному стані, я наклав джут, але не міг його попускати. Кров лилася, навколо нікого, і я не знав, коли мене заберуть. Евакуювали мене через добу, але нога вже тоді відмерла”, — згадує побратим Івана.
“Кохаю тебе, любов”, – “Сірко”
Увечері перед виходом на завдання Іван говорив з дружиною по відеозвʼязку кілька годин. Обоє тривожились, Карина плакала, а чоловік обіцяв їй, що все буде добре, бо це завдання лише на добу. Закріпляться та повернуться. Коли вона прокинулася о сьомій ранку, то побачила від нього повідомлення: “Не можу взагалі спати, не знаю, що зі мною робиться. Кохаю тебе, любов. Сірко”. Це було його останнє повідомлення Каріні.
“У суботу зранку я прокинулась, прочитала це все. Тривога мене охопила відразу. Вдома був ремонт, я починала фарбувати, але у мене все з рук падало. Все, за що я не хапалася, все було не так”, — каже Каріна.
Пізніше Каріна побачила, як один із побратимів Івана опублікував у себе в соцмережі свічку. Потім це одразу видалив. До цього вона багато волонтерила для підрозділу та мала всі контакти. Вона дзвонила командуванню, навіть до тих, до кого не можна було звертатися.
“Я казала: "Заберіть його і привезіть мені тіло. Або я одягаю білі прапори і йду туди. Я знаю, де він лежить, і я його сама заберу”.
9 днів я не спала, не їла, не вмивалася, мене не хвилювали діти. Я просто сиділа на телефоні і дзвонила, і робила все можливе і неможливе, щоб його забрати. І його тіло витягли. Коли я про це дізналась, в мене був панічний сміх через сльози. Я боялася, як я маю зустріти свого Івана? Тіло було майже невпізнаване. Літо, спека. Він не був схожий на себе зовсім. Я опізнала чоловіка лише за зубами. Деякий час в мене ще було відчуття, що, можливо, це не він. Але знаючи свого Івана, навіть якби він був у полоні, він знайшов би спробу, щоб зі мною зв'язатися. А рік я нічого не чую. Рік — пустота”, – розповідає дружина військового.
Каріна зробила тату з останнім повідомленням чоловіка. Фразу “Кохаю тебе, любов” вона набила почерком Івана.
“Діти ні на хвилину не забувають про нього. Вони просто марять. От летить пташка і вони кажуть: “Це наш тато полетів. Це наш тато”.
Він був настільки добрим, він настільки милим, що неможливо такого батька не цінувати навіть після смерті. Не забувати ні на хвилину”.
