Віталій Савров на початку повномасштабного вторгнення разом з сім'єю евакуювався в Чернівецьку область з Маріуполя. Тут влаштував родину до прихистку, а сам пішов у військкомат. Бойового досвіду чоловік не мав, однак через вторгнення Росії понад рік воював на лінії зіткнення – за п'ятсот метрів від його позицій перебували російські військові.
Під час служби чоловік отримав декілька контузій, після останньої – медики сказали, що йому не можна повертатися на фронт. Наразі військовий місяць як демобілізований. Він повернувся до прихистку та допомагає тут у побуті. Своїми спогадами про перебування на "нулі", відновленням після поранень та адаптацію до цивільного життя поділився з Суспільним.
"Чути було розмови російських військових"
До повномасштабної війни Віталій з сім'єю жив у Маріуполі, працював на заводі. Він говорить, що у місті не чекали "руського міра". Після повномасштабного вторгнення заводи зупинились, а росіяни розбили місто.
"У мене під будинком тепер кладовище. Починаючи від маленьких дітей", — згадує Віталій.
Він виїхав з міста наприкінці березня, а у квітні пішов до військкомату. Рік був на передовій. Іноді ворожі позиції були настільки близько, що чув розмови російських військових та бачив, як вони курили.
"Позиції були від п'яти сотень метрів до кілометра. Вони могли нам кричати щось на кшталт: "Здавайся, хохол!" і все таке. Ми їм відповідали з гранатомета, й у них потім інші проблеми були", – пригадує військовий.
Через близькість розташування росіяни постійно слідкували за українськими військовими завдяки аеророзвідці, тому намагалися постійно змінювати плани, аби ті не могли прослідкувати графік.
"У них там дрони літають, тому вони все знають. Проблемно було заїздити на позицію, бо ти виїжджаєш – по тобі стріляють, вертаєшся – знову стріляють. Постійно змінювали час і день приїзду на позицію, щоб ніхто нічого не знав, бо вони лиш чекають. Навіть стежинки проглядають, де і хто міняється".
За словами Віталія, до пострілів та війни можна звикнути, але страх все одно залишається. З часом навчився розрізняти, чи пролітає ракета повз позиції чи прямо по них. Іноді обстріл настільки сильний, що військових засипає землею в окопах.
"Я раніше не був військовим, але має бути якась військова солідарність. На моєму досвіді, скільки було полонених [російських військових], ми їх не ображали й не стріляли. А з їхнього полону повертаються одиниці", – розповідає чоловік.
Під час служби отримав декілька контузій
На передовій Віталій отримав декілька контузій внаслідок обстрілів – щоразу після лікування повертався на позиції. Вперше це сталося у селі Берестове під Бахмутом.
Після місячної реабілітації Віталій повернувся до військової частини й вже за два тижні знову був на позиціях. Опісля ще двічі отримував контузії на Харківщині. Щоразу Віталій сам хотів повернутися у бій, але після останнього поранення медики сказали, що йому цього робити не можна – якщо отримає ще одну контузію, у Віталія може статися інсульт.
Тоді чоловіка демобілізували. Вже місяць він живе як цивільний.
"Там залишилися побратими. Ми з ними переписуємося, спілкуємося. Я звик до них. Але тут теж дружина й діти. Розумію, не дай Боже щось станеться, що з ними буде? Доводиться обирати".
"Кожен військовий має пройти реабілітацію"
Після усіх поранень Віталій ще три місяці реабілітувався у Харківському госпіталі. Каже, досі відчуває головний біль та біль у спині.
"Спина болить від плити бронежилета. Якось пішов на МРТ, то медикиня в мене відразу запитала, чи я військовий. Кажу "так". Вона мені: "Бронежилет скільки не знімав?", відповів, що орієнтовно місяць. "Все зрозуміло" говорить", – пригадує чоловік.
Психологічну реабілітацію Віталій не проходив, але час від часу спілкується з психологом, який відвідує прихисток, де чоловік живе. Каже, вночі погано спить, бо сниться запах паленого м'яса, танки та що по ньому стріляють.
"Військові багато на що надивилися. Ти можеш сидіти і їсти з людиною, а потім нести її тіло, чи що від нього залишилося. Це психологічно дуже важко. Важко бачити, як люди вмирають. Їхні очі. Відчуваєш шок. Тягнеш побратима, бо думаєш, що він ще живий", – розповідає Віталій.
За словами Віталія, спілкування з психологом допомагає, з часом спогади "відходять на другий план". Також відволікає себе побутовими справами, зокрема допомагає у прихистку: складає цеглу та косить траву на території.
Військовий каже, довго звикав до тиші вдома. А найбільше здивувало у цивільному житті – відсутність великої кількості людей у формі.
"Там, [на передовій], немає звичайних людей, немає магазинів – все перебите. Всі однакові ходять. Також там інший побут – звик, що у півтора літрах води можеш повністю помитися. Там навіть якщо тривога, то сирен не чути було, бо там тривога цілодобова", – розповідає Віталій.
Наразі Віталій готує документи, щоб підтвердити статус учасника бойових дій. Також планує влаштуватися на роботу у Чернівцях, а, коли звільнять Маріуполь, повернутися до рідного міста.
"Хочеться, щоб росіяни зібралися й пішли. Щоб це вже закінчилося".
Читайте Суспільне Чернівці в Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].
